Його волосся, кучері славетні
Ходили в нього хвилями круг шиї
Прагнущої. I, поки біль тривав,
Зняла богиня руки, мов хотіла
Пророцтво виректи. Нарешті зойк
У Аполлона вихопивсь. I от
Від тіла юного небесна слава
Засяяла...
Сонет про мир
Ти знов на острів нещасливий цей
Вернувсь, о миру? Знов крило надійне
Розп'яв, засяяв тисячам очей
I королівство звеселив потрійне?
Вітаю з радістю тебе — і всіх
Супутників великого походу!
Вволи ж найперше із жадань моїх
I згляньсь на дівчини гірської вроду:
Із щастям Англії — Європі подаруй свободу!
А ти, Європо, у свою господу
Тиранів не впускай і пильно стеж
За ворогом розкутого народу!
Всевладників законами обмеж —
I після чорних літ у щасті заживеш!
Поет
Уранці, вдень, надвечір, серед ночі
Він зачарованих шукає брам
I викликає духів, що життям
Рослини й скелі повнять, і охочі
Вони служить йому. Скарби урочі
Відслонює земля його очам,
Красу й добро показуючи там,
Куди Науки не сягають очі.
А іноді, низьке житло своє
Покинувши, душа його з тіснóти
Зринає загодя в свої висоти
I на таємну бесіду стає,
I сяйво неба вічного потому
Дарується чолу його земному
До Байрона
О Байроне! В мелодії твоїй
Є нездоланна, втішно-журна сила,
Немовби Чулість раптом розбудила
Перехопив, не дав завмерти тій
Чудовній пісні. Чорні горя крила
Не затемнять прекрасного світила
Душі, що сяє в темряві густій,—
Як це буває з хмарою, що зрине
На місяці — й просвітиться з боків,
Протчеться блиском убрання бурштинне,
Як чорний мармур жилками віків.
Вмирущий лебедю, співай! Хай лине
Твій журний голос, твій солодкий спів!
До Чаттертона
Як сумно ти погас, о Чаттертоне,
Всіх злигоднів улюблене дитя!
Як швидко вкрило смерті сповиття
Твій мирний геній, прагнення невтомне!
Твій голос, ледве пролунавши, тоне
В агонії. Як швидко день життя
Наслідувала ніч! Ти без пуття
Пропав, як цвіт, що у снігу холоне.
Та це — минуле. Став зорею ти
В найвищих небесах. Твій спів лунає
Серед планет. До тебе досягти
Невдячний світ ніколи не здолає.
Тепер ім'я твоє від клевети
Твій друг земний сльозами обмиває.
Роковини реставрації Карла II
(Написано 29 травня під бовкання дзвонів)
Безумний бритте! Ти вславляєш хором
Свого тирана, свій найгірший сором?
Ти зовсім, бачиться, оглух
До патріотів, до їх мук, боріння?
Це Вейну, Сідні, Расселу подзвіння
Мені сьогодні ранить слух.
До Спенсера
Твій шанувальник ревний, чародію,
Доглядач пущ незайманих твоїх,
Запитував мене, чи не зумію
Та це, Поете, справа не для мене:
Син півночі хмурної, де візьму
Я Аполлонове перо вогненне,
Щоб день розвиднить і прогнати тьму?
Не осягнеш без праці довгих літ
Твоїх поем настроєність високу:
Щоб розпуститися, повинен цвіт
Напитися землі своєї соку.
Будь біля мене — і наважусь я
Ще раз прославити твоє ім'я.
Сонет
до дівчини, що надіслала мені лавровий вінок
Ранковий вітер одсвіжив мені
Страшливу душу. Я живий, здоровий —
I хочу тільки, щоб вінок лавровий
Будь-що пишався на моїй труні.
Клянуся сонцем! Недаремно, ні,
До скронь притиснув я твій дар чудовий,
Знак Аполлона, цей вінець, готовий
Мене вщасливити на довгі дні.
Хто вкаже: "Ось твій шлях"? Накаже: "Стій",
Або ж: "Іди"? Чию б тепер принуку
Прийняти згодивсь дух прегордий мій?
Царів зневажу, не злякаюсь гуку
Напасників — і лиш тобі одній
Скорюся й добру поцілую руку.
