А надто я маю позгодити з ними свою поведінку і йти за ними й видобувати з них усі наслідки. Маю на увазі чесність. Але насамперед я хочу знати, чи може думка жити в таких пустелях.
Я, принаймні, вже знаю, що думка ступила в ті пустелі. Вона там знайшла свій хліб. Вона там зрозуміла, що досі живилася примарами. Вона дала привід для декількох найневідкладніших тем для людського розмислу.
З тієї миті, як абсурдність усвідомлюється, вона стає найнестерпнішою з усіх пристрастей. Але питання полягає в тому, щоб вияснити, чи можна жити такими пристрастями, чи можна прийняти їхній наріжний закон, завдяки якому вони спалюють серце тієї миті, коли його, тобто серце, звеличують. Одначе це ще не те питання, яке ми маємо з'ясувати. Воно перебуває в осерді цього дослідження. Ще буде час до нього повернутися. Ознайомимося насамперед з темами й пориваннями, що народилися в пустелі. Достатньо їх просто перелічити. Бо ж сьогодні вони відомі всім. Завжди знаходилися люди, які ставали в оборону прав ірраціонального. Традиція, яку можна було б назвати упокореною думкою, існує й надалі. До критики раціоналізму вдавалися стільки разів, що, здається, до неї докинути вже нічого. Проте наша епоха свідчить про відродження парадоксальних систем, які позначені такою винахідливістю, розставляючи для розуму пастки, ніби той і справді завжди був попереду. Але це свідчить не стільки про дієвість розуму, скільки про живучість його надій. В історичному сенсі ця сталість двох підходів унаочнює головну пристрасть людини, яка розривається між потягом до єдності і ясним баченням мурів, що стискаються зівсебіч.
Але, можливо, ще ніколи атаки супроти розуму не були такими несамовитими, як за нашого часу. Після великого гуку Заратустри: "Трапилося так, що це найдавніша чеснота на світі. Я її повернув усім речам, коли сказав, що над ними жодна вічна воля — не хоче", після смертельної хвороби Кіркегора, "тої хвороби, яка призводить до смерті, за якою — ніщо", знаменні й стражденні теми абсурдної думки потягнулися одна за одною. Або, принаймні, і цей відтінок ірраціональної і релігійної думки є головним. Від Ясперса до Гайдеггера, від Кіркегора до Шестова, від феноменологів до Шелера, в сенсі логічному і в сенсі моральному, — вся родина мислителів, споріднена своєю ностальгією, роз'єднана своїми методами або цілями, з люттю заступає королівський шлях розуму, щоб відшукати прямі шляхи до істини. Я припускаю, що їхні думки відомі й пережиті. Якими б не були чи не могли бути їхні прагнення, відправною точкою для всіх них був цей невимовний всесвіт, де панують суперечності, антиномія або безсилля. Спільними для них були, власне, ті теми, про котрі щойно йшлося. Варто зазначити, що для них є особливо важливими ті висновки, які вони похопили із своїх відкрить. Це настільки важливо, що їх треба буде разглядати окремо. Але поки що мовиться лише про їхні відкриття і початковий досвід, лише про те, щоб установити їхню схожість. Було б самовпевненістю тлумачити їхні філософські вчення, можливо, і достатньо бодай дати відчути спільну для них атмосферу.
Гайдеггер безсторонньо разглядає людську долю і заявляє, що вона споневажена. Єдиною реальністю є "турбота" на всіх щаблях буття. Для людини, яка заблукала у світі серед його розваг, ця турбота — миттєвий, щоразу зникомий страх. Але тільки-но страх усвідомлює себе, як обертається на тривогу, на постійну атмосферу прозірливої людини, "в якій знову постає екзистенція". Цей професор філософії незворушно й найабстрактнішою мовою світу пише, що "конечна й обмежена властивість людської екзистенції є набагато первісніша від самої людини". Він цікавиться Кантом, але тільки з тим, щоб усвідомити обмеженість, властиву "чистому Розуму". І, щоб, зрештою, підсумувати свої дослідження: "Світ нічого не може запропонувати людині, яку опосів страх". Йому здається, що така турбота настільки переважає за своєю істинністю інші категорії міркування, що він думає і говорить лише про неї. Він перераховує всі її види: нудьга, яку звичайна людина намагається зрівноважити й притлумити в собі; жах, коли розум споглядає смерть. Філософ більше не відділяє свідомості від абсурду. Усвідомлення смерті — то поклик турботи, коли "екзистенція волає до самої себе через свідомість". Це голос самого страху, який закликає екзистенцію "повернутися до самої себе, в анонімне безособове існування". Гайдеггер вважає, що треба не спати, а пильнувати аж до самого завершення. Він тримається цього абсурдного світу і звинувачує його у тлінності. Він шукає свій шлях серед руїн.
Ясперс впадає у відчай від будь-якої онтології, оскільки хоче, щоб ми втратили "наївність". Він знає, що ми не зможемо досягнути нічого такого, що б торувало над смертельною грою ймовірностей. Він знає, що кінець кінцем розум — то поразка. Він на тривалий час зосереджує свою увагу на духовних пригодах, які нам постачає історія, і безжалісно виявляє вади кожної системи, всерятівної ілюзії, пророцтва, яке не здатне чогось приховати. У цьому спустошеному світі, де неможливість знання доведена, де небуття видається єдиною реальністю, а безпорадний відчай — єдиною можливою настановою, він силкується відшукати нитку Аріадни, яка веде до божественних таємниць.
