Зайдіть на кілька хвилин до моєї кімнати. Тут нам аж ніяк не можна залишатись, ми всіх побудимо, а для мене це буде ще прикріша річ, ніж для навколишніх. Зачекайте, поки я запалю світло в своїй кімнаті, а потім вимкніть тут.
К. вимкнув, але чекав, поки панна Бюрстнер з кімнати знову запросила його зайти.
– Сідайте, – проказала дівчина, показуючи на отоманку, а сама, випроставшись, стала коло ліжка, незважаючи на щойно згадану втому; вона навіть не скинула неширокого, проте прикрашеного надміром квітів капелюшка. – Тож чого ви хочете? Мені справді дуже цікаво. – Дівчина трохи схрестила ноги.
– Ви, певне, скажете, – почав К., – що справа не така вже й важлива, щоб говорити про неї цієї пізньої пори, але…
– Самі вступи та передмови, – нетерпеливилась панна Бюрстнер.
– Ваші слова полегшують моє завдання, – зітхнув К. – Певною мірою через мене сьогодні вранці у вашій кімнаті стався розгардіяш, його спричинили чужі люди всупереч моїй волі, але, як я вже казав, провина тут моя; за це я й хочу вибачитись перед вами.
– У моїй кімнаті? – перепитала панна Бюрстнер і замість обдивитися кімнату стала пильно приглядатись до К.
– Атож, – кивнув К., і вони вперше подивились одне одному у вічі, – а що саме тут відбувалось – про те й згадувати не варто.
– Таж це якраз найцікавіше, – заперечила панна Бюрстнер.
– Ні, – боронився К.
– Що ж, – наче змирилася панна Бюрстнер, – якщо ви наполягаєте, що тут нема нічого цікавого, то я й не заперечую, я не прагну докопатись до таємниць. А ваше вибачення я охоче приймаю, тим паче, що в кімнаті тепер і згадки нема про нелад. – І дівчина, впершись руками в боки, так що долоні аж вгрузли в тіло, пройшлась по кімнаті. Біля килимка з фотографіями вона зупинилась. – Дивіться! – гукнула вона. – Мої фотографії справді висять не так. Оце вже прикро. Отже, хтось-таки, не маючи на те права, побував у моїй кімнаті!
К. кивнув головою і мовчки прокляв Камінера, що ніколи не спромагався приборкати свою огидну, недолугу проворність.
– Дивно, – мовила панна Бюрстнер, – я змушена забороняти вам те, чого ви й самі не повинні були робити: заходити до моєї кімнати, коли мене нема вдома.
– Панно, я зараз поясню вам, – сказав К. і теж підійшов до фотографій, – це не я брав без дозволу ваші фотографії, та оскільки ви мені не вірите, я ще мушу признатися, що слідча комісія привела трьох банківських службовців, і один з них, котрого я при першій нагоді викину з банку, справді чіпав ваші фото. Так, тут була слідча комісія, – додав К., коли панна очима запитала його, що за комісія.
– Та комісія приходила до вас? – нарешті озвалася вона.
– Так, – підтвердив К.
– Не може бути! – засміялася панна.
– Отож ви вірите, – запитав К., – що я невинний?
– Ну, невинний… – збентежилась панна Бюрстнер. – Я б не хотіла так похапцем висловлювати думку, що може мати дуже важливі наслідки, до того ж я вас не знаю, це, певне, мав бути якийсь тяжкий злочин, якщо до вас прислано відразу слідчу комісію. Але, одначе, ви ще на волі, – принаймні з вашого спокою я висновую, що ви не втекли з в'язниці, – тож такий злочин ви аж ніяк не могли скоїти.
– Авжеж, – притакнув К. – але саме слідча комісія має визначити, що я невинний або винний не такою мірою, як вона гадала перед тим.
– Атож, звичайно, – якимсь дивним голосом погодилась панна Бюрстнер.
– Бачите, – пояснював їй К., – ви не дуже обізнані з судовими процедурами.
