Я заклинаю вітром, що насів
На сірі сосни! Вийди на узлісся,
Господарю лісів!
Сатир і фавн тобі служити раді
I бігати, куди пошлеш: на спаді
Збудити зайця, що в траві замгне;
Злетіти на бескеття кам'яне
I беркута попудить од ягняти;
Таємним натяком направу дати
Заблуканому в хащі пастушку;
На берег моря вибігти, в піску
Ракушок назбирать, щоб ти крізь листя
Із засідки їх кидав у захистя
Струнких наяд і тішився на їх
Швидкі оглядки, на стрибки та сміх,
На те, як весело шишки соснові
Або сріблясті галочки дубові
Вони пожбурюють — в ім'я луни,
Що ходить коло тебе, приверни
До нас, о владарю сатирів бравий,
Свій слух ласкавий!
Ти любиш ножиць брязкіт і вівці
Остриженої бекання; в руці
Затиснуть ріг і скільки сили дунуть,
Як дикі кабани в поля посунуть,
Мисливців сердячи; ти круг села
Витаєш леготом, щоб не пила
Ржа колосків; ти родиш дивні звуки,
Що млосно линуть через поле й луки
I сумно в'януть між глухим куп'ям:
О ти, що дивний відчиняєш нам
Вхід у всесвітнього знання країну,
Дріопи славний сину,
На юрму глянь, що з листям круг чола
Тебе вітать прийшла!
Будь неприступним сховом, де таяться
Самотні мислі, ті, що так бояться
Утілення — й летять у горню путь,
Оголюючи мозок нам. О, будь
Закваскою, що з мертвого невжитку
Будь символом безмежності, ясним
У морі неба відблиском — і всім,
Що поміж ними є! Будь нез'ясовним,
Але не більше. Ми серця наповним
Покорою — й так гукнемо, щоб ти
З Лікейської своєї висоти
Схилився й вислухав хоч вуха краєм
Пеан, що ми співаєм!
Ізабелла
(Уривок)
Вона жила з братами у палаці.
Із діда-прадіда багатії,
Від шахт і фабрик, від тяжкої праці
Вони всі добра набули свої.
Для них і гордий гнувсь у дзвоні-клаці
Кривавих ланцюгів. У течії
Сліпучих рік раби, облиті потом,
Черпали мул для них, багатий злотом.
Для них цейлонець, притаївши дух,
Пірнав назустріч пажерній акулі,
Для них у нього кров струміла з вух;
Для них тюлень ячав, як стріли й кулі
Його пронизували. Всі навкруг
Без огляду жорстоке жорно справ
Брати крутили — й цілий світ стогнав.
А чим пишались? Що лились фонтани
Розкішніше за сльози бідняка?
А чим пишались? Що поріг альтани
Догідніший за стежку жебрака?
А чим пишались? Що пісні й пеани
Закреслило перо рахівника?
Так чим пишалися ці дві прояви?
Питаю знов ім'ям самої слави.
Вони жили в самотності глухій,
Користолюбства боязкі герої,
Як два євреї, що в землі святій
У сад ховались од юрби худої;
Два яструби в діброві щогловій,
Два мули з вантажем брехні старої,
Два упирі, що люблять теплу кров,
Знавці іспанської та східних мов.
Як сталося, що навіть у світлиці
Їх зір непевний вислідив її?
I як ті дві ходячі рахівниці
Дізналися, куди думки свої
Лоренцо повернув? Хай хижі птиці
Їм жадні очі вип'ють! I в сім'ї
Той щулиться, мов заєць на пороші,
Хто чесним торгом наживає гроші...
Вечір Св. Агнеси
(Поема)
1
В Агнесин вечір — о, як пробирав,
Як пік мороз! Пухнастий сич тремтів,
Тинявся заєць поміж мерзлих трав,
Беззвучно залягла отара хлів.
Подубли пальці у ченця, що слів
На чотках добирав до молитов,
I віддих з уст його вставав, синів
I клубочивсь, як фіміам, немов
Повз чистий образ Діви просто в небо йшов.
2
Терпляче молиться, встає з колін,
Бере свій каганець і йде назад,
Охлялий, босий. Із капличних стін
Глядять мерці скульптурні, ставши в ряд
По той бік очисних чавунних грат.
I мовби мерзнуть. Бачить крижану
Вояцьку зброю, дам легкий наряд,
Вслухається в молитву мовчазну,
У серці чути тих зимових мук луну.
