Гірко-солодкий плід Шекспірового саду.
Поете головний! I ви, що вічний спір
Лишили в спадок нам, тумани Альбіону!
Коли з дібров старих я вийду знову в шир,
Не дайте поринуть мені в байдужість сонну,
А й спопелілому даруйте крила знов,
Як Феніксу, щоб путь у небеса знайшов.
Як здумаю...
Як здумаю, що можу відійти,
Не вижавши пером свій плідний мозок,
Не склавши урожай в книжки й листи,
Як зерно, що в амбар несуть з повозок;
Або дивлюсь, як знаки вогняні
У небі півночі встають жадано,
I раптом здумаю, що їх мені
Рукою випадку схопить не дано;
Коли помислю, вродо нетривка,
Що я на тебе більш не подивлюся
Безумними очима юнака,—
Тоді спиняюсь, думаю, томлюся,
Аж поки перед поглядом моїм
Любов і Слава пропадуть, як дим.
До Нілу
О сину місячних південних гір!
Владико давній Сфінкса й Крокодила!
Дивуємось: яка всеплідна сила!
А пустка внутрішній сповняє зір.
Ти стільки націй виростив і вір!
Чи тільки вдав, щоб ця ватага сміла
Перед тобою подих затаїла,
Мандруючи з Декану на Каїр?
Хибкій уяві віри не даю:
Лиш незнання вбачає пустку й горе
Поза собою. Ти в своїм краю
Все оживляєш. Джерело прозоре
Свіжить квітучу повняву твою,
Що лагідно впливає в тепле море.
Вік людини
Чотири зміни бачимо щороку.
Коли так легко, як вода потоку,
У душу ллється вся краса земна.
Є в нього й літо: як сита медова,
Тоді живить його хмільний запас
Юнацьких спогадів; небесна мова
Тоді чутніша. А в осінній час
Він зажадає тиші, й крила згорне,
I, мерклим зором дивлячись на світ,
Минатиме прекрасне й неповторне,
Як те, до чого звик з дитячих літ.
У нього є й зима: холодні сходи
У темряву. Такий закон природи.
Фрагмент
Якби я став одним із олімпійців,
Їх божествам одразу б довелось
Постановити, щоб із кожним кроком
Того, хто зважиться в тяжку мандрівку
До схованої в безвісті краси,
Ніжнішою рука її ставала,
А врода кращою, і щоб за кожну
Тернову ягідку, до спраглих уст
Піднесену, наброщувавсь новий
На дереві кохання поцілунок,
I стигнув би, і м'якшав соковито,
Щоб на устах мандрівника розтати.
Пісня Ельфа
Годі сліз! О, годі сліз!
Іще заквітнуть поле й ліс!
Не сумуй! Не понивай!
В корінні спить новий розмай!
Геть жени печаль-змію!
Послухай пісеньку мою —
Її я вивчив у раю:
Годі сліз!
Вгору, вгору глянь! Дивись:
Там, де віти заплелись,
У яскравих пелюстках
Тріпотить маленький птах:
В нього в срібному дзьобу
Є для добрих на журбу
Добрі ліки! Годі сліз!
Іще заквітнуть поле й ліс!
Тону я в синій неба край!
Прощай! Прощай!
До Гомера
Стою, оточений гігантським незнанням,
Про тебе слухаю та про твої Кіклади,
Мов той, хто з берега у млі підводних ям
Думками вгадує коралові принади.
Ти невидющий був? Але, щоб жив поет,
Юпітер відслонив для тебе хмар завісу,
Розпарусив Нептун свій ікряний намет
I Пан примусив бджіл співати в дуплах лісу.
Так, і в країні тьми не загасає грань,
I в темних відхланях ворушиться травиця,
I в надрах півночі є проблиски світань,
I є потрійний зір у сліпоті провидця,
Як у Діани був, якій із роду в рід
Корились і земля, і небеса, й Аїд.
Девоншірська дівчина
1
Куди ти зібралась, красуне моя,
Із чим у руці плетениця?
О феє доярні, які в тебе гарні
Вершечки! О, дай же напиться!
2
Люблю я твій луг, і квіти твої,
I гулянки біля діброви:
Уста ж твої свіжі мені найлюбіші!
О, годі хмурити брови!
3
Люблю я ці гори, й долини люблю,
I вівці, що в полі пасуться.
Як любо на паші слухать, як наші
Два серця так близько б'ються!
