Слова не скаже, лиш йому народжуй і народжуй! Йому б тільки мечі, та списи, та дружина, сам він весь, наче кам'яний ідоляка.
— Така наша доля, виношуй та вигодовуй, вигодовуй та носи, поки стать твоя жіноча живе,— суворо заперечила Анея.— Наша утроба жіноча рід-плем'я виношує, без нашої справи жіночої росичі виведуться. Я не пригадаю, скільки породила. Нині дочка живе. Від старшого сина, якого хозари забили, двоє внучат живе, третій мій народжений — Ратибор. Решта малими перемерли. А все ж я перед родом не в боргу.
— Та хіба я перечу, матінко,— жалібно сказала Краса.— Я Всеславу народжувала, не моя вина, що діти не жили. Ось бачиш, донечка росте, другого хлопчину в собі ношу. Радуниці та нави допоможуть, вирощу хлопця.
Поклавши щоку на долоню, Краса заговорила наспівно:
Роджу, випещу, сльозою вимию, собою викуплю сина любого. Від лихого зла, від напастей всіх, від бідовиськ дня, від нічних страхіть заступлю його.
Упавши головою на стіл, Краса знову заплакала і раптом розсміялася:
— Я так його виніжу, що мій він буде, матінко Анеє, тільки мій. Другий нехай буде Всеславів, а цей — мій!
— Любонько,— переконувала Анея,— буде він свій власний, як усі сини наші. Не буде роду добра, коли наші сини дома сидітимуть, за материнський поділ будуть триматися; нема нам добра, коли нас сини покидають заради списа та меча. І так серце рветься, і так рветься. І немає з нашої гіркої долі іншого рятунку, як гамувати і гамувати серце, себе перемагати. Зрозумій.— так жили, так жити будемо. Виходить, інакше не можна.
Змовкла Анея, і така тиша в хаті запала, наче смерть явилась до живущих. Нечутно ступаючи, підійшла до столу Красина донечка, вилізла на лаву, дотяглася до миски з медом.
Жінки спохватилися.
— Дякую дому сьому і роду сьому за привіт і ласку,— проказала стара. Шепочучи звертання до вогню, вона відрізала шматочок м'яса, кинула його з крихтами хліба на попіл огнища дому. Туди ж хлюпнула молока і капнула меду — для предків.
Горобій усе не повертався. Анея вийшла на подвір'я. Сонце перемістилося, разом з ним перемістився домашній собака, наочно знаменуючи для Анеї долю людини загалом, особливо ж убогу долю старості: не маючи свого тепла — позичай в іншого.
Анея теж всілася на осонні.
Набагато легше знайти тепло для тіла, аніж для людського серця, що холоне в забутті. Серцю потрібна любов, а її не дістанеш за домовою. Це не сонячний промінь доброго Сварога, який зігріває кожного, не встановлюючи різниці між комашкою і людиною. Сварог — батько всього життя. Так було, так буде — добре знала Анея. Вона зуміла перенести неусмиренну діяльність сильної душі на спільне благо роду, як вона його розуміла.
Горобієва хата була витягнута довгою стіною вздовж вулиці. До дворової стіни хати ліпилися повітки й комори, поставлені в зруб з товстих кряжів, як і хата. Дубова будівля надійна, вічна, поки вогонь не вирветься на волю.
В коморах князь-старшини зберігалися найцінніші запаси роду: сіль у в'язових довбанках, тканина для обміну, виправлені шкури, запах яких відчувався і в дворі. Беріг рід у князь-старшини і сире залізо, яке брали ковалі за потребою, сюди ж зносився глиняний посуд, пошитий з матерії та шкур одяг, знаряддя для обробітку землі — мотики, плужні лемеші. Надійно сховані стінами, стояли обсипані піском високі глиняні корчаги. З осені в них закладали найцінніше з усього — просушене, відвіяне від кукілю, вівсюга та інших бур'янів насіння для посіву. Нині корчаги за порою року були порожні.
