Таким чином, існує метафізичне щастя для підтримки абсурдності світу. Завоювання або гра, незчисленні любовні захоплення, абсурдний заколот — це все пошанівок, який людина складає своїй гідності упродовж війн, де вона заздалегідь рокована на поразку.
Тут головне дотримуватися правил бою. Цієї думки, можливо, й достатньо, щоб підживити дух: вона підтримувала й підтримує цілі цивілізації. Війну не заперечиш. На ній або помирають або виживають. Так і з абсурдом: ним треба дихати, засвоювати його уроки і втілювати його. З цього погляду найвища радість абсурду — то творчість. "Мистецтво, і нічого, крім мистецтва, — каже Ніцше, — мистецтво нам дане, щоб не померти від істини".
У досвіді, який я намагаюся тут описати і дати відчути в різних іпостасях, безсумнівно, що страждання з'являється воднораз із смертю іншого. Дитячий пошук забуття, заклик до втіхи залишаються нині без відгуку. Але постійна напруга, що підтримує людину в протистоянні світу, упорядковане маячіння, яке спонукає її сприймати все у цьому світі, залишає їй іншу лихоманку. І тоді творчість стає єдиним шансом потвердити свою свідомість у цьому світі й зафіксувати її пригоди. Творити — це жити двічі. Напевний і бентежний пошук Пруста, його копітке колекціонування квітів, шпалер і тривог не означає нічого іншого. Водночас цей пошук приносить не більше, ніж та постійна й безцінна творчість, якій віддаються щоденно впродовж усього свого життя лицедій, завойовник і решта людей абсурду. Всі вони намагаються відтворити мімікою, повторити й відтворити свою реальність. Кінець кінцем ми завжди прибираємо подобу наших істин. Для людини, котра відвернулася од вічності, все суше є лише велетенською пантомімою під машкарою абсурду. Творчість — то велика пантоміма.
Насамперед ці люди володіють знаннями і тому всі їхні зусилля спрямовано на обстеження, розширення і збагачення того острова без майбутнього, до якого вони щойно прибилися. Але спочатку треба знати. Оскільки відкриття абсурду збігається в часі з зупинкою, під якою розробляються і виправдовуються майбутні почуття. Навіть люди, котрі живуть не за Євангелієм, мають свою Елеонську гору. І на ній тим більше не варто засинати. Людина абсурду не має вдаватися до пояснень і до рішень, а сама мусить випробовувати й описувати. Все починається з байдужої прозорливості.
Описувати — ось таке марнослав'я абсурдного мислення. Наука теж, дійшовши краю у своїх парадоксах, більше нічого не пропонує, а лише споглядає і змальовує одвічно незайманий краєвид явищ. Таким чином, серце пізнає, що хвилююче почуття, яке охоплює нас перед поличчями світу, залежить не від глибини нашого проникнення, а від їхнього розмаїття. Пояснення марні, проте враження залишається, а з ним і безперервні гуки, що долинають з кількісно невичерпного світу. Отже, стає зрозумілим місце мистецького твору.
Він означає водночас смерть певного досвіду і його розмноження. Твір нагадує монотонне й палке повторення вже оркестрованих світом тем: невичерпна кількість зображень тіла на фронтонах храмів форми і барви, число і лихо. І на завершення чільних тем цього есе не зайве відшукати їх у чудовому й дитинному світі творця. Було б хибно вбачати в ньому символ і гадати, що твір мистецтва може, зрештою, розглядатися як прихисток абсурду. Твір сам по собі є феноменом абсурду, тож ідеться лише про його опис. Він не пропонує ліків від хвороби духу. Навпаки, він є однією з ознак цієї недуги, яка накладається на все мислення людини. Але він вперше виводить дух назовні себе і виставляє його перед іншими людьми не для того, щоб втратити там себе, а для того, щоб точно вказати їм безвихідний шлях, яким всі ми прошкуємо. У роздумах про абсурд творчість йде услід за байдужістю і відкриттям. Вона позначає точку, звідки вихоплюються абсурдні пристрасті і де міркування закінчується. Таким чином, оправдується місце абсурдної творчості в цьому есе.
Достатньо кинути промінь світла на певні загальні для творця і мислителя теми, щоб виявити в мистецькому творі всі суперечності думки, пов'язаної з абсурдом. Справді родинними робить інтелекти не так тотожність зроблених висновків, як спільність суперечності. Це стосується думки й творчості. Навряд чи треба пояснювати, що одне й те ж страждання штовхає людину до цих двох настанов свідомості. Саме тут вони й збігаються на самому початку. Але поміж усіх думок, які виникають з абсурду, я завважав, що мало які залишилися йому вірними. Але саме завдяки їхнім відхиленням і зрадництвам я найліпше міг вирахувати те, що належить лише абсурду. Отже, я змушений запитати себе: чи можливий взагалі абсурдний твір?
