Цей компроміс підтвердив просту думку: не можна взяти ані крихти реальної влади, не зіткнувшись із суперечливими наслідками. Нарада фактично міфічної на той час Комуністичної партії України, скликана поза межами республіки — в білоруському місті Гомель — у жовтні 1919 p., ухвалила реалістичну резолюцію (опублікована сімома роками пізніше). Її реалізм виявився в заяві, що нарада вважає можливим рух на південь й організацію радянської влади в Україні лише за наявності регулярних дисциплінованих військових частин немісцевого походження. Інакше й бути не могло, адже в той період серед членів КП(б)У українці все ще становили тільки 23 %.
Численні відмінності в стилі радянського керівництва в Росії та Україні чи не найпоказовіше проявлялися в адмініструванні на селі. В період воєнного комунізму радянська влада спиралася тут в основному на комітети бідних селян (у Росії вони називалися "комітети бідноти", або комбіди, в Україні —"комітети незаможників", або комнезами). Члени комітетів добиралися з числа прокомуністично настроєних селян-бідняків і "сільських пролетарів". У Росії вони контролювали діяльність місцевих сільрад, а в Україні — повністю підміняли їх. Комітети були ліквідовані наприкінці 1918 p., але 9 травня 1920 p. відновлені — причому тільки в Україні! — із застереженням, що до них мають вступати лише незаможники. В інших радянських республіках залишалися тільки сільради. Останні також буди відновлені в Україні, однак тут комнезами знову одержали право оголошувати недійсним будь-який захід тої чи іншої сільради, виключати з її виконкому тих або інших членів або взагалі розпускати її та скликати нові вибори. Вони також користувалися повноваженнями на реквізицію харчових продуктів.
Директивний лист ЦК КП(б)У пояснював особливу роль відновлених комнезамів тим, що "в українських селах влада фактично знаходиться в руках багатих селян, куркулів, які за своєю природою є непримиренними ворогами пролетарської революції… організовані та озброєні до зубів". І якраз комнезами повинні були організувати сільських бідняків, обеззброїти "куркулів" і ліквідувати "бандитизм". Провідні члени комнезамів, цієї опори партії на селі, були переважно неукраїнського походження (лише 22,7 % делегатів першого і 24,7 % — другого з'їздів комнезамів України розмовляли українською мовою). Але й це вважалося недостатнім для зміцнення радянської влади в сільській місцевості, й туди було виряджено ще кілька тисяч міських комуністів.
Неабиякі труднощі виникали і в справі українізації суспільного життя. Прихильники українізації, бодай у сфері культури, навіть усередині партії не могли порозумітися зі своїми опонентами. Так, один із українських делегатів на XII з'їзді РКП(б) згадував слова "товариша з України, що обіймав дуже відповідальну посаду": "Я проїхав усю Україну, розмовляв із селянами й дістав, враження, що вони не хочуть української мови". А Раковський, який на той час уже видобув уроки з боротьби проти національно-визвольних рухів, у своєму виступі на тому ж з'їзді нарікав на "тяжкі часи", коли доводилося примушувати українські парторганізації "зрозуміти важливість національного питання"; в цьому питанні існують великі складнощі, бо ж чимало хто в Україні, а ще більше в Росії сприймає поточну національну політику партії як певну стратегічну дипломатичну гру. Й на підтвердження цього Раковський наводить думку "одного товариша": ми — країна, що минула національну стадію розвитку, ми — країна, де матеріально-економічна культура протиставляється національній культурі. Національна культура — це для відсталих країн по той бік барикади, для капіталістичних країн, а ми — комуністична країна.
Значна частина більшовиків, і серед них такі ветерани, як Д. Лебідь, дотримувалися теорії "боротьби двох культур", в якій "пролетарська Росія" протистояла "селянській Україні"; отже, українізація не потрібна, оскільки російська культура має неодмінно перемогти. Вже на V конференції КП(б)У (17–20 листопада 1920 p.) один із найближчих соратників Леніна Зінов'єв з огляду на неминучий остаточний тріумф "розвинутішої російської мови" запропонував обмежити поширення української мови сільськими місцевостями, однак цю пропозицію було відкинуто. З даного питання протягом 1920–1921 pp. усередині партії точилася безперервна боротьба, й українські комуністи вперто намагалися втримати завойоване ними право (хай би й формальне) на здійснення культурної та мовної українізації. М. Скрипник, тоді найвидатніший більшовик на українському боці, керувався в цій боротьбі принципом (викладеним Затонським на Х з'їзді РКП(б) в березні 1921 p.), згідно з яким "необхідно витруїти з голів товаришів уявлення про радянську федерацію як федерацію обов'язково "російську", адже справа не в тому, що вона російська, а в тому, що вона радянська".
* * *
Третя радянська окупація України завершилася на початок березня 1920 p. Тимчасове захоплення поляками в травні 1920 p. більшої частини українських земель (включно з Києвом) стало останньою великою перервою в пануванні тут більшовиків.
