А я все з першою, все її бачив. Так от і мої діти народжувались. І третя жона жила в моєму домі, я вже старий став, як вона відійшла. Жодної не пам'ятаю, а перша — ось вона...
— Та-ак,— сумно погодилася Анея. Можливо, і в неї береглися сердечні таємниці. Не так легко в них зізнаватися жінці, як чоловікові.
— Всеславову Красу бачила? — Горобій показав на свій дім.
— Бачила.
— Ти — сьогодні, а я щодня бачу. Чи добре їй? Живе, як незаміжня. Наче худобина для дому, а вона ж жива душа. Я її по-старечому оберігаю. Ти жінка, зрозуміти можеш: для неї моє добро — як лист торішній. Ратибору накажемо, змусимо. А далі як будеш? Не може муж жити з жоною насильно.
— А ти ж міг? — суворо спитала Анея.
— У мене в думках була інша, вона ж і в домі жила, зі мною.
— А мій син в думці хай з ким завгодно живе, аби лише мені онуки, а роду воїни та матері народжувалися,— різко мовила Анея, прямо дивлячись старому в очі.
Від цих слів Горобій, захмелілий від викликаної чарами серця молодості, потверезішав. Князь-старшина підвівся з колоди, знову став широкий, як двері, і високий. І знову із старечою сухістю він повторив Анеї:
— Сказав же я тобі — так воно й буде. Ламати хлопця не будемо, а зігнути — зігнемо.
Анея не квапилася прощатись.
— Завершили одну справу, скажу про другу, князю.
— Про що ще?
— Вислухай коротке слово. Прикро нам, матерям. І жони при живих мужах сохнуть вдовами. Нема правди на Росі: одні ми стоїмо проти Степу. Пора каничам з ілвича-ми бути під роською рукою.
Хитнувшись до Анеї, Горобій відповів:
— Важко.
— Важко,— погодилася Анея.— Але треба! Тобі, батькові, зблизька не видно. Дозрів Всеслав для справи.
Без пари не зігнеш дерево, без слова не заволодієш душею людини, не повернеш її волю.
В серце, вражене кривавим чадом першої битви, Ратибор прийняв зачарування лику й тіла хозаринки. Він прикипів до неї. Як, навіщо? Він сам не знав. Та вперто тримався мрії.
Дні після хозарського понищення йшли своїм звичаєм. На поповнення втрати у воїнах князь-старшини прислали молодих чоловіків. Підходили по завершенні весняних робіт та сінокосу підлітки. Рана у воєводи заживала, і він сам оглядав кожного нового, наче коня чи бика. Рідко кого відсилав, щоб ще трохи підріс.
Перемога славою овіяла слободу росичів, молоді самі потяглися до неї, князь-старшини легше мирилися з відходом із роду потрібних рук. У слобідських хатах ставало тіснувато. І новенькі насамперед взялися ставити нову хату.
Із слобожан віком більше двадцяти років, крім Ратибо-ра, був лише один неодружений — і то лише тому, що надто перебірливі старші не могли знайти бажану їм, а не синові наречену. Жонаті і два і три рази на місяць ночували в сім'ях. Повернувшись, дехто хвалився собою і дружиною. Тут заховувалася жагуча таємниця. ї ї не личило мужу відкривати у вільних словах. Підлітки червоніли, слухаючи чоловічі смішки та натяки. Двозначно хвалилися чоловіки м'якою та гарячою постіллю, відкрито пишалися жіночими дарунками — візерунчастим поясом, вишитим коміром та оборкою сорочки, привозили медівники і маківники з міленького борошна-сіянки.
А таїна,— знав кожен підліток,— солодка таїна не обмине їх, коли пушок на лиці, огрубівши, стане волосом.
Була в старших і інша таємниця. Іноді вухо підлітка вловлювало незрозуміле слово. В ніч повного місяця кудись ішли старші слобожани. Чого і куди ходили, де були — не питай. Не личить мужу допитуватись, вдовольняючи цікавість.
У першу ніч повного місяця після битви Ратибор прокинувся від дотику чиєїсь руки, яка лягла йому на лоб. Він схопив зап'ястя в широкому обруччі. За запахом тіла та особливому обруччі Ратибор впізнав Крука.
— Не шуми, озуйся, виходь надвір,— наказав Крук.
Ратибор сповз із низького, як хатні лави, полу. На сіні, засланому зшитими козячими шкурами, слобожани спали рядами, кожен-на своєму постійному місці. Ратибор натяг м'які чоботи, здобуті в хозар. Затягуючи вузький ремінець, Ратибор засунув у праву халяву меч. Руків'я ледве сягало коліна. Звичка носити цю зброю в чоботі дала їй назву — ножний меч, потім коротко — ніж.
Крук чекав, заступаючи світло в розчинених дверях. Слобідський двір був вибілений місяцем, тінь вежі перетинала його, ніби глибокий яр. Біля перелазу через тин метушилися люди, опускаючи драбину. Не було вогню на вежі. Над запліттям стирчали два чорні качани — голови вартових. Не було загальної тривоги. Не нападу чекав воєвода. /
Спустившись із тину серед останніх, Ратибор бачив, як хтось із тих, що залишалися в слободі, витяг нагору жердяну драбину. Озиратись часу не було. Ішли мовчки один за одним, ступаючи слід у слід, по-воїнськи, щоб хтось, полічивши відбитки, не дізнався, скільки людей торували стежку.
Передні ступали все ширше й ширше. Побігли спочатку тихо підтюпцем, потім скоріше. Звуку тупоту не було, ставали на носки, як учили в слободі бігати ночами. Заливалися сюрчанням земляні цвіркуни, не лякаючись людських тіней. Довга вервечка людей, коли бігли, була розтяглася і знову зібралася. Проминули відкриту місцину з кам'яним богом. її пробігли з місячного боку, щоб не потривожити вугільно-чорну тінь. Наближалася висока місцина берега річки. Над кручею оголялися скелясті кості землі. Протяжний свист переднього закликав до уваги, два короткі наказали: "Іти ступою".