4
Я шаль на вербове повішу гілля,
Твій кошик одсуну до скелі —
I будем до нічки стокроткам у вічки
Зітхать на зеленій постелі.
Біля могили Бернса
Це місто, цвинтар, сонце над горою,
Хмарки, лісок, округлені горби,
Незатишні, як з давньої доби
Забутий сон, що повернувсь марою;
Коротке літо, хворою зимою
Відступлене, осяяло гроби;
Прекрасні зорі — тьмяні від журби;
Холодна ця краса — мов біль без гою
Для того, хто, як Мінос, хоче пити
Живу красу, без мертвих барв, що їй
Пиха вадлива, болісна уява
Дарують. Бернсе! Скрізь для мене слава
Твоя священна. Заслонись мерщій!
Бо я насмілився твій край ганьбити.
Мег Мерріліз
1
Жила в кущах циганка Мег,
Бездомна удова.
Був луг для неї хатою,
А постіллю — трава.
2
Був терен їй за яблука,
За мед — роса з верби,
Були їй замість Біблії
На цвинтарі гроби.
3
Був бескид їй за брата,
А за сестру — сосна.
I в тій сім'ї великій Мег
Жила сама-одна.
4
Ніхто не кликав снідати,
Обідать не просив,
Замість вечері місяць їй
У пелену світив.
5
Зате із козячих квіток
Вона вінки плела
I, ліжко з тису мостячи,
Співала, як могла.
6
Коричневими пальцями
Із очерету мати
Плела, щоб потім селюкам
Без грошей віддавати.
7
Могла б носить корону Мег
На гордому чолі.
Ходила в драному плащі
I в м'ятому брилі.
Нехай стару покоїть Бог!
Вона давно в землі.
Пісня про себе
(З листа до Фанні Кітс)
1
Жив-був пустенький хлопець,
Що тільки жарти знав;
Він не любив домівки,
А все пригод шукав.
З собою
Він лишку
Не брав:
Тільки книжку
Друковану,
Сорочку
Прасовану,
Рушник
I сяк-так
Пошитий ковпак,
Та щітку,
Та гребінь,
Та панчіх
Пар із п'ять,
Щоб не думати,
Де б їх
У дорозі дістать;
Всі речі
На плечі
Підхопив, поспішаючи,—
Та й подався світ зá очі
На Північ,
На Північ,
Та й подався світ зá очі
На Північ.
2
Жив-був пустенький хлопець,
Що тільки жарти знав;
Він не робив нічого,
А тільки віршував.
Узяв
Каламар
У руку,
Перо,
Що дістало б до хмар,
У другу —
Та й подавсь
Мимо поля та лугу
У гори,
На кручі,
Де води
Ревучі,
Де сині дими,
Де духи й відьми,—
I коли
Гула завірюха,
Він писав,
Зап'явшись по вуха,
Щоб кісток
Не ломило,
А коли
Ставало безхмарно,—
О, як мило,
Як гарно
Жить на світі
Гуляючи,
Мандруючи світ зá очі
На Північ,
На Північ,
Мандрувати світ зá очі
На Північ.
3
Жив-був пустенький хлопець,
Що тільки жарти знав;
Він часто рибку дома
В трьох ночовках держав.
Не раз
Порушував він
Наказ
Дівчини в капелюсі,
Доброї
Своєї бабусі —
Вставав
На світанні,
Брів
У тумані
Через рів,
Де комиш-осока,
До швидкого струмка
I приносив
Додому
В казанку
Бубирів, колючок
I всяку мільку
Завбільшки з гачок,
З напальок
Од дитячої рукавички,
Та й заварював
Каші-юшички,
Каші,
Каші,
Та й заварював
Каші.
4
Жив-був пустенький хлопець,
Що тільки жарти знав;
Він у Шотландські гори
Пішов-помандрував.
I що ж він
Там бачить?
Що сотня
Там значить
Сто,
Що ніхто
Там не ходить
Ногами вгору,
Що й там
Смеркає
В ту саму пору,
Що й там годинами
Міряють час,
Що й там свинець
Важкий, як у нас,
I такі ж
Твердісінькі скелі,
I такі ж
Пісеньки веселі,
I вишні
Такі ж рум'яні,
I двері
Такі ж дерев'яні,
I ярди
Довгі, як в Англії,
I він там стояв, як стовп,
I на все дивувався,
На все дивувався,
I він там стояв, як стовп,
I на все дивувався.