– Справді, я таки необізнана, – визнала панна Бюрстнер, – і не раз шкодувала про це, бо мені хочеться знати все, а судові процедури цікавлять мене надзвичайно. Правосуддя має якусь дивовижну вабливу силу, хіба не так? Але я безперечно поповню свої знання в цій галузі, бо наступного місяця йду працювати секретаркою до адвокатської контори.
– Чудово, – зрадів К., – ви тоді зможете трохи допомогти мені в моєму процесі!
– Авжеж, – погодилась панна Бюрстнер, – чом би й ні? Я з радістю застосую свої знання.
– А моя пропозиція теж поважна, – не вгавав К., – чи принаймні наполовину така поважна, як ваша. Ця справа занадто дріб'язкова, аби наймати адвоката, але порадник мені придасться.
– Так, але якщо бути порадником, то я повинна знати, про що йдеться, – нагадала панна Бюрстнер.
– Ось тут і заковика, – зітхнув К., – бо я й сам нічого не знаю.
– Тоді ви просто пожартували зі мною, – страшенно розчарувалась панна Бюрстнер. – І навіщо було вибирати для цього таку пізню нічну годину? – І дівчина подалась геть від фотографій, де вони так довго стояли разом.
– Панно, ні, – заперечив К., – я не жартував. Ви просто не хочете мені вірити! Все, що знаю, я вже розповів вам. Навіть більше, ніж знаю, бо тут не було слідчої комісії, я назвав її так, бо не міг дібрати якоїсь іншої назви. Тут ніхто нічого не розслідував, мене заарештовано, та й годі, але арешт провадила комісія.
Панна Бюрстнер сіла на отоманку і знову засміялася.
– Як це відбувалося? – запитала вона.
– Жахливо, – відповів К., але не думав тепер про те, прикипівши очима до панни Бюрстнер, що однією рукою підперла голову, – лікоть спирався на подушки отоманки, – а другою повільно погладжувала стегна.
– Це звичайна річ, – мовила панна Бюрстнер.
– Що звичайна річ? – похопився К., але, пригадавши, запитав: – Може, вам показати, як усе відбувалося? – К. хотілося руху, але не хотілось іти геть.
– Я вже втомлена, – відмагалася панна Бюрстнер.
– А не ходіть так пізно, – кинув К.
– Ну от, усе закінчується тим, що я чую докори, і так мені й треба, бо чого я, дурна, пустила вас? Тим паче, як з'ясувалось, у цьому не було жодної потреби.
– Потреба була, і я вам зараз усе покажу, – доводив К. – Можна я відсуну тумбочку від ліжка?
– Що з вами? – вразилась панна Бюрстнер. – Я, звісно, такого не дозволю!
– Тоді я не зможу нічого показати, – образився К., немов тією відмовою йому завдано непоправної кривди.
– Гаразд, коли вона потрібна вам тільки для розповіді, то, будь ласка, пересувайте, але тихо, – погодилась панна Бюрстнер і за мить іще слабшим голосом додала: – Я така втомлена, що дозволяю більше, ніж годиться.
К. поставив тумбочку серед кімнати й сів за неї.
– Ви повинні правильно уявити собі, де хто був, це дуже цікаво. Я – інспектор, он там на валізі сиділи обидва вартові, коло фотографій стояли три молодики. Я тільки побіжно згадаю, що на віконній защіпці висіла біла блузка. І тоді все почалося. Ох, я й забув, найважливіша особа, тобто я, стояла отут перед тумбочкою. Інспектор сидів дуже спокійно, заклав ногу на ногу, одна рука звисала отут з бильця, – телепень, якого й шукати годі. Ну, тепер уже справді все почалося. Інспектор гукнув мене так, неначе я ще спав, він просто загорлав, і я, на жаль, щоб ви зрозуміли так як слід, теж мушу крикнути, власне, він викрикнув тільки моє ім'я.