Не зайве буде наголосити на довільності давнього протистояння мистецтва і філософії. Якщо розуміти його у надто вузькому значенні слова, то запевне — воно облудне. Якщо ж хочуть сказати, що кожна з цих двох дисциплін має своє окремішнє осоння, то це, без сумніву, правда, але звучить надто невиразно. Єдиний прийнятний аргумент полягає в суперечності між філософом, ув'язненим усередині своєї системи, і мистцем, який віч-на-віч зі своїм творінням. Однак це слушно лише стосовно певного виду мистецтва і філософії, які ми вважаємо тут другорядними. Ідея мистецтва, відокремленого від свого творця, не лише старомодна. Вона облудна. Завважують, що, на противагу художникові, жоден філософ ніколи не створював кількох систем. Але це правда такою ж мірою, як і те, що жоден художник ніколи не виражав одного й того ж образу під різними подобами. Миттєва довершеність мистецтва, необхідність його оновлення, все це істинно лише як упередження. Адже твір мистецтва теж є спорудою, і кожен знає, наскільки великі творці можуть бути одноманітними. Митець точнісінько так, як і мислитель, заглиблюється у свій твір і самозвершується у ньому. Такий взаємовплив порушує одну з найважливіших естетичних проблем. А втім, нема нічого марнотнішого, ніж ці відмінності стосовно методів і об'єктів, для того, хто переконаний у єдності мети і духу. Між дисциплінами, які пропонує людина, для розуміння і любові не існує меж. Вони взаємопроникають, зливаючись у спільному збентеженні.
Про це необхідно сказати з самого початку. Для того, щоб абсурдний твір став можливим, треба, аби він був замішаний на найпрозорішій думці. Але воднораз треба, щоб вона себе проявила виключно як інтелект, який розміщується за певною системою. Цей парадокс узголжується з абсурдом. Твір мистецтва народжується з відмови розуму зосередитися на конкретному. Він свідчить про тріумф плоті. Саме ясна думка викликає мистецький твір до життя, але цим же вчинком вона себе зрікається. Вона не піддається спокусі вкладати у написане глибший зміст, знаючи про його незаконність. Твір мистецтва втілює драму інтелекту, одначе доводить це опосередковано. Абсурдний твір вимагає мистця, котрий усвідомлює свої можливості, і мистецтва, де конкретне означає не більше ніж воно є. Воно не може бути метою, змістом та втіхою життя. Творити або не творити — це нічого не міняє. Абсурдний творець не вболіває за свій твір. Він міг би його зректися; вряди-годи він зрікається. Йому достатньо якоїсь Абіссінії.
Водночас у цьому всьому можна спостерегти і правило естетики. Справжній твір мистецтва завжди домірний людині. По суті, він завжди щось "умовчує". Існує певний зв'язок між глобальним досвідом мистця і твором, який його відображає, між "Вільгельмом Мейстером" і зрілістю Гете. Такий зв'язок кепський, коли той, хто пише, намагається втиснути весь досвід у папір, помережаний літературними поясненнями. Добрий зв'язок — це коли твір є лише викраяним із досвіду шматочком, гранню діаманта, внутрішній спалах якого викладається стисло, але без обмеження самого себе. У першому випадкові впадає в око перевантаженість твору і претензія на вічність. У другому випадку твір плодоносить з тієї причини, що в ньому йдеться про весь досвід, про багатство якого здогадуються. Проблема для абсурдного мистця полягає в тому, щоб набуте вміння жити переважало уміння діяти. Зрештою, великий мистець у подібних умовах є перш за все великим життєлюбом, якщо під словом "жити" мати на увазі не лише піддавати себе випробуванню, а й вдаватися до роздумів. Отже, твір втілює драму інтелекту. Абсурдний твір демонструє відмову думки від своїх переваг і її згоду бути лише розумом, який надає поштовху зовнішньому виглядові речей і втілює в образи те, що не має сенсу. Якби світ був прозорий, мистецтва могло б не бути.
Тут не йдеться про мистецтво форми й кольору, де цілковито панує опис у своїй простій пишності.[3] Експресія починається там, де закінчується думка. Ці підлітки з порожніми очима, котрі заповнили храми й музеї, вклали всю свою філософію в жести. Для людини абсурду вона є повчальнішою, ніж усі бібліотеки. В іншій подобі, але, зрештою, те ж саме стосується й музики. Якщо якесь мистецтво й вільне від повчальності, то це музика. Така гра духу з самим собою згідно з умовними і зваженими законами розгортається в нашому лункому обширі, поза яким звукові коливання трапляються в якомусь нелюдяному всесвіті. Чистішого відчуття не існує. Такі приклади навести надто легко. Людина абсурду всі ці співзвуччя і форми визнає за свої.
Але я волів би тут поговорити про ті твори, в яких особливо велика спокуса пояснювати, де ілюзія є чимось самим собою зрозумілим, а висновки майже неминучі. Я маю на увазі романічний твір. Я запитую себе, чи може у ньому зберегтися абсурд?
Думати — то насамперед прагнути створити певний світ (або обмежити свій, що, власне, одне й те ж). Саме виходячи з основного розладу між людиною та її досвідом, можна знайти ґрунт для обопільного порозуміння стосовно її туги, знайти якийсь усесвіт, ніби затягнути в корсет мудрими чи просвітленими аналогіями, який уможливлює подолання нестерпного розладу. Філософ, навіть якщо то Кант, є творцем. У нього свої персонажі, свої символи і свої потаємні вчинки. Він має свої розв'язки. І навпаки, вищість роману над поезією та есеїстикою свідчить, попри його зовнішні атрибути, лише про найбільшу інтелектуалізацію мистецтва. Домовимося: йтиметься головно про найбільші романи. Про плідність і велич жанру часто судять з невдалих взірців, на які вряди-годи надибуємо.