Шестов, зі свого боку, упродовж усієї своєї чудової монотонної творчості, постійно й затято прагнучи одних і тих істин, невтомно доводить, що навіть найзамкнутіша система, найуніверсальніший раціоналізм, зрештою, завжди впирається в ірраціональність людської думки. Від нього не вислизають жодні іронічні очевидності й сміховинні суперечності, які знецінюють розум. Єдине, що його цікавить — виняток, байдуже, з історії душі він чи розуму. Беручи до уваги досвід засудженого на смерть Достоєвського, відчайдушні авантюри ніцшеанського духу, прокляття Гамлета або гіркий аристократизм Ібсена, він висліджує, висвічує й звеличує людський заколот супроти невідворотного. Він відмовляє своєму розумові у правах і крокує з якоюсь рішучістю, лише опинившись посеред цієї безбарвної пустелі, де всі можливості обернулися на каміння.
Можливо, з усіх найпривабливіше виглядає Кіркегор, принаймні, на певному відтинкові свого існування; він не тільки відкривав абсурд, а й жив ним. Людина, яка написала: "Найпевніша німота не в мовчанні, а в розмові", насамперед переконується в тому, що жодна істина не є абсолютною і не може зробити самодостатнім існування, яке як самодостатність неможливе. Дон Жуан пізнання, він множить псевдоніми й суперечності, пише "Напутні промови" водночас із підручником цинічного спіритуалізму, що ним є "Щоденник спокусника". Він відкидає втіхи, мораль, цілком безпечні принципи. Він не збирається тамувати біль у серці від шпичака, що застряв там. Навпаки, він роз'ятрює цей біль в радісному відчаї розіп'ятого, задоволеного своїм буттям, вибудовує потроху здоровий глузд, відмову, комедіанство, своєрідну категорію демонічного. Цей образ, водночас лагідний і глузливий, ці піруети, що супроводжуються воланням з глибу душі, власне, і є духом абсурду в герці з реальністю, яка його переважає. І духовна авантюра, яка веде Кіркегора до таких любих його серцю скандалів, бере початок теж у хаосі досвіду, позбавленого декорацій, взятого у своєму первісному безладові.
Зовсім в іншому сенсі, а саме в сенсі методу, Гуссерль і феноменологи, з усіма їхніми крайнощами, відтворили світ у його розмаїтті й відкинули трансцендентне панування розуму. А відтак всесвіт духу вельми збагатився. Трояндова пелюстка, межовий стовп або людська рука стали настільки важливі, як і кохання, бажання або закони тяжіння. Мислити — вже не означає уніфікувати, надавати знайомого вигляду під машкарою якогось великого начала. Мислити — це навчитися знову бачити, бути уважним, власне, володіти своєю свідомістю, надавати кожній ідеї, кожному образові, на кшталт Пруста, привілейованого становища. Парадоксально, але привілейоване все. Думку ж виправдовує її надмірна усвідомленість. Більш позитивний, ніж у Кіркегора або Шестова, гуссерліанський підхід, проте він у корені заперечує класичний метод раціоналізму, знищує надію, відкриває інтуїції і серцю весь обшир розростання феноменів, у розмаїтті яких закладене щось нелюдське. Тобто засоби тут важливіші від мети. Йдеться лише про "пізнавальну настанову", а не про втіху. Ще раз, принаймні, попервах.
Як не відчути глибинну покревність всіх оцих світлих голів! Як не завважити, що вони гуртуються довкола тієї привілейованої й гіркої місцини, де надії більше нема? Я хочу, щоб мені було пояснено все або нічого. А розум безсилий перед криком серця. Дух, пробуджений такою потребою, шукає і знаходить одні лише суперечності й недоладності. Те, чого я не розумію, нерозумне. Світ заселений подібними ірраціональностями. Він сам є тією велетенською ірраціональністю, унікального значення якої я не збагну. Бодай раз мати змогу сказати: "Це зрозуміло" — і все було б врятоване. Але ці люди наввипередки проголошують, що нічого не зрозуміло, повсюди хаос, що людині залишається лише зберігати свою прозорливість і достеменне знання мурів, які оточили його.
Всі оці дослідження збігаються й перетинаються. Дух, дійшовши своїх меж, має винести присуд і зробити всі належні висновки. Тут його очікує питання про самогубство і відповідь на нього. Але я хочу порушити порядок пошуку і розпочати пригоди інтелекту, щоб дійти згодом до щоденних вчинків. Згадані тут висліди, народжені в пустелі, зовсім не слід полишати. Принаймні, треба знати чого вони варті. На межі свого зусилля людина опиняється перед ірраціональним. Вона відчуває бажання бути щасливою і мудрою. Абсурд народжується у зіткненні між людським пориванням і нерозважливим німуванням світу. Саме цього й не треба забувати. Власне, за це й слід вхопитися, оскільки вся значущість життя може народжуватися з нього. Ірраціональність, людська ностальгія й абсурд, який висновується з їхнього зіткнення, — ось три дійові особи драми, яка повинна неодмінно покінчити з усією логікою, на яку здатна екзистенція.
Філософське самогубство
Відчуття абсурду — ще не поняття абсурду. Відчуття слугує його підгрунтям, точкою опертя — і не більше.