Але ключ до українського національного виживання містився в царині народної культури. Селянство й далі вживало українську мову, а пісні й думи з козацького минулого, що були частиною їхньої національної спадщини, так і не вдалося викорінити. На свідомішому рівні з'явився перший твір сучасною українською мовою — пародія Івана Котляревського на Вергілієву "Енеїду" (1798). Протягом першої половини XIX ст. було зібрано численний фольклорний матеріал. А в 1840 p. видатний український поет Тарас Шевченко (1814–1861), народжений у кріпацтві, почав друкувати свої чудові ліричні й патріотичні поезії, вплив яких на розвиток національної самосвідомості українців не можна переоцінити. Шевченка заарештували в 1847 p. й заслали рядовим вояком на Закаспій, де він провів 10 років. Його твори були заборонені й повністю надруковані в Росії лише в 1907 p.
На початку XIX ст. в Європі було чимало людей, подібних до тих, яких по-німецьки називають Naturvolk (діти природи), їхні мови ділилися на десятки нікому не відомих, схожих один до одного діалектів, а за способом мислення цих людей аж ніяк не можна було віднести до інтелектуальної еліти. Представники цього типу траплялися серед балканських народів і в інших місцях.
Українці в цей час також мали деякі з цих рис, однак їхня давня високорозвинена національна свідомість ніколи цілком не зникала. Продовжували існувати відмінності між росіянами та українцями, а чужі для останніх російські чи зрусифіковані пани тільки загострювали і зміцнювали ці відмінності. Шевченко ж узагалі категорично ототожнював ганьбу кріпацтва з ганьбою русифікації.
У ставленні Росії до України слід відзначити одну характерну особливість. Ясна річ, національна дискримінація гнітила нестерпним тягарем населення усіх територій, підвладних Росії, й вислів "тюрма народів" стосовно неї був цілком справедливий. Унаслідок завойовницьких воєн до складу імперії потрапили Середня Азія, Кавказ, Польща, Прибалтика. При цьому їхні наради від самого початку сприймалися як чужий росіянам елемент, а відповідно й асиміляція їх, від чого царизм ніколи не відмовлявся, відсувалася на майбутнє. Зовсім інакше стояла справа з Україною — в історичному й національно-культурному відношеннях Росія ототожнювала її із собою. Тож навіть наприкінці XIX ст., більше того — в нову революційну епоху думка, що Україна, котру російські імперіалісти завжди вважали невіддільною — хоч іще не остаточно асимільованою — частиною Росії, могла насправді прагнути звільнитися від контролю з Півночі, — така думка приголомшувала більше, ніж опір народів недавно завойованих або менших за територією, або неслов'янських за складом населення земель. Що ж до найліберальнішої частини російської інтелігенції, цілковито заангажованої на боротьбу з абсолютизмом, то вона заперечувала саму ідею самостійності чи бодай номінальної автономії України.
Подібні уявлення грунтувалися на деяких специфічних обставинах, таких, наприклад, як масові переселення росіян в Україну. Здавалося, що її корінне населення, як і в деяких інших регіонах Європи (наприклад, у Чехії), майже повністю складалося із селян та священиків. У період становлення капіталізму російські селяни, бідніші за українських, тисячами їхали в Україну, щоб найнятися тут на створювані підприємства. Отже, промисловий розвиток імперії в XIX ст. супроводжувався значними змінами в етнічному складі України, передусім за рахунок міських робітників — росіян за національністю.
На початку 1860-х років Петербург провадив у національній політиці досить ліберальний курс, і в Україні тоді зросло число українських товариств і періодичних видань. Однак царський указ 1863 p. оголосив, що української мови "не існує", бо вона є лише діалектом російської, й заборонив україномовні видання (за винятком белетристики). Під особливо сувору заборону підпадали книжки "релігійного та освітнього характеру" й такі, що "звичайно призначалися для початкового читання простими людьми". Деяких діячів української культури було депортовано до Північної Росії, українські ж школи та газети закрито.
Попри всі ці урядові заходи, українські товариства (громади) продовжували існувати і в 1870-х роках. Обмежені у своїй легальній діяльності розвідками науково-дослідницького характеру, вони, однак, і далі плекали національну ідею, що викликало появу наступного указу (1876). Він обмежував публікації з українознавства історичними документами, забороняв театральні й музичні вистави з української тематики й ліквідував головні російськомовні, але проукраїнськи настроєні друковані органи. Після цього розгорнулася активна русифікаторська кампанія, котра, втім, не дуже позначалася на українському селянстві. Уряд досяг безсумнівного успіху лише в одному — селяни були позбавлені україномовних видань і національних шкіл. Як наслідок, в Україні надзвичайно зросла кількість неписьменних — до 80 % усього населення.