Сонет,
написаний у котеджі,
де народився Бернс
Недовгочасний світу мандрівець,
Ступив я, Бернсе, на поріг кімнати,
Де мріяв ти, без думки про кінець,
Чоло щасливе лавром увінчати.
У скронях шум: шотландським трунком я
На честь твою, великий дух, упився;
Мій зір померк, фантазія моя,
Сп'янівши, спить, бо шлях її скінчився.
Та можу я пройтися вздовж кімнати,
Та можу я з відкритого вікна
Твій луг побачить, думати-гадати
I потім чарку взяти, щоб хмільна
Знов оживила образ твій уява,—
О, усміхнися ж, тінь, бо це є слава!
Рядки,
написані на Верховині
після відвідання Бернсового краю
Є чар у стежці польовій,
де тиша вікова
I де луна визвольних битв
до наших днів жива;
Відрадно думати, що тут
проходили колись
Старі друїди в опанчах,
що по траві тяглись.
Є втіха в кожному кутку,
що слави запобіг:
Він рідний нам, і знаний нам,
і все новий для ніг;
Є й глибша втіха, що душі
дарує вища ціль,
Є ще пекучіший для уст,
божественніший біль,
Коли, натомлений, про все
забувши йдеш і йдеш
Піском полів, камінням троп,
іржею узбереж
До гордих мурів чи до стін,
де жив у давній час
Той, що великим путь пройшов
і не безславно згас.
Тремтять на вересі квітки —
вони далеко десь;
Ніхто не слухає пташок —
лише хмарки з небес;
Тихенько плеще течія,
цілуючи моріг,—
Ніхто й не гляне, хоч вона
пробила скелі й сніг;
Багряне сонце запливло
за бескиди, за тінь;
Блакитна хвиля будить сон
печер і баговинь;
Орел, розп'ятий в небесах,
немов заснув, застиг;
Лякливий припутень майне
до верховіть густих —
Ніщо не зваблює очей,
і ти стоїш, немов
Курний прочанин, що в пісках
святилище знайшов.
Тоді маліє розум твій,
і все малим стає,
I серце, вмістище турбот,
даремно в груди б'є.
Якби шаленець хоч на день
оздоровіти міг,
Щоб розказати, де й коли
він розуму відбіг,
Він приголомшив би того,
хто рушив у світи,
Щоб темне бардове житло
на Півночі знайти.
Лише на мить ступне нога
поза буденну грань —
I непомітно зникне все —
ні втіх, ні вболівань!
Лише на мить ступне, бо там —
одну хвилину згай —
I вже забудеш поворот,
і свій забудеш край.
О жах! Із пам'яті звести
все дороге, що знав,
Обличчя брата і сестри,
і всю щоденну яв!
I, шлях верстаючи, творить
рої облич-примар,
Огненніших за ті, що їх
вимучує маляр,
Геройських постатей ходу,
діла старих часів,
I чорні пасма, й сивину,
і гвалт, і шал, і гнів!
Ні, ні, цей жах мине, бо є
кодола поблизу,
I вірна кітва, що спасе,
що видержить грозу.
Стоїш бездумно, очі вп'яв
у спінений кришталь,
Та от засяяла тобі
ясна душі скрижаль:
Ти перечитуєш її
на кожній скелі, де
Величне сяєво висот
на тебе упаде.
Та як би якір не держав,
ти все ж таки молись,
Щоб не схитнувся розум твій,
де бескиди зійшлись,
Щоб день у день ти міг шукать
великого житло,
Щоб зору серця і душі
ніщо не зап'яло.
Гедзь
Гей, люди добрі, в кого є
В душі якась уразка,
Сьогодні бідкання моє
Послухайте, будь ласка!
Мене вкусив проклятий гедзь!
Чому ж мене? Чи мало
Ще є дубин у нас, не десь,
Яким потрібне жало?
Коли на трьох ногах ходить
Захоче шкапа, дайте
Їй тільки гедзя — і в ту ж мить
Вона четверту знайде.
Хто, може, скаргу в суд заніс,
I їй немає строку,
Юристу гедзя дайте в ніс —
I збудете мороку.
Коли в палаті депутат,
Говорячи, затнеться,
Нехай йому сусід чи брат
В штани засуне гедзя.
О Лавтере, було б тобі
Не так, напевно, кисло,
Коли вклонився ти юрбі
I рот мовчання стисло!
Хоч раз пекучому жалу
Себе вколоти дав би,—
Та прикрість виніс би малу,
А більшої не знав би!
Ти б Сауті ззаду залишив,
Ти б навіть Д.