До комор впритул підступала інша будівля, менша. Навпроти воріт стояли хліви для зимівлі худоби. Зараз худібка вигулювалася або в лісі, або на заплавному лузі.
Сусідня садиба відмежовувалася від двору високим тином з товстих вербових гілок на дубових колах. В тину пророблена вузенька хвіртка. Анея підвелася — через хвіртку проліз довгожданий господар. Був він худий, по-старечому костистий, дебеле колись тіло зсохлося, зменшилося від старості, а ставність залишилася. Плечі не проходили, і в хвіртку Горобій протисся боком, плоский, широкий, як стіл.
Вибілені росою при місяці і на сонці сорочка і штани вільно теліпалися, наче під ними майже не залишилося тіла. Вже років десять Горобій по-дідівськи перестав голити бороду. Жовто-біла лопата лежала на грудях, оголених розстібнутою скісною манішкою. А вуса, які ніколи не голилися, спадали нижче бороди, і в них на диво ще зміїлися чорні волосини.
Вставши, Анея низько поклонилася Горобієві, старійшині подвійно: і роками і князівством. Дотримуючись своєї превелебності, Горобій відповів кивком, не згинаючись у спині. Запхнувши руки за красивий пояс, дідуган спитав лагідно:
— Чи в доброму здоров'ї, Анеєчко? Ну гаразд, гаразд, видать. А нашого хліба-солі скуштувала? Гаразд.
Старий, бадьорячись, високо ніс голову, борода виступала між довгими пасмами вусів. Він озирнувся.
— Сідай-но сюди, на колоду. В хаті мені чогось прохолодно, наче мені не дуже здоровиться нині зранку.— Погано обігрівала стара кров, у чому Горобій не любив, як і всі, признаватися.
Опустившись на колоду, князь-старшина одразу зробився меншим, кості гострими кутами виперлися на плечах, ліктях, колінах. Анея всілася поруч, зручно спершись спиною об тин.
— Справа в мене до тебе, князю, не проста,— почала Анея.
— Та знаю, не проста,— із старечою балакучістю підхопив Горобій.— Ти теж, ондечки, не молоденька, а ось прибігла в інший рід. Що у вас там, нелад?
— У нас лад.
— То чого ж ти за сім верстов пішки за витрішками йшла?
— Я до тебе самого прийшла, до Всеславового батька.
— Он як! — здивувався Горобій. Відокремивши вуса від бороди, він, звично граючись чоловічою окрасою, намотував на пальці довгі, як дівочі >коси, пасма.
— Всеслав? — роздумував Горобій.— Він сам собі голова. Він так само, як і я — князь родовий. Стріла йому горло пробила, а він сам витяг її і живе, наче й нічого не було. Чи бувало таке? Отакий він, Всеслав. У нього кров густа.
— Чуй-но,— перебила Анея батька, який не нахвалився б розумним, з добрим таланом сином,— чуй, ти от батько, а я — мати. У мене немає чоловіка, я одна розумом.
— Ну так, то й що ж?
— У мого сина розуму не стало, в Ратибора.
— Що ти кажеш? — випустив старий вуса, здивувавшись.— Я не чув про нього, а я, мати, все знаю. Він у слобідських мало не в кращих.
— Не про те я,— з досадою заперечила Анея.— Парубкові одружуватися на порі, а він відмовляється.
— Не хоче, виходить. А що мені до того? — в посмішці старий показав жовті зуби.— Своєму князь-старшині скаржся, що у вас, князя, чи що, не стало?
— Чи я не говорила! Біляй-князь до нього і по-доброму і з погрозами. Не послухався і його Ратибор.
— Он ти який,— Горобій і далі усміхався.— Дівку ту, що ти даєш, не хоче брати? Іншу знайди. Нехай сам шукає до серця. Розпалиться, то швидше за коня побіжить, птахом полетить. Не мороч хлопця. Я ось сам собі свого часу знайшов.