Велике каміння складалося тут горою так до ладу, ніби наведеному людською рукою. За зубчатою стіною була плоска, наче тік, рівна місцина з білими, схожими на черепи, кругляками, з колючою травою, що зачахла на прісному грунті.
Тут веснами гадюки справляли весілля, спліталися клубками завбільшки з добрий сніп. З шипінням і смородом крутилися тупі чорні голови, виграючи довгими жалами.
Сила отрути, яку несло в собі тіло м'яке й слабке, давала гадюці підлотну владу, робила її несправедливо сильною. Проти гадюки знали п'ять заклинань. Зустрічаючи змію, росич не давав їй дороги, заважала — убивав, але ніколи не ганявся і не бив задля розваги нікого живого.
Слобожани з'юрмилися, освітлені місяцем. Воєвода вийшов із тіні скель. Він ніс в обіймах іншу людину. Ні, не людину. Всеслав підняв щось довге, пряме і з силою вдарив кінцем об землю. Щось вгрузло в грунт і залишилось стояти само.
Ще двоє людей вийшло із тіні скель, викрешуючи вогонь. Посипалися іскри, загорілись олійні світильники. Всеслав покликав Ратибора і наказав: — Дивись!
Це був Перун, бог чоловіків, війни, перемоги. Росичі бачили немало чужих богів і просто людей з м'якого каменю мармуру, з бронзи, кості, з дерева і срібла, навіть із золота. Чужі бували округло-гладенькі, гарні, на перший погляд м'які, незважаючи на твердість каменю чи металу. Не такий був Перун, і не те було йому треба. Бог слобідської дружини явився воїном, якому потрібна не краса, а сила. Не догоджати жінкам, а радити і допомагати чоловікам бажав Перун.
Під важким шоломом хмурився вузький лоб, в глибоких западинах під випуклими бровами ховалися червоні очі — коштовні лали. Рот був як рана, вуса довгі, обвислі. На притиснутих до тіла руках випиналися могутні м'язи, груди були підняті над запалим животом — ознака дужої мужності. Бог впирався в землю довгими ступнями. Він був голий, але озброєний — два мечі, сокира-топор, ножі. Дубове дерево різьблене майстерно. Пальці рук переходили в руків'я мечів, в топорище — тіло зливалося зі зброєю, не можна було сказати, де закінчується одне і розпочинається друге.
Віра в справжність зображення, усвідомлення своєї правоти і необхідності божества владали творцем образу Перуна. Бог мужів надихав і вражав. Згодом, вийшовши на майдани градів, в священні гаї на горбах, Перун полагіднішав, набрав м'якшої плоті. А тут, на межі роської мови, він був потрібен як зразок нещадної мужності вартового від Степу. Звідти, з півдня, завжди йшли війни, насильство, винищення. Нічого, крім війни, насильства, винищення, не можна було протиставити кочовикам, щоб зберегти рід людей, які обробляли лісові поляни.
Це був бог, близький, зрозумілий, земний. Втілення покровителя, зразок. У Перуна не було мрії про надхмарний світ Сварога, про вічне життя душі, про винагороду за біль, за муки, за смерть. Сварог був богом для всіх людей, для дітей, жінок і немічних старих, які вдавалися до думи про кінець життєвої дороги. Сварог допомагав воїнові надією зустріти на небі друга. Перун кликав на битву.
— Я обіцяв тобі бога і побратимство,— мовив Всеслав, звертаючись до Ратибора.— Ось твій бог і ось твої побратими. Ми — дружина Перуна, один за всіх, і всі за одного. Ми вищі роду, ми сила роської мови, меч і щит. Не воля князь-старшин править нами, а наша воля. Я князь дружини. Ти хочеш бути з нами, Ратиборе? Клянися Перуном, Ратиборе!
Промовлялися слова порозумінь та обіцянок. В ногах Перуна розпалили вугілля, роздмухали маленьким піддувалом синє полум'я. Світильники погасли, крізь вугільний чад відчувався запах розжареного заліза.
— Підніми ліву руку над головою, щоб прийняти знак побратимства,— звелів Всеслав.
Ратибор бачив, як з приску князь-воєвода витяг залізний прут на дерев'яній ручці. Кінець заліза пломенів зірочкою. Скосивши очі, Ратибор дивився, як зірочка наблизилася до лівої пахви. Опік, біль, запах паленого волосся і смаленого м'яса.
Всеслав показав новому побратиму-дружинникові кінець тавра, остудженого живим тілом. Два мечі, схрестившись, показували на чотири сторони світу, нагадуючи про довічну вірність побратимства.
Дружинники підходили, обнімали нового брата. Готувався ще один обряд — клятву скріплять змішанням братньої крові.
На слов'янській півночі, в лісах, багатих і простим, і дорогим хутряним звіром, у місцях, що дають розкішні врожаї хліба й овочів на полянах, очищених сокирою й вогнем, звичай побратимства обмежувався вузьким колом приятелів. Кілька мисливців, шукачів нових земель і багатств, браталися кров'ю, виказуючи міцність товариства і обіцяючи один одному підтримку в усіх складнощах життя в незайманих Чорних Лісах.
Не з добра войовничому Півдневі треба було більше побратимства, тут спинами підпирали один одного не двоє, тут потрібні були стіни десятків і сотень братів.
Душа людська живе в ямочці на грудях між ключиць, а її життя тече в крові. Змішання крові більше споріднює людей, аніж мужа і жону єднають шлюбні обійми.