Регулярні українські бойові частини остаточно були розбиті червоними в листопаді 1920 p. Рештки перейшли в Польщу, де їх інтернували. Однак великі партизанські рейди здійснювалися аж до кінця 1921 p. Так, у квітні 1921 p. в Україні та Криму оперували загони чисельністю від 20–30 до 50 й навіть до 500 чоловік (без урахування анархістської армії Н. Махна, яка все ще налічувала у своєму складі 10–15 тис. бійців). За радянськими джерелами, після розгрому головних антикомуністичних сил в Україні ще кілька років діяли незначні партизанські групи (про це йтиметься і в наступному розділі). Та все це вже не могло зарадити справі. Головне було зроблено: Кремль успішно приєднав до своїх володінь першу незалежну східноєвропейську державу. Але спроба вчинити це саме з Польщею в 1920 p. зазнала невдачі. Якби ж сталося інакше, напевно знайшлися б такі, хто, відкидаючи саму думку щодо простого збігу історичних обставин, переконливо обґрунтовував би природність віддавнього панування Москви над Польщею (перерваного лише кількома роками незалежності останньої).
Таким чином, у 1918–1920 pp. в Україні один за одним існували три радянських уряди, й кожний із них з'являвся одразу після вторгнення Червоної армії. Перших два втекли під натиском іноземних окупаційних військ (котрі конкурували між собою у прагненні запровадити контроль над Україною), але це відбувалося не раніше, ніж радянська влада доводила свою цілковиту нездатність добитися підтримки з боку місцевого населення. Аж лише з третьої спроби Ленін та більшовики нарешті зрозуміли: без серйозних — або принаймні таких, що виглядали б серйозно — поступок українському національному рухові всі їхні намагання завоювати Україну не матимуть надійного підґрунтя. Усвідомивши, наскільки важливо не ображати національні почуття, Ленін надалі твердо дотримувався цього принципу й виступав проти Сталіна та інших, коли вважав, що вони поводяться як неприховані великоруські шовіністи. Саме з цих міркувань Україні й було даровано так звану "незалежність".
Протягом наступних десяти років Україна користувалася досить широкою свободою в питаннях мови та культури, й предметом турботи її урядів було стежити, щоб політичні акції Москви не здійснювалися тут аж надто брутально та відверто. Однак навколо всіх цих проблем і далі не вщухала вперта боротьба, й було ясно, що значна частина партії, як і до цього, вважала українські національні почуття фактором, котрий послаблює СРСР, а прагнення українців до незалежності — не до кінця придушеним. Поділяючи ці переконання, Сталін дочекався слушної нагоди й розпочав вад українським народом нечувано жорстоку розправу.
* * *
Третя радянська окупація України завершилася на початок березня 1920 p. Тимчасове захоплення поляками в травні 1920 p. більшої частини українських земель (включно з Києвом) стало останньою великою перервою в пануванні тут більшовиків.
Регулярні українські бойові частини остаточно були розбиті червоними в листопаді 1920 p. Рештки перейшли в Польщу, де їх інтернували. Однак великі партизанські рейди здійснювалися аж до кінця 1921 p. Так, у квітні 1921 p. в Україні та Криму оперували загони чисельністю від 20–30 до 50 й навіть до 500 чоловік (без урахування анархістської армії Н. Махна, яка все ще налічувала у своєму складі 10–15 тис. бійців). За радянськими джерелами, після розгрому головних антикомуністичних сил в Україні ще кілька років діяли незначні партизанські групи (про це йтиметься і в наступному розділі). Та все це вже не могло зарадити справі. Головне було зроблено: Кремль успішно приєднав до своїх володінь першу незалежну східноєвропейську державу. Але спроба вчинити це саме з Польщею в 1920 p. зазнала невдачі. Якби ж сталося інакше, напевно знайшлися б такі, хто, відкидаючи саму думку щодо простого збігу історичних обставин, переконливо обґрунтовував би природність віддавнього панування Москви над Польщею (перерваного лише кількома роками незалежності останньої).
Таким чином, у 1918–1920 pp. в Україні один за одним існували три радянських уряди, й кожний із них з'являвся одразу після вторгнення Червоної армії. Перших два втекли під натиском іноземних окупаційних військ (котрі конкурували між собою у прагненні запровадити контроль над Україною), але це відбувалося не раніше, ніж радянська влада доводила свою цілковиту нездатність добитися підтримки з боку місцевого населення. Аж лише з третьої спроби Ленін та більшовики нарешті зрозуміли: без серйозних — або принаймні таких, що виглядали б серйозно — поступок українському національному рухові всі їхні намагання завоювати Україну не матимуть надійного підґрунтя. Усвідомивши, наскільки важливо не ображати національні почуття, Ленін надалі твердо дотримувався цього принципу й виступав проти Сталіна та інших, коли вважав, що вони поводяться як неприховані великоруські шовіністи. Саме з цих міркувань Україні й було даровано так звану "незалежність".
Протягом наступних десяти років Україна користувалася досить широкою свободою в питаннях мови та культури, й предметом турботи її урядів було стежити, щоб політичні акції Москви не здійснювалися тут аж надто брутально та відверто.