Ставши серйозним, Горобій звів кущисті брови над незгасними чорними очима.
— Та він же, мій Ратибор, кажу тобі, зовсім не хоче мати дружину.
— Зовсім? Це негаразд, негаразд... Що ж тоді робити з ним? А Всеслав, воєвода, що сказав?
— Сказав, не його справа сватати слобідських воїнів.
— Воно й правильно, не його це справа.
— То що ж, виходить, так нехай і буде, що хлопця зачарувала мертва дівка-хозаринка? — збуджено запитала Анея.— Щоб він перед родом був як вигнанець безрідний, щоб моє сім'я пропало в ньому. Небувала річ виходить.
— Так і я міркую, чого варті такі хлопці,— погодився Горобій.
Старі похнюпилися під вагою спільної задуми. Навесні і по осені — трясучі лихоманки, влітку — недуги живота, взимку — кашель, нариви в горлі,— малі діти не затримувались на білому світі. Дорослі рідко слабували, для дорослих відуни знали трави, що добре допомагали. Дорослі були на диво могутні, великі, а діти кволі, з десятків міг пробитися лише один. Так на бідній землі з багатьох насінин проростають і закріплюються відбірні, а слабкі, кому потрібна допомога, відмирають. Росичі не знали голоду, вистачало молока для малих дітей, хоч купайся в ньому, і ніжного пташиного м'яса, і яєць, вівсяних і пшеничних каш, ягід, яблук, грушок, малини. Молодиці народжували часто. Не жили діти, не жили. З десяти, п'ятнадцяти, а то й двадцяти залишалося ледве четверо, частіше — троє, а іноді тільки двоє.
Думка Горобія крутилася ніби по колу: угідь багато, худоби заводь скільки хочеш, ручаї і Рось-річка кишать рибою, звірини не взяв би лише дурень чи нездалий, а таких не бувало. Дорослі гребували брати дичину. Вона була дитячою здобиччю, семирічний хлопчина чи дівчинка вміли принести додому в'язанку крячок, великих куликів, стрепетів, гусей, взятих дитячим луком чи простенькими сільцями. Нальоти степовиків стали чогось нечастими, вже давно степовики не проривалися на Рось-ріку. А рід мало розростався, мало добавлялося людей.
Так, жоден парубок, жодна дівчина не повинні ходити холостяками. Дозріла дівка, в парубка закучерявилася перша борідка — пора. Трудися для роду, дай плід, не губи насіння. Не заборонялося взяти і другу жінку.
— Так,— погодився Горобій,— треба й змусити нерозумного. Я Всеславу звелю, звелю я йому. Він хоч і сам як князь, та син мій.
— А чи надійно буде? — лукаво виказала сумнів Анея.— Ратибор геть втратив голову.
— Зроблю — і надійно. Кажу тобі, стара.
Знову обоє понурилися, знаючи, що все буде залагоджено. І стало обом чогось шкода.
— А пам'ятаєш,— заговорив старий, усміхаючись, але не так, як на початку,— ти сама пам'ятаєш, як кохалася? Забула, чи що? Я не забув. Я старший за тебе весен на тридцять, мабуть, га?
— На стільки старший чи ні, звідки мені знати,— ухилилася Анея.
— Я правильно кажу,— повторив Горобій.— Тебе ще не було — у мене другий син народився. Той, що потім ходив у степ за хозарами і не повернувся. Ходив при тобі вже. Те ти пам'ятаєш?
— Те я пам'ятаю.
— А того, що раніше було, ніхто, окрім мене, не пам'ятає. Першу свою я любив, знаєш, як? Та була вона безплідна. Три літа прожили, а дітей не привела. Я душу їй свою віддавав, вона мені. Нема й нема дітей. Другу жінку взяв. Дві дружини стало в мене, а в думках, серцем, жив з одною, з першою. Друга тільки народжувала. Перша померла на своїй тридцятій весні, друга пережила її років на десять.