3
Веде на північ сходинка вузька.
Раз, два ступив — і зразу слух йому
Зачарувала музика. Рука
Здригнулася... О ні, вже по всьому!
Не про життя гадай, про вічну тьму!
Той ніжний звук не для його ушей!
Він далі йде, в самотню кліть німу,
Й сідає в попіл, щоб у вечір цей
Прощення вимолить за всі гріхи людей.
4
Він тихий той зачин почув, бо скрізь
Стояли двері навстіж і була
Хідня в покоях. Скоро знявся й зріс
Суремний лемент, чистий звук срібла.
Покої аж палали, без числа
Ждучи гостей. Карниз на голові
Там ангели держали, два крила
На грудях склавши. Кучері свої
Назад розмаяли й дивились як живі.
5
Нарешті натовп заструмів, увесь
У спалахах султанів, діадем,
Ще розмаїтіший від тих чудес,
Які юнак із лицарських поем
Бере в уяву. Ми їх проминем
I звернемось до леді в юрмі тій,
Що від Агнеси, палена вогнем
Любовним, ждала звершення надій,
Як радили не раз поважні дами їй.
6
Вони казали, що в цю дивну ніч,
Перед Агнесою, дівчата снять
Про ласку милих, чують їхню річ
I їм хвилини солодко летять,
Якщо усе належно спорядять,
Наприклад: натще ляжуть, навзнаки
Розкинувши лілейно-білу стать,
Не глянувши ні в двері, ні в кутки,
А в небо справивши всі прагнення й думки.
7
Цей забаг так дівоче серце стис,
Що й сурм не чула, сповнених жаги
Божественно-гіркої. Пильно вниз
Дивилася. Мелькало навкруги —
То чийсь поділ, то шлейф, то край ноги,
Коли навшпиньки марно кавалер
Закоханий зближався. Не з пихи
Вона недобачала, ні: тепер
Вона з Агнесою була в краю химер.
8
I в танці Маделіна мимо всіх
Дивилась. Віддих забивало їй,
Бо зблизився священний час утіх.
Під бубнів гук в юрбі гостей бучній,
Зітхаючи, вона крізь веремій
Пихи й кохання мчала навмання,
Малюючи собі у шорах мрій
Нестрижене Агнесине ягня
Й солодкі хвилі втіх ще до нового дня.
9
Готується піти, але не йде.
Тим часом надійшов із мочарів
Порфіро, що до неї молоде
У нього серце прагло. В тінь стовпів
Портальних став, благально очі звів,
Щоб небеса йому послали знак
Від Маделіни, щоб він милу стрів
Хоч спотайна, щоб міг її юнак
Торкнуть, поцілувать — адже ж буває так.
10
Одважився, зайшов. Мовчіть, уста,
Закрийтесь, очі! Бо пронижуть сто
Мечів це серце, де любов свята
Ховається, бо замок у гніздо
Єхидн обернеться, де пси — і то
Клястимуть рід його своїм виттям,
Бо тут над ним не зглянеться ніхто,
Крім жінки, ключниці тих лютих брам,—
Слабої, сивої, улеглої літам.
11
О щастя: це ж якраз вона! На кий
Зіпершись, човгає в ті сіни, де
Він став, сховавшися за слуп товстий
Від смолоскипа. Весело гуде
Далека музика. Старенька йде.
"Хто тут?" Ах! Ах! Пізнавши юнака,
Шепнула: "Смерть тебе у замку жде".
В його руці тремтить її рука.
"Тікай, бо кожен тут аж рветься до клинка!
12
Тут і присадкуватий Гільдебранд:
В пропасниці недавно він гукав,
Що весь твій рід послати в пекло рад;
Тут і старий лорд Морріс — він не став
Із сивиною м'якшим. Ох, не збав
Собі життя, біжи!" — "Стривай, адже
Тут затишно. Присядь, скажи, щоб знав
I я про..." — "Ні! Ходім звідсіль! Невже
Забув, яка біда тебе тут стереже?"
13
Пішов, плюмажем павутиння з стін
Змітаючи у темряві густій.
I поки Анджела зітхала, він
У тихий, зимний уступив покій,
Де блідний місяць мертвий промінь свій
В дрібногратчасте промикав вікно.
"Скажи, де Маделіна? — мовив їй.—
В ім'я верстата, що на нім давно
Таємні сестри тчуть Агнесине руно".
14
"Се ніч Агнесина? Ах, так! Пожди:
Адже ж і в ніч таку мертвлять людей!
