Людина абсурду не відділяє себе від часу. Час супроводжує її. Дон Жуан думає не про те, щоб "колекціонувати" жінок. Він намагається лише вичерпати їхню кількість, а заразом і свої життєві можливості. Колекціонувати — означає бути здатним жити своїм минулим. Але він відкидає жаль, оскільки це інший зразок тієї ж таки надії. Він не спроможний розглядати портрети.
Невже він аж такий егоїст? Либонь, на свій штиб. Але й тут треба обумовити, що розуміти під цим словом. Є люди, створені для життя, і є люди, створені для кохання. Дон Жуан, принаймні, сказав би це залюбки. Проте він може це вибрати, не вельми занурюючись у деталі. Оскільки кохання, про яке тут ідеться, розцяцьковано ілюзіями вічності. Всі знавці почуттів повчають нас — вічне кохання лише те, якому чинять перешкоди. Сливе, не існує почуття без боротьби. Схоже кохання доходить свого кінця, лише стикаючись з останньою перешкодою, якою є смерть. Треба бути Вертером — або нічим. Але й тоді існує чимало способів самогубства, один з яких полягає в цілковитій самопожертві й забутті своєї власної особистості. Дон Жуан, як й інші, знає, що це може бути зворушливо. Проте він один з небагатьох знає, що суть не в цьому. І ще він добре знає: ті, кого велике кохання змусило зректися свого власного життя, можливо, самозбагачуються, проте запевне збіднюють тих, котрі стали обранцями їхнього кохання. У матері, у жінки з палкими почуттями, серце неодмінно виснажене, оскільки воно відвернулося од світу. Одне-єдине почуття, одна-єдина істота, одне-єдине обличчя поглинули все довкола. Дон Жуана вразило інше кохання, те, яке визволяє. Воно приносить з собою всі іпостасі світу, а його трепет від того, що воно знає про свою тлінність. Дон Жуан обрав бути нічим.
Тут ідеться про те, щоб добре бачити. Ми називаємо коханням лише те, що зв'язує нас з іншими людьми, на основі способу колективного бачення, за яке несуть відповідальність книги й легенди. Сам же я знаю про кохання лише те, що це суміш бажання, ніжності і розуміння, яка пов'язує мене з подібною істотою. З іншими мене може пов'язати суміш зовсім іншого складу. Я не маю права охопити одним словом усі почуття. Це звільняє мене від необхідності вдаватися до одних і тих самих вчинків. Абсурдна людина й тут множить усе те, що не може уніфікувати. Отже, вона відкриває новий спосіб існування, який визволяє її, принаймні, настільки, наскільки вона визволяє тих, котрі їй близькі. Щедре кохання лише те, яке усвідомлює себе водночас швидкоплинним і неповторним. З усіх оцих смертей і всіх оцих відроджень складається букет життя Дон Жуана. Власне, таким робом він допомагає і спонукає жити. Судіть самі, чи можна тут вести мову про егоїзм.
Я думаю про всіх тих, хто нагально хоче, щоб Дон Жуан був покараний. І не лише в потойбічному житті, але й в земному. Я думаю про всі ті казки, легенди і кпини над спорохнявілим Дон Жуаном. Але Дон Жуан до цього вже готовий. Для свідомої людини старість і все, що вона віщує, не є несподіванкою. Вона свідома саме так, як не приховує від себе майбутнього жаху. В Афінах був храм, присвячений старості. Туди водили дітей. Стосовно Дон Жуана, то чим більше беруть його на глузи, тим чіткіше увиразнюється його образ. Тим самим він відкидає ту подобу, яку йому надали романтики. Змученого й жалюгідного Дон Жуана ніхто не захоче брати на кпини. Його жаліють, сподіваючись, можливо, що саме небо спокутує його гріхи. Проте це не так. У всесвіті, який відкривається перед Дон Жуаном, смішне теж знаходить розуміння. Він вважав би справедливими наслані на нього кари. Такі правила гри. Власне, в цьому й полягає його щедрість, щоб прийняти всі правила гри. Адже він знає, що має рацію і що не може бути й мови про кару. Доля — це не покарання.
Саме тут криється його злочин, отож зрозуміло, чому люди, які вірують у вічність, намагаються накликати на нього кару. Він досяг знання без ілюзій, і воно заперечує все, що вони сповідують. Любити й володіти, завойовувати й вичерпувати — ось його триб пізнання (серед тлумачень цього улюбленого слова Писання є таке, згідно з яким "пізнати" означає здійснити акт кохання). Він найбільший їхній ворог саме в тій мірі, в якій їх зневажає. Один літописець оповідає, що справжнього "звабника" було вбито францисканцями, які хотіли "покласти край свавіллю та святокрадству Дон Жуана, що йому його походження забезпечувало безкарність". Відтак, вони заявили, що його скарала небесна блискавка. Ніхто не доказав його дивний скін. Однак, тим паче, ніхто не довів протилежного. Але не ставлячи питання, наскільки це правдоподібно, я можу сказати, що в цьому є логіка. Тут я хочу лише виділити слово "походження" й обіграти його: власне, життя і забезпечило йому невинність. Лише в смерті він перейнявся чуттям вини, яке нині стало легендою.