Сонет
на одержання лаврового вінка від Лі Ганта
Хвилини тягнуться, а мозок мій,
Нічим не натхнутий, не поринає
В дельфічний лабіринт, хоч серце знає,
Яких небесних треба дум і мрій,
Щоб заплатить за дар, поете, твій,
За лавр зелений, що оповиває
Чоло жадібне. Майже біль проймає
Від думки, що піддавсь принаді цій.
А час іде, і марно жду я сну
Розкішного; показує уява,
Як ноги стоптують пиху земну,
I все непам'ять обіймає млява —
I темна думка душу тне смутну,
I не всміхається їй більше слава.
Сонет,
написаний з відразою до грубого марновірства
Церковний дзвін журливо кличе знову
Слухняну людність до нових молінь,
До інших смутків, потерпань, болінь,
Послухати казань мертвотну мову.
Не здужає з чаклунського закову
Душа звільнитись: до лунких склепінь
Ідуть, ідуть, забувши любу лінь,
I славних річ, і музику чудову.
Той дзвін приніс би дрож і страх мені,
Якби не знав я, що він глухне, гасне,
Як лампа, де олія вже на дні,
Що стогне він перед кінцем, що засне
Назавжди він — і знов життя прекрасне
Безсмертним цвітом скресне навесні.
Сонет
По днях негоди, що так довго млами
Затемнювала обрії долин,
Світає день, ясного літа син,
I зводить з неба хворобливі плями,
I скнілий місяць знов прийшов до тями,
Знов поринув у теплий травня плин,
Торкає вії подих полонин
I грається, як дощ із пелюстками.
Пора найтихших дум: про добру віть,
Що набростилась, про осінню втому,
Про світлий вечір, що на копах спить,
Про щічки Сафо, про легкий, як Лета,
Потік піску в годиннику скляному,
Про лісовий струмок — і смерть поета.
Сонет,
написаний наприкінці
"Квітки та Листочка"
Ця мила казка душу тішить, наче
Маленький гай. Така в ній сила є,
Що читача скоряє: він стає,
Розчулений, і тільки що не плаче.
Краплистий дощ свіжить лице гаряче,
А він стоїть і думає своє,
I по мандрівній пісні узнає,
Де тонконога коноплянка скаче.
Свята простото, що в тобі за чар!
Яка в цій повісті могутня сила!
Забувши славу, що мене манила,
Я впав би тут, де сонце й тіні хмар,
Як той, чий стогін у гаю хиткому
Чутний вільшанці тільки — й більш нікому.
Перед мармурами Елджіна
Мій дух знесилився, мене в дрімотну змору
Гне тлінності тягар; в уяві, як у млі,
Незборних труднощів обриви і шпилі
Підносяться і смерть мені віщують скору,
Як хворому орлу, що задивився вгору.
I все ж так солодко заплакать на землі,
Що вітру свіжого не вчую на крилі,
Піднявшись високо в передранкову пору.
Так темних дум шалена перезва
Круг серця стовплює незгоди несказанні;
Так приголомшують ці мармури-дива,
З величчям Греції змішавши грубі грані
Старого Часу, шир, де пустка вікова,
Де сонце, слави тінь і піна в океані.
Сонет про море
Невгавно шепче в голому камінні
I дметься, топить тисячі печер,
Аж поки їм, володарка химер,
Лишить Геката древні шуми-тіні.
А це в такому ніжиться лелінні,
Мов цілий світ у злагоді завмер,—
I черепашці висохлій тепер
Уже й не сняться хвилі білопінні.
О ви, з очами змученими! Слід
У морі вам живити їх! Ви, мляві
Від гуркоту чи від солодких нот,
Сидіть і мрійте біля входу в грот,
Аж поки здригнете, почувши в яві
Повноголосий хор океанід.
Поет
(Фрагмент)
Хто ж Поет? Яка прикмета
Виявляє нам Поета?
Мовте, дев'ять муз!
Кого б
Не послала доля — принца,
Прохача-голоколінця,—
Він до всіх людських подоб
Од Платона аж до мавпи
Припасований. В орла
I в вільшанки розпізнав би
Всі інстинкти. Заревла
В чагарях левиця глухо —
I ревіння те йому
Зрозуміле. В чуйне вухо
Тигра зойк, що крає тьму,
Входить, наче рідна мова...