Як принесеш у решеті води
Або зумієш приручити фей,
То йди в палац. Дивуюся, єй-єй,
Тобі, Порфіро! Об такій добі!
О добрі ангели! У вечір цей?
Обмарте панночку! Сама собі
Я посміюсь тепер — ще буде час журбі!"
15
Сміється в сяйві млілому. А він
У неї вп'явсь очима хлопчака,
Якого вабить з бабиних колін
До себе книга загадок важка,
Як в окулярах біля коминка
Стара сидить. Його обняв пожар,
Він затремтів, коли почув, яка
У панни думка. О холодний чар
Дівочих дивних мрій, старих легенд, обмар!
16
I раптом думка, як розкішний цвіт,
Його зрум'янила, в душі спахнув
Багряний бунт. Їй аж померкнув світ,
Коли почула те, що він шепнув.
"Безецнику, ти Бога й честь забув!
Хай люба леді з ангелами в сні
Замріється, а ти вертай, де був!
Іди, зводителю жорстокий! Ні,
Ні, ти не той тепер, яким здававсь мені!"
17
"Клянуся небом, я не мислю зла,—
Сказав Порфіро.— Хай мені в аду
Горіть по смерті, як з її чола
Відкину локон я або знайду
В собі жорстоку хіть на молоду
Її красу. Оцим сльозам повір!
А не повіриш, я зчиню біду,
Сколошкаю увесь ворожий збір,
Зітнусь, хоч кожен тут для мене хижий звір".
18
"Ах, нащо так терзаєш ти слабу
Стару істоту, що її покров
Уже очікує в тіснім гробу!
А я ж за тебе стільки молитов
Щодня шептала!" Та Порфіро знов
Благав її, дібравши інших слів —
Таких печальних — для своїх намов,
Що Анджела стара забула гнів
I обіцяла все, чого б він не схотів.
19
А саме: потай хлопця завести
В кімнату дівчини, за параван,
Щоб він побачив нишком з темноти
Її лице прекрасне, ніжний стан
I, може, заручив найкращу з панн,
Коли на ковдрі в неї ельфів рій
Кружлятиме в димку нічних оман.
Ця ніч таких не бачила надій
З дня, як Мерлін в аду сплатив рахунок свій.
20
"Гаразд, я волю вдовольню твою.
Напої всякі, ласощі, їства
Вам принесу. На кроснах на краю —
Он її лютня. Я стара й крива —
Тож треба поспішати. Голова
Вже не така тямуща, як колись.
Стань на коліна, прокажи слова
Молитви! Ах! Ти з нею поберись,
Щоб я з труни могла у судний день звестись".
21
З тим покульгала, пильно-боязка.
Повільно близивсь ночі апогей.
Вернувшись, поманила юнака.
Світився страх з її старих очей.
Немало проминувши галерей,
Вони нарешті увійшли в покій
Цнотливо тихий, мов оселя фей.
Там причаївсь, од щастя сам не свій,
А жінка геть пішла, і все боліло їй.
22
Шукала билець бабина рука,
А ноги — сходів. Маделіна враз,
Мов на Агнесин тайний клич, легка,
Як дух небесний, з місця підвелась,
Побожно свічечку взяла, зійшлась
Із нянькою — і крізь тісні ходи
Її до ліжка провела. Твій час
Настав, Порфіро: виглядай і жди!
Як пташка злякана, вона спішить сюди.
23
Од спіху свічка згасла — і димок
У бліднім світлі місячнім умер.
Замкнулася, без духу від думок,
Сама як дух. Мовчи ж, мовчи тепер,
Бо лихо буде! Але груди спер
Їй дивний забаг, жажда слів, речей
Її аж палить. Так у млі озер
Пне горло без'язикий соловей —
I мертвий падає серед вогких лілей.
24
Високе, на три арки, там було
Вікно, все в різьбленні, рясне від грон
Плодів кунштовних. Барвно грало скло
Вигадливо-квітчастих оболон,
Численних, кожна на свій власний тон,
Як жаркоцвітні крильця мотилів,
А серед них — між скіпетрів, корон
I темних ликів — щит полум'янів
Від крові древньої принцес і королів.
25
Зимовий місяць сяяв із вікна
I тепло барвив юні перса їй,
Рожевив пальці, що сплела вона,
Уклякнувши в молитві мовчазній,
I срібний хрест на нитці золотій
Став аметистовим, а круг чола
Окресливсь ореол.