Панна Бюрстнер, що, сміючись, дослухалася до розповіді, приклала вказівного пальця до вуст, аби зупинити К., але запізно! К. надто ввійшов у роль і повагом закричав:
– Йозефе К.! – хоч і не так гучно, як погрожував, але досить гучно, щоб крик, зненацька пролунавши в кімнаті, мало-помалу виповнив її всю.
У двері сусідньої кімнати кілька разів постукали – твердо, коротко, через однакові проміжки часу. Панна Бюрстнер збіліла й схопилася за серце. К. через це так налякався, що якусь мить тільки й думав про події сьогоднішнього ранку та дівчину, якій він унаочнював їх. Тільки-но опанувавши себе, він підскочив до панни Бюрстнер і взяв її за руку.
– Не бійтеся, – прошепотів він, – я все залагоджу. Хто б це міг бути? Поряд з нами тільки кімната, де ніхто не спить.
– А проте, – зашепотіла панна Бюрстнер на вухо K., – від учора там спить якийсь небіж фрау Ґрубах, капітан. Бо решта кімнат зайняті. Я й забула про нього. Це ж ви так голосно крикнули! Яка я нещаслива!
– Нема чого хвилюватись, – заспокоював К. і поцілував її, бо тепер вона відхилилась на подушки, в чоло.
– Геть, геть! – обурилась панна і притьмом випросталась на ліжку, – забирайтеся геть, ідіть звідси, чого вам треба, таж він слухає під дверима і все чує. Як ви мене мучите!
– Я піду тільки тоді, – сказав К., – як ви трохи заспокоїтесь. Ходімо в інший куток кімнати, там нас ніхто не почує. – Панна дозволила повести себе. – Подумайте, лишень, – переконував К., – тут ідеться лише про невеличку прикрість для вас, а небезпеки нема ніякої. Ви ж знаєте, як шанує мене фрау Ґрубах і вірить усьому, що я скажу, і саме їй тут належить вирішальне слово, надто якщо капітан її небіж. Зрештою, вона ще й залежна від мене, бо я позичив їй чималеньку суму. Я відповім, якщо буде доцільним, на кожну її вимогу пояснити, що ми робили тут удвох, і, обіцяю, фрау Ґрубах не тільки про людське око погодиться з моїми поясненнями, а й справді щиро повірить їм. А ви при цьому нітрохи мене не покривайте. Якщо захочете заявити, буцімто я напав на вас, то так і кажіть їй, і вона, хоч і повірить вам, однаково не втратить довіри до мене, – така-бо сила її прихильності. – Панна Бюрстнер, похнюпившись, мовчки дивилась на підлогу перед собою. – Чого б це фрау Ґрубах не повірила, що я напав на вас? – додав К. Перед очима в нього було її волосся – зачесане в проділ, трохи розпушене знизу й міцно перев'язане рудувате волосся. К. сподівався, що панна подивиться на нього, але вона заговорила, не підводячи голови:
– Вибачте, але мене злякав скорше несподіваний стукіт, ніж ті наслідки, які може мати капітанова присутність. Як ви крикнули, стало тихо, а тут раптом постукали, й через те я злякалась, я сиділа майже коло самих дверей, мені здалося, ніби стукають десь поряд. Я дякую за вашу пропозицію, але не приймаю її. Я й сама можу відповісти за все, що сталось у моїй кімнаті, і то байдуже перед ким. Мені дивно, що ви не помічаєте, яка образа криється для мене у вашій пропозиції – поряд, звичайно, з добрими намірами, яких я не заперечую. А тепер ідіть, залишіть мене саму, тепер мені це ще потрібніше, ніж раніше. Ті кілька хвилин, про які ви просили, обернулись на півгодини, а то й більше.
K. узяв її за руку, а потім за зап'ясток.
– Ви вже не гніваєтесь на мене? – запитав він.
Панна Бюрстнер висмикнула руку:
– Ні-ні, я ніколи й ні на кого не гніваюсь.
К. знову схопив дівчину за зап'ясток, цього разу вона вже не пручалась, і повів її до дверей.