Однак навколо всіх цих проблем і далі не вщухала вперта боротьба, й було ясно, що значна частина партії, як і до цього, вважала українські національні почуття фактором, котрий послаблює СРСР, а прагнення українців до незалежності — не до кінця придушеним. Поділяючи ці переконання, Сталін дочекався слушної нагоди й розпочав вад українським народом нечувано жорстоку розправу.
3. Революція, селянська війна та голод 1917–1921 рр
На початок 1917 р. селяни Російської імперії вже володіли (або орендували) землею, загальна площа якої в чотири рази перевищувала володіння інших власників (зокрема "настирливих городян", частка котрих у 1911 р. становила вже понад 20 %). 89 % засіяної орної землі зосереджувалося в селянських руках. Крах старого режиму в лютому 1917 р. спричинився до насильного захоплення селянами великих маєтків. У 1917 р. вони відібрали 43,2 млн га землі у 110 тис. поміщиків і 56 млн га — у 2 млн заможних селян (що їх правильніше було б назвати дрібними панами, оскільки пересічний розмір їхніх земельних ділянок досягав 28 га). Протягом 1917–1918 рр. площа всієї споживної землі, зосередженої в селянських володіннях (у 36 губерніях, стосовно яких існують певні відомості), зросла від 80 до 96,8 %, а середня площа селянського господарства — приблизно на 20 % (в Україні — навіть майже удвічі). В період між 1917 та 1919 рр. чисельність безземельних селян скоротилася майже наполовину, а володільців господарств площею понад 10 десятин — більш ніж на дві третини. Отже, на селі відбувався процес майнового "вирівнювання".
8 листопада 1917 р., одразу ж після здобуття влади більшовиками, було оголошено декрет про землю. Він відбивав селянські вимоги, оприлюднені есерами, тож його прийняття було свідомим тактичним маневром Леніна, котрий прагнув заручитися підтримкою селян. Згідно з декретом, земельне питання могли вирішити тільки Установчі збори (згодом розігнані більшовиками одразу після скликання — в січні 1918 р.); водночас стверджувалося, що "найсправедливішою розв'язкою" буде передання всієї землі, включно з державною, у володіння всіх, хто працює на ній, і що форми земельного володіння мають вільно визначатися на місцях.
У своїй промові на нараді делегатів комітетів бідноти центральних губерній (8 листопада 1918 р.) Ленін так пояснив маневр із прийняттям декрету. "Ми, більшовики, були противниками [цього] закону… Але все-таки ми його підписували, тому щоми не хотіли йти проти волі більшості селянства… Ми не хотіли нав'язувати селянству чужої йому думки про нікчемність зрівняльного поділу землі. Ми вважали, що краще, коли самі трудящі селяни власним горбом, на власній шкурі побачать, що зрівняльна дільба — безглуздя… І тому ми допомагали поділові землі, хоч і усвідомлювали, що не в ньому вихід".
Декрет про "усуспільнення" землі від 19 лютого 1918 р. наголошував на позитивних сторонах колективізації, але був присвячений в основному проблемі розподілу землі у відповідності до декрету від 8 листопада.
У цей час на передній план знову висунулися сільські громади: більшовики дозволили їм займатися перерозподілом панської та іншої землі, вважаючи, мабуть, що їхні функції можна обмежити тільки цим заняттям, а всі інші питання адміністрування на селі візьмуть на себе Ради. На ділі ж саме громади зосередили у своїх руках майже все керівництво місцевими справами.
Реанімація громади супроводжувалася принаймні частковим руйнуванням "столипінського" селянства як соціального прошарку: тих заможних одноосібників, що вже відокремилися, тепер нерідко силоміць примушували повертатися до громади. Індивідуальні господарства — ферми чи хутори, тобто сільця з кількох ферм, часто були досить великими або багатими для того, щоб класифікувати їхніх власників як куркулів (що й робилося за поспіхом зліпленими постановами). В Сибіру та Україні, де хутори переважали над садибами фермерського типу, значна кількість хуторів поки що вціліла, але загалом по країні за станом на 1922 р. їх залишилося менше половини (хоч пізніше, коли проблема продуктивності сільського господарства виявилася важливішою за доктринальні міркування, влада навіть почала певною мірою заохочувати фермерський метод).
Урешті-решт процес повернення до общинної системи завершився успіхом. Напередодні Жовтневої революції до складу громад входило близько 50 % селянських господарств (дані із 47 губерній європейської частини), а в 1927 р. — уже 95,5 %. Це аж ніяк не прискорило наближення "соціалізму", оскільки громада уособлювала віковічну аграрну відсталість. Останнє, втім, не дуже-то й хвилювало більшовиків, бо ж, з їхнього погляду, куди важливішим було інше — справжня селянська організація. А громада стала бастіоном проти поширення комуністичних ідей.
Логіка тут проста; "чорний переділ" містив у собі загрозу того, що селяни, взявши в свої руки панську власність, повернуться спиною до ідей соціалізму. З цього приводу Ленін висловився на засіданні ВЦВК 29 квітня 1918 р. так:
"…Дрібні хазяйчики, дрібні власники готові нам, пролетарям, допомогти скинути поміщиків і капіталістів. Але далі у нас шляхи з ними різні. (…) І тут нам з цими власниками, з цими хазяйчиками доведеться вести найбільш рішучу, нещадну боротьбу".
