Ніби сіяли його на густому ситі, на землю сипалися дрібненькі бризки-краплинки. Від них сивиною пробивало коричневу шерсть козячих плащів і внизу, з обрізу, з довгих космиськ стікали струмки.
На втоптаному щебенем слобідському дворищі болота немає. Вода, не встигнувши наситити брущатий грунт, просякає всередину кургану, як в губку. І в глибині криниці ще не помутніла вода, як мутніє взимку. Перехоплюючи одубілу, цупку від води линву, слобожанин витягує цеберку кришталево-прозорої вологи. Вода свіжа, холодна, ледь пахне коноплями. Поставивши цеберку на край зрубу, слобожанин п'є і поступається місцем іншому.
Супиться день. Між небесною твердю і землею попливли вологі випари — оболока землі. Тепер згори не побачиш, що діється внизу. І знизу вгору теж не видно. Чуєш, як тихо дихає земля, засинаючи. В її диханні, як і в людському, рухається душа. Засне — і дихання майже не стане.
Ні в похмурий ранок, ні в зимові ночі нема спокою людині. Вона несе в собі колючий клубок неспокійних бажань, не знає, навіть після здійснення кращого із замисленого, тихого спокою землі.
Нині роський воєвода віддався одному — мати найдосконалішу оруду своєї сили: мати воїнів найхоробріших, най-вправніших, підвладно йому відданих, як пальці руки.
Дрібна мжичка сіється на довге Всеславове волосся, дрібні краплинки збираються на довгих вусах. Піднімаючи цеберку, він п'є, тримаючи на руці двопудовий тягар, наче берестяний ківш.
Напившись,/слобожани артілями їдять кашу з молодої крупи. Каша крута, холодна — варили вчора ввечері,— і ложок не треба. Ковтають твердий, варений з телячим шлуночком сир, ріжуть шматками м'ясо. Споживають швидко, як попало: хто сидячи, хто і навстоячки.
Кваплячись, виходили з хат озброєні по-мисливськи — спис, ніж за халявою, сагайдак з двома десятками стріл і лук. Від дощу лук захований в чохлі зі шкури, промасленої кістковим жиром.
Насичене мрякою повітря пахло мокрою землею, зів'ялою травою, кіньми, міцним чоловічим тілом, видубленою і сировичною шкурою. Для Ратибора це був ні з чим не зрівнянний запах слободи — без задухи хліва, димно-хатнього чаду та смороду градських нечистот.
У декого із слобожан були свої улюблені коні, а більшість ловили і брали, який трапиться під руку. Виграючи
. вдаючи, що лякається вуздечки, молодий жеребець храпа-нув, відступився назад, тиснучи інших коней. Хотів було рвонути на диби, та спізнився: в ніздрі кліщами впилася рука. І, слухняно шкірячи зуби, жеребець узяв залізне ховстило, покосився на чоловіка, лебедем вивернувши шию, викочуючи око в кров'яних прожилках на яблуці, але вкусити не посмів. Він добре пам'ятав науку, пам'ятав скільки моторної, нещадно-повелительської сили захову ється в тілі двоногого.
Снуючи в прирученому, але завжди збудженому табуні, слобожани сідлали коней і верхи виїжджали до Рось-ріки. Коні, ковзаючись на ніби салом змащеному схилі берега, опирались на задні ноги. їм услід чулося іржання — залишені прощалися зі своїми.
За літо річка відкрила брід — поріг. Вершники згуртовано ввійшли у воду, яка ледве діставала путового суглоба коня. Дно було встелене галькою з намитим піском. Вуха сповнилися особливим плескотом річкової течії під копитами. Рось волого пахла рибою, водоростями, із степового боку дубовий гай слав пахощі своїх чарів. Сила коня і твоя, кругом побратими, і попереду день полювання — всім було вольготно і щасливо.
Слідом за вершниками через Рось переправлялися шість підвід. Васаги довгі, колеса високі, майже на зріст людини. На таких тільки й їздять лісовими полянами, лугами, дрібноліссям та степом. Підводи йшли по мисливську здобич.
Від річки слобожани, розминаючи коней, пішли широкою ступою, потім перейшли на галоп, а далі знову ступою. В ті часи коні виїжджались на ступу і скачку, іншої ходи в них не було. Вершники за звичкою їхали похідно, по два в ряд, і тісно, на хвості. Чергуючи ступу і скачку, добралися до Турового урочища. Тут нині немає дозору, порожні землянки. Набігів не чекали, незабаром зима, степові люди з місця не зрушаться, і росичі їздять у степ вільно.
Від Турового урочища взяли правіше, на захід. Місцями були помітні сліди колій від підвід. Вони закінчувалися біля пагорба. Тут були підкопи, виднілася жовтувато-сіра земля. Сюди росичі і всі їхні сусіди їздили за славною білою глиною на корчаги, горшки, тарелі, миски, келихи, дитячі ляльки та різні свистунці. На лівому березі Росі, в лісі, ніде не було такої доброї для гончарства глини. І доводилося ходити по неї в дикий степ.
Недалеко за білоглинними копальнями, в глибокій балці, густо порослій лісом, тік ручай Тікич. Вершники не стали пробиватися в балку, а поїхали узліссям на південь, з правої руки тримаючись Тікича. А ліворуч розкинулася височинна, рівна місцина. До самого краю по степу були розкидані дуби, рідкі, кряжисті, коряві, якою буває деревина, що росте самотньо. Вона розростається більше в ширину, аніж вгору. Дубовий степ — ніби тут хтось сіяв дуби, рідко розкидаючи жолуддя на волю степового вітру. В спекотну посуху із сухими грозами Сварог блискавицями побив ліс. Багато було тут купин від пнів, зарослих землею. Тут восени полюбляли пастися дикі бики і корови. Нікого не боїться степовий тур — ні сотенних тічок вовків, ні лісового ведмедя. Восени тури перебиралися ближче до лісів, покидаючи випалений, витоптаний степ і побоюючись єдиного ворога — ожеледиці.