Модерне кохання
Так що ж кохання? Лялечка, яку
Знічев'я панькають і пестять; зване
По-різному — і все невлад; таке
Божественне, аж молоді дурненькій
Здається, що й вона себе коханням
Обожествляє — й ходить очманіло
Все літо, поки гребінець у міс
Тіарою перловою засяє
I поки чоботи звичайні стануть
Ботфортами Ромео, Клеопатра
Замешкає у сьомім, а Антоній
Квартируватиме на Брунсвік-Сквейр.
О дурники! Якщо висока пристрасть
Палила світ — і ставили на кін
Свої серця герої та цариці,
То це не значить, що усі ті муки
Такі звичайні, як бур'ян у полі.
О дурники! Знайдіть мені сьогодні
Важку перлину владарки Єгипту,
Розпущену в вині,— і я скажу,
Що вмієте любити ви й у ваших
Касторових англійських капелюхах.
До кота пані Рейнольдс
Що, коте, відгуляв свою найкращу пору?
А скільки знищив ти для їжі та забав
Мишей і пацюків, і ласощів покрав?
Зелені зрізи мруж, зводь чуйні вушка вгору.
Але, прошу тебе, не попускай провору
Таємним кігтикам, і хай твій ніжний "няв"
Розкаже, як ти бивсь і як щурів ганяв,
Ходив рибалити й тягав курчат із двору.
Ні, не похнюплюйся і не лижи м'яких
Зап'ясточків! Нехай ти виглядаєш в'яло,
I куций в тебе хвіст, і хай за кожний гріх
Тебе на кухні б'ють, ти одмінився мало, —
Лиснієш, як у час турнірів молодих
На мурі місячнім, де бите скло блищало.
Побачивши пасмо Мільтонового волосся
Дзвінких рядків Титане,
Досліджувачу сфер!
Твій дух не спить, не в'яне!
Твій голос і тепер
Нам вуха огромляє!
Хто зважиться, здолає
Перед Співцем
На сходах до його високих мар
Смиренним подихом роздмухать жар
Своїх поем?
Ти весь — як злет угору,
Як милозвучний храм!
Різноголосся хору
Об'єднуєш, думкам
Орлиний лет даруєш!
О, де ж ти владарюєш?
Почуй мою
Дельфічну юну клятву — всім, усім:
Натхненням, словом, голосом твоїм,
Коханням плотським, мислю на чолі,
Красою, що живе на цій землі
I в раю!
Коли з рядків назавжди
Я примхи прожену,
Всі пристрасті пізнавши,
Тоді хіба почну
Велично-голосну
Хвалебну пісню про твої діла:
Бо марно піт пливтиме із чола,
Поки дитяча мисль не осягла
Премудру давнину,
А збезумілий зір — будучину!
Я занімію на багато літ.
Коли ж озвусь, одразу пригадаю,
Як я спахнув, побачивши цей слід,
Цей бідний залишок твого розмаю,
Це пасемко ясне.
О, як здригнувся я,
Як поряд з ним написане ім'я
Ударило мене!
I все ж стояв у мене в серці штиль:
Я думав, що дивлюсь на нього з хвиль.
Про що говорив дрізд
О ти, чий вид зазнав зимових бур,
Хто бачив хмари снігові в тумані
I чорний в'яз поміж зірок замерзлих,—
Тобі жнива настануть із весною!
О ти, чий твір єдиний був, як світло
У темряві! Його ти підживляв
Ночами, поки Феб ходив далеко,
Тобі весна потрійним ранком буде!
О, не жадай знання! Я жив без нього —
I все ж мій спів з теплом у вічній згоді.
О, не жадай знання! Я жив без нього —
I все ж цей Вечір слухає. Не може
Лінивим буть, для кого лінь — досада,
Як той не спить, хто думає, що спить.
Сонет,
написаний перед тим,
як ще раз перечитати "Короля Ліра"
Барвиста вигадко, Царівно, що в обладу
Взяла заквітчану далеку давнину!
Замовкни, приглуши пісень і струн луну,
Замкни в цей зимний день своїх рядків принаду!
Прощай! Я мушу знов цю навіжену зваду
Між перстю буйною й гріхом — не на кону,
А в серці — перетліть.