Виходячи з ленінських настанов, більшовики в травні 1918 р. дійшли висновку: початкова стадія союзу із селянством в цілому закінчилася й тепер можна всерйоз приступати до соціалістичних перетворень. При цьому Ленін уважав: якщо кількасот тисяч дворян могли управляти Росією, то це ж саме можуть зробити кількасот тисяч комуністів. Ця проста й ясна формула переконувала більше, ніж будь-який схоластичний класовий чи соціальний аналіз.
Загальне зменшення — в уявленні більшовиків — ролі селянства знайшло відображення в прийнятій у липні 1918 р. новій радянській конституції, за якою значно перерозподілялося — на користь робітників і на шкоду селянам — співвідношення голосів при виборах депутатів Рад (один робітник від 25 тис. виборців і один селянин — від 125 тис., що становило пропорцію 1:5). Через це будь-яке голосування — особливо на виборах до центральних радянських органів, де порушення рівноваги проявлялося з найбільшою очевидністю, — не відбивало реальної розстановки сил. Ясна річ, витримана в марксистському дусі конституційна норма не могла не погіршити відносин із селянством, однак її автори пішли на це свідомо. Головним для більшовиків у розгортанні нової соціалістичної фази на селі було досягнення спілки з бідним селянином і "сільським пролетарем" проти "куркуля" з одночасною нейтралізацією "середняка" (хоч у критичний період громадянської війни середняк знову став "союзником").
Ця схема виглядала цілком задовільно як класова доктрина, однак на шляху впровадження її в життя повсякчас виникали численні труднощі. Передусім, куркуль в образі заможного селянина-експлуататора, проти якого решта селян мала вести війну, ставав тепер чи не міфічною фігурою. І справді, лихварство й позичання грошей під заставу (нагадаємо, основні заняття куркуля як такого) тепер заборонялися законом і майже зникли з практики сільського життя. А проте це не вберегло "куркуля" від розправи. "Перший удар" по ньому завдали влітку 1918 р., коли кількість "куркульських" господарств зменшилася на дві третини. Було експропрійовано 50 млн га землі (понад 60 % "куркульських" володінь). У серпні 1918 р. Ленін говорив про два мільйони "експлуататорів-куркулів", а в квітні 1 9 20 р. уже тільки один мільйон "експлуатував працю інших". Відняття у "куркулів" землі та майна з наступним перерозподілом тривали (принаймні в Україні) до середини 1923 р., і можна бути певним: ця доля не минула нікого з тих, кого можна було зарахувати до "куркулів" на будь-яких, хай би й дуже сумнівних, підставах.
Але ще непевнішим було становище "сільського пролетаріату" — найслабкішого елементу на селі, якого з точки зору реального внеску у матеріальне виробництво годі було й порівнювати з міськими робітниками. Серед "сільських пролетарів", за визнанням самих комуністичних авторів, були й ледарі, й п'яниці, взагалі ті, хто не користувався ніякою повагою. Отже, там, де Столипін робив ставку на сильних, міцних, Ленін ставив на слабких, нікчемних. Однак у нього просто не було іншого вибору, адже більшовики практично не мали на селі ніякої опори. Напередодні революції до їхньої партії належали тільки 494 селянина, а в селах існували всього чотири партосередки.
З огляду на все це комуністичні лідери наполягали на розгортанні в селах класової боротьби (якої фактично не існувало). Так, у своєму зверненні до ВЦВК (травень 1918 р.) Свердлов заявив: "Ми повинні якнайсерйозніше поставити перед собою проблему поділу села на класи, створення в ньому двох протилежних і ворожих таборів, підмовляючи найбідніші прошарки населення проти куркульських елементів, розпочавши там таку ж саму класову боротьбу, як і в містах, — лише тоді ми досягнемо в селах того, чого ми добилися в містах" (цит. за газ. "Знамя труда" від 16 травня 1918 р.).
Боротьба справді була розпочата, — люта від самого початку, вона лютішала з кожним днем. Ішлося бо не просто про боротьбу бідняків проти багатіїв — набагато важливішою за класові суперечності тепер виглядала проблема позбавлення селян права вільно продавати своє зерно. Тобто держава прагнула запровадити свій всеосяжний контроль над запасами хліба в країні.
Декрет від 9 травня 1918 р. про монополію на харчові продукти надав повноваження Наркоматові продовольства реквізувати у селян усе зерно понад визначений самим же Наркоматом прожитковий мінімум. При цьому додавалося: йдеться про зерно "в руках куркулів". Тож декрет закликав усіх працюючих селян, котрі не мали власного майна, негайно об'єднатися для "нещадної боротьби" проти "куркулів". Декрет же від 27 травня уповноважував Наркомат продовольства організувати спеціальні "продовольчі загони" з надійних робітників для примусового вилучення хліба. В період із липня 1918 р. до початку 1920 р. чисельність особового складу цих загонів зросла з 10 тис. до 45 тис. Про їхню "діяльність" можна довідатися, наприклад, зі слів Леніна, який на різних засіданнях і мітингах згадував про свавільні арешти, побиття людей, безпричинні погрожування смертю, пияцтво тощо.
Декрет від 27 травня визначав "надлишок" зерна в розмірах, удвічі більших за "селянські потреби", але січневий декрет 1919 р.