Росичі бережно і немарнотратно брали турів, тури багато давали слов'янинові. З рогів робили луки, руків'я зброї, гребінці для волосся, для чесання прядива і вовни, виточували і вирізали застібки для сорочок, каптанів, кожухів. Товста шкура йшла на підошви, а охребтина була незамінно добротна для обладунку. Товщиною на півтора пальця, з нашитими копитними накладками чи залізними бляхами, лати з охребтини відбивали меч і стрілу.
З турячої шкури витискали шоломи і підшоломні шапки, робили постоли-калиги. М'ясо засолювали і коптили на запас. Турячі пошлямовані кишки начиняли вареним м'ясом із салом, зберігаючи таким чином їжу надовго. Туша вбитого тура вся використовувалася.
Вітер дув з півночі і з полуночі. Слобожани зробили довгий об'їзд, щоб обійти турів з полудня. Між турячими чередами паслися дикі коні-тарпани різної масті, різної статі. Одні на вигляд нічим не різнилися від роських, але інші — з довгими сідлистими спинами, з головами великими, важкими, як у корів. Вважали, що тарпани пішли від коней, які відбилися і здичавіли. Із споконвіків ходили по степах різних мов люди, споконвіків билися в степах і на пристепових землях. І завжди розбігалися коні, втративши господарів. Розповідали ж, що на Прип'ять-ріці, по островах серед боліт і озер живуть дикі люди-сироїди, які кутаються в невичинені шкури і забули, як добувати вогонь. Теж втікали колись від біди і забилися так далеко, що не знайшли дороги назад, здичавівши на безлюдді. Тарпанів росичі охоче полювали на м'ясо: воно смачніше, ніж м'ясо з дворового коня.
Тури паслися і паслися, а тарпани, відчувши вершників, затривожились. Ось табунець голів на десять кинувся за вітром у балку Тікича. І вже з того боку почулося іржання жеребця-хазяїна, що скликав своїх. То там, то там утікали тарпани, а тури, зі своєю силою не такі обережні, дивилися на вершників і знову опускали голови, далі пасучись.
Вранішня сіро-попеляста запона небес позначилася обрисами летучих гір, дощ вщухав, вияснювалося. Стало видно могутнього бика на горбку. Він, втупившись поглядом у людей, байдуже ремиґав.
Від місця, на яке виїхали зараз слобожани, до балки струмка Солодкого, де побили хозарів, відстань була верстов вісім, якщо йти прямо на схід сонця. Далі, якщо відійти на верстов дванадцять, починалася дніпровська заплава порослими очеретом болотами і драговинами та глибокими старицями від давніх русел Дніпра.
За спиною слобожан Тікич повертав прямо на південь і верстов через шістдесят вливався в Синь-ріку. Між Тікичем і дніпровською заплавою сухими плоскими гривами, які розмежовували безіменні балки безіменних ручаїв, пролягав шлях із степу на Рось. Тури, коні і люди з возами — була дорога всім і всьому. Звідти влітку віяло лихом. А восени приходили дикі табуни наче викупом за сподіювані степом злощастя.
Вершники їхали ступою поміж турячими стадами. Наближалися люди — і корови з телятами неквапом відходили праворуч, ліворуч, куди доводилося. Бики позирали скоса і теж відсторонялися. Не від страху. Присутність чужого заважала вільному звірові.
Небо випогоджувалося, вітерець сушив степ. Слобожани розштовхали турів. Під мовчазним натиском вершників голів до сорока турів відступили на північ, до узлісся, де влітку жив дозор.
Вершники рухались зігнутою лінією, краї йшли швидше а середина відставала, ніби натягнута тятива. Тури перестали пастися, телята притискались до матерів. Бики — їх було шестеро — почали сердитися. Два видивилися на вершників, наче вперше їх помітили. Задній, менший, опустив голову і неголосно заревів. Другий мовчки і поволі йшов на людей. Враз він ревнув голосніше, дужче, ніж перший. Кілька туриць з телятами стрибками прибігли на клич.
Розпалюючись, бики били копитами землю. Потім, пона хилявши голови, погрожуючи рогами на півтора ліктя, бики поскакали на вершників. Корови поспішали слідом.
Слобожани кинулися врізнобіч, відкриваючи в своєму цепу широкий прохід. Тури вже розбіглися до швидкості, з якою може позмагатися не кожен кінь. Вони не шукали бою, йшли прямо, стрілою.
Пропустивши їх, вершники замкнули ряди. А тури, прорвавшись, сповільнили біг. Бики тепер ішли позаду, оберігаючи корів.
Між лісом і мисливцями залишалося чотири бики, з десяток корів, голів п ятнадцять молодняку.
Думаючи про звіра, Ратибор розумів, що і звір набирається мудрості від життєвого досвіду, чинить самотужки. Чого лишень не зустрінеться стадові, яке бродить у степу від Теплого моря до самих дрімучих пороських лісів! А ці, видно, ще ніколи не стикалися з людиною віч-на-віч. Можливо, тільки в їхній крові, як і в крові Ратибора, живе голос спогадань, переданих від предків. Ніщо не допоможе диким бикам.
За півверстви від крайлісу звірі зупинилися. У биків заклекотало в здавлених горлянках, довгі хвости з темними мітелками шерсті на кінцях били по ребрах.