Що ж звістує цей камінний Командор, ця крижана статуя, яка перейняла рух, щоб покарати кров і мужність, котрі наважилися думати? Всі сили вічного Розуму, порядку, загальної моралі, вся відчужена велич Бога, сповненого гніву, втілені у ньому. Цей велетенський бездушний камінь символізує лише ті сили, котрі Дон Жуан відкинув назавжди. Але місія Командора на цьому й завершується. Грім і блискавка можуть повернутися на те вигадане небо, звідки їх прикликано. Справжня трагедія розігрується без їхньої участі. Ні, не від камінної руки помер Дон Жуан. Я охоче вірю в його легендарну браваду, в той божевільний сміх здорової людини, яка видає виклик богу, якого не існує. Але особливо я вірю в те, що того вечора, коли Дон Жуан чекав у Анни, Командор так і не прийшов, і після півночі безбожник повинен був відчути жаску гіркоту тих, котрі мали рацію. Ще охочіше я сприймаю оповідь про те, як на сконі життя він постригся в ченці. Такий бік цієї історії не вельми правдоподібний. Якого заступництва йти просити у Бога? Але такий образ радше є логічним завершенням життя, яке цілком пройняте абсурдом, суворою розв'язкою існування, сповненою радощами, позбавленими завтрашнього дня. Втіха завершується тут аскезою. Необхідно зрозуміти, що вони можуть бути двома ликами однієї ж і тієї недолі. Якого ще жахливішого образу бажати: людина, яку зрадило її власне тіло, яка, не зумівши вчасно померти, завершує комедію в очікуванні кінця перед лицем бога, якому не поклоняється, проте служить йому так, як раніше служила життю, опускаючись навколішки перед пусткою з простягнутими до німотного неба руками, позбавленого, як він знає, глибини.
Я бачу Дон Жуана в келії одного із загублених серед пагорбів іспанських монастирів. І якщо він вдивляється у щось через палаючу бійницю, то перед ним постають не привиди кохання, яке минуло, а, можливо, мовчазна рівнина Іспанії, приречена й бездушна земля, в якій він пізнає самого себе. Так, саме на цьому меланхолійному й осяйному образові треба зупинитися. А кінцем, якого очікуєш, але ніколи не бажаєш, найостаннішим кінцем можна зневажити.
Театр
"Вистава, — каже Гамлет, — ось та пастка, в яку можна впіймати свідомість короля". Впіймати — добре сказано. Адже свідомість або стрімко рухається, або замикається в собі. Її треба хапати на льоту, в ту невловну мить, коли вона кидає на саму себе побіжний погляд. Звичайна людина не дуже любить зволікати. Навпаки, все її підганяє. Але разом з тим, її нічого не цікавить більше, ніж вона сама, особливо те, ким вона могла б бути. Звідси стільки доль, з яких вона похоплює поезію, не страждаючи від тієї гіркоти, що міститься в цій поезії. Принаймні в цьому розпізнають несвідому людину, яка продовжує поспішати до невідомої надії. Людина абсурду починається там, де закінчується людина, яка плекає надію, де дух, припинивши захоплюватися грою, сам намагається бути в ній гравцем. Проникнути в усі життя, перейнятися ними, їхнім розмаїттям, або, власне, їх зіграти. Я не кажу, що актори зазвичай підкоряються цьому покликові, що вони люди абсурду, проте їхня доля — доля абсурдна, яка може причарувати й привабити до себе проникливе серце. Про це необхідно сказати чітко, щоб не було непорозумінь щодо того, про що йтиметься далі.
Актор панує на терені минущості. Відомо, що його слава найефемерніша. Так, принаймні, судять про неї у розмовах. Але будь-яка слава ефемерна. З точки зору мешканця Сіріуса, твори Гете через десять тисяч літ обернуться на порох, а його ймення забудуть. Можливо, кілька археологів шукатимуть "звідомлення" про нашу добу. Така думка завжди була повчальна. Якщо добре помізкувати, то вона обертає всю нашу метушню на глибоку шляхетність, породжену байдужістю. Головно вона скеровує наші турботи до найпевнішого, тобто до безпосереднього. Найменш оманлива та слава, якою живуть тепер.
Актор же обрав неосяжну славу, ту, яка присвячує себе і випробовує. Із того, що все колись має померти, він зробив найкращий висновок. Актор або має успіх, або ні. Письменник не втрачає надії, навіть якщо він невизнаний. Він гадає, що його твори потверджуватимуть те, яким він був. Актор залишає нам, у ліпшому випадкові, світлину і нічого з того, ким він був раніше: ні його рухи, ні його паузи, ні його засапаний подих чи любовне зітхання — нічого не дійде до нас. Бути недовідомим для нього означає не грати, а не грати — сотні разів помирати з усіма істотами, яких би він одухотворив і воскресив.
Чиж дивно те, що минуща слава ґрунтується на найефемерніших творіннях? Акторові відведено три години, щоб побути Яго або Альцестом, Федрою або Глостером. У цьому куцому проміжкові часу, на п'ятдесяти квадратових метрах кону він вдихає у них життя й змушує вмерти. Ніколи ще абсурд не демонструвався так вдало і в такій тяглості. Ці чудовні життя, ці неповторні й довершені долі, котрі перетинаються і завершуються у чотирьох стінах за кілька годин, — якого ще наочнішого прикладу бажати? Зійшовши з кону, Сігізмунд уже нічого не варт. Через дві години бачимо, як він вечеряє в місті. Саме тоді, можливо, життя і стає сном. Але після Сігізмунда приходить інший. На місце героя, який страждає на непевність, заступає людина, котра шаленіє від передчуття помсти. Проходячи в такий спосіб крізь сторіччя й душі людей, зображаючи людину такою, якою вона має бути або такою, якою є, актор зливається з іншим персонажем абсурду — мандрівником.