За дещо, може, драматизованими словами Петра Григоренка, "протягом століть, що їх українці провели в російській імперській державі, вони забули своє національне ім'я і призвичаїлися до імені, яке їхні колонізатори нав'язали їм, — малороси". Незважаючи на це, серед селянства й далі продовжували жити думи часів Гетьманщини та Січі. Творча інтелігенція зберігала українську ідею. В 1897 p. було засновано нелегальну Всеукраїнську демократичну організацію для координування діяльності національних культурних і громадських груп. І все ж цього було недосить, щоб напередодні XX ст. можна було говорити про початок масового визвольного руху серед українського населення. Відродження нації виявилося несподіваним і непереборним. За твердженням провідного діяча українського національного руху Миколи Ковалевського, цей рух набув справжньої масовості в 1912 p.
У 1902 p. сталися, а в 1908 p. — повторилися значні селянські заворушення. Це була важлива ознака пробудження народних низів, оскільки на відміну від владущих класів, які складалися головним чином із неукраїнців, корінне — в основному сільське — населення було українським. Націоналістичний рух, що народжувався, мав в Україні (як і в Польщі, в майбутній Чехо-Словаччині та інших країнах) переважно соціалістичний напрям. Перша справді політична партія — Революційна українська партія (РУП), заснована в 1900 p., невдовзі потрапила під марксистський вплив і розкололася. Одна її частина приєдналася до Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), але скоро припинила існування, а друга, прибравши назву Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), відійшла від Леніна на грунті самоврядування. Однією з найважливіших національних партій була Українська партія соціалістів-революціонерів (есерів), яка, щоправда, аж до 1917 p. не користувалася великім впливом.
У 1905 p. з'явилася перша в імперії україномовна газета — "Хлібороб", а слідом за нею почали виходити й інші (особливо слід відзначити першу українську щоденну газету "Рада"). 1907 року, нагадаємо, вийшло друком повне видання творів Тараса Шевченка. В Державних Думах різного скликання, обраних за конституцією внаслідок революції 1905 p., активно діяли українські депутати. В Першій Думі вона сформували блок із 40 представників, а в Другій висунули вимогу автономії України.
Визвольний рух наражався на численні перешкоди. Так, у 1910 p. Столипін, який попри всю свою прогресивність в економічних питаннях був типовим російським імперіалістом у національному, дав вказівку закрити українські культурні товариства й видавництва, а також припинити читання лекцій українською мовою в університетах. Тим самим фактично заборонявся "публічний" ужиток української мови. В цьому питанні проти Столипіна не виступила російська "прогресивна" чи "радикальна" преса, хоч деякі помірковані ліберали й висловлювалися в підтримку українських культурних (але не політичних!) вимог.
А проте загасити національний рух було вже неможливо. Новим могутнім стимулом для його піднесення стало відзначення в 1914 p. сторіччя з дня народження Тараса Шевченка, проведене попри шалений опір із боку урядовців. У цій патріотичній акції брали також участь селяни.
Під час першої світової війни українська преса перебувала під забороною. Було припинено всю національну освітню діяльність. Незважаючи на всі засвідчення лояльності з боку провідних українських діячів, їх заарештовували та засилали.
Порівняно пізнє українське відродження (хоч і не пізніше, ніж в інших східноєвропейських народів), помилкове ототожнення лінгвістичної спорідненості з мовною індивідуальністю, відсутність політичних кордонів між Росією та Україною, — все це дало змогу неуважному Заходові скласти хибне уявлення, нібито не існувало ніякої української нації, подібної, скажімо, до польської чи російської. Це абсолютно безпідставне уявлення й досі визначає, принаймні на рефлекторному рівні, наше ставлення до українства й потребує свідомого перегляду.
* * *
З марксистського погляду національність — це порожнє місце. "Пролетаріат не має своєї країни", — твердили Маркс і Енгельс, а в "Німецькій ідеології" визначали пролетаріат як утілення ліквідації всіх класів, національностей тощо в межах сучасного суспільства.
В 1916 p. Ленін заявляв у праці "Соціалістична революція і право націй на самовизначення": "Метою соціалізму є не тільки знищення роздробленості людства на малі держави і всякої відособленості націй, не тільки зближення націй, але й злиття їх". В уявленні Леніна нація була історичною категорією, характерною для специфічної економічної доби, в даному разі для капіталізму. Разом із тим ще в 1914 p. він наголошував (у праці "Про право націй на самовизначення"): "Саме тому і тільки тому, що Росія разом із сусідніми країнами переживає цю епоху (капіталістичну. — Ред.), нам потрібен пункт про право націй на самовизначення в нашій програмі".
Визнавши, що національні прагнення справді існують протягом неозначеного перехідного періоду, Ленін обмірковував, як використати їх у своїх цілях. Саме у зв'язку з піднесенням національних рухів під час першої світової війни він оголосив у праці "Підсумки дискусії про самовизначення" (1916) свою відому тезу: "Генеральні штаби в теперішній війні ретельно стараються використати всякий національний і революційний рух у таборі їх противників.