Принаймні він намагався це довести. Він так і казав:
— Я це доведу, панове присяжні, і доведу двома способами. Спершу при сліпучому світлі фактів, а потім при тому похмурому світлі, яке дає мені психологія злочинної душі підсудного.
Він перерахував коротко ці факти, починаючи від маминої смерті. Нагадав про мою нечуйність, про те, що я не знав, скільки матері було років, і про те, що я купався наступного дня у компанії жінки, ходив у кіно дивитися Фернанделя і, нарешті, привів Марі до себе додому. Я не зразу втямив, що йдеться про неї, бо він сказав "свою коханку", а для мене вона була Марі. Тоді він перейшов до історії з Раймоном. Мені здалося, що його міркування не позбавлене логіки. Те, що він стверджував, виглядало цілком імовірно. У змові з Раймоном я написав листа, аби заманути його коханку в пастку, де її чекали побої з боку людини сумнівної моральності". Я затіяв на пляжі сварку з Раймоновими ворогами. Раймонові завдано поранення. Я попросив у нього револьвер. Вернувся на г .яж один, щоб цією зброєю скористатися. Я замислив убити араба і зробив це. Аби впевнитись, що діло зроблене сумлінно, я після першого пострілу ввігнав у безживне тіло ще чотири кулі, спокійно, впевнено і, так би мовити, добре все зваживши заздалегідь.
— Тим-то, панове,— мовив прокурор,— я відновив перед вами перебіг подій, які привели цього чоловіка до вбивства, вчиненого ним цілком свідомо. Я на цьому наполягаю,— сказав він.— Адже тут ідеться не про якесь звичайне вбиіі-ство, про злочин у стані афекту, в якому ми могли б знайти обставини, що пом'якшують провину. Ні, підсудний тямовитий, панове, це безперечно. Ви його чули, еге ж? Відповідати він уміє. Ціну словам знає. І про нього годі сказати, що він діяв нерозважливо.
Тим-то я почув, що мене мали за розумного. Але я не дуже добре втямив, чому така звичайна людська прикмета може стати неспростовним доказом моєї злочинності. Далебі, це так мене вразило, що я вже не слухав прокурора до того моменту, коли він промовив:
— А чи кається він принаймні? Де пак, панове! За довгі місяці слідства цього чоловіка ні разу не схвилювала думка, що він учинив страшне лиходійство.
Тут він обернувся до мене і, показуючи на мене пальцем, заходився докоряти мені з якимсь незбагненним завзяттям. Звісно, я не міг не визнати, що в дечому він має слушність:
адже я і справді не дуже шкодував про вчинене. Але така прокуророва злість мене дивувала. Мені хотілося спробувати і розтлумачити йому щиро, майже по-дружньому, що я ніколи ні в чому не каявся по-справжньому. Мене завжди поглинало лише те, що має статися сьогодні або завтра. Звичайно, в тому становищі, в яке мене поставлено, я ні з ким не міг , розмовляти в такому тоні. Я більше не мав права виявляти сердечність і доброзичливість. І я вирішив послухати ще * прокурора, бо він заговорив про мою душу.
Він сказав, що намагався зазирнути в мою душу, але не і знайшов її. "Авжеж, панове присяжні засідателі, не знайшов". Він запевняв, що у мене насправді нема душі і ніщо людське, ніякі моральні засади, що живуть у серцях людей, мені не доступні.
— Ми, звичайно, не ставитимемо це йому на карб. Можна тільки пошкодувати, що в нього нема душі,— бо коли її нема, то її не здобудеш. Але суд повинен обернути терпимість, цю пасивну чесноту, на іншу, не таку зручну, зате вищу чесноту — справедливість. Надто в тих випадках, коли така по— . рожнеча серця, яку ми виявили в цього чоловіка, стає проваллям, згубним для людського суспільства.
І тут він заговорив про моє ставлення до мами. Він повторив усе, що говорив на початку. Але говорив про це куди довше, ніж про мій злочин,— так довго, що зрештою я вже не слухав і відчував лише одне: ранок нестерпно жаркий, нічим дихати. Так було до тієї хвилини, коли прокурор зупинився і після паузи озвався тихо й проникливо:
— Панове присяжні, завтра ми судитимемо найстрашніший з усіх злочинів — батьковбивство.
Таке звіряче лиходійство, заявив він, годі собі уявити. Він сподівається, що правосуддя не виявить слабкості і по заслузі покарає лиходія. Та він не боїться сказати, що навіть цей страхітливий злочин навряд чи жахає його дужче, ніж моя бездушність. На його думку, чоловік, який морально вбив свою матір, сам відлучив себе від людської спільноти, як і той, хто підняв злочинну руку на батька, що породив його. Так чи інак, перший вказав шлях другому, певною мірою був його провісником і взаконив його лиходійство.
— Я певен, панове,— додав він, підвищуючи голос,— вам не здається надто сміливим моє твердження, що чоловік, котрий сидить зараз перед нами на лаві підсудних, відповідає і за те вбивство, яке ми судитимемо завтра. Хай же він прийме належну кару.
Прокурор витер хустинкою блискуче від поту обличчя. І наостанку сказав, що, хоч які прикрі його обов'язки, він виконає їх рішуче. Він заявив, що я порвав зв'язок з людським суспільством, стоптав головні його засади і не смію просити милості, бо мені чужі найелементарніші людські почуття.
— Я вимагаю у вас голови цього злочинця,— гримів він,— і вимагаю з легким серцем! Довго працюю я на своїй ниві і мені вже неодноразово доводилося вимагати смертної кари, але ще ніколи я так добре не розумів, як сьогодні, що цей мій тяжкий обов'язок продиктовано, підкріплено, осяяно усвідомленням владної і священної необхідності і тим жахом, якого я зазнаю, дивлячись на чудовисько, в котрому не можу побачити нічого людського.
Прокурор сів, і надовго запала тиша. В голові у мене все мішалося від задухи і подиву. Голова суду кахикнув і неголосно спитав, чи не хочу я щось сказати. Я встав і, оскільки мені давно хотілося заговорити, сказав перше, що спало на думку: я не мав наміру убити того араба. Голова зауважив, що це голослівна заява і що досі він погано розумів, на чому тримається мій захист. Він буде дуже радий, якщо я до виступу мого адвоката уточню, що спонукало мене до такого вчинку. Я швидко сказав, плутаючись у словах і відчуваючи, який я смішний, що все сталося через сонце. У залі пролунав регіт. Мій адвокат знизав плечима. Йому одразу дали слово. Але він заявив, що вже пізно — промова його забере кілька годин — і він просить перенести його виступ на вечірнє засідання. Суд погодився.
По обіді лопаті великих вентиляторів знов розганяли в залі засідань густе повітря, знов колихалися, все в один бік, маленькі барвисті віяла присяжних. Мені здавалось, захисній промові мого адвоката не буде кінця-краю. Але в якусь хвилину я нашорошився, бо він сказав: "Так, це правда, я вбив". І далі, провадячи в тому самому тоні, усе казав: "Я". Я дуже здивувався. Нахилившись до жандарма, я запитав, чому адвокат так говорить. Жандарм буркнув мені: "Мовчи" і трохи згодом відповів: "Усі адвокати так роблять". А я подумав, що знов мене усувають, ніби я не існую, і певною мірою підміняють мене. А втім, я був уже далеко від зали суду. Та й адвокат здавався мені смішним. Він подав поспіхом свою тезу про самооборону, викликану поводженням араба, і теж заговорив про мою душу. Але, по-моєму, ораторського хисту він мав куди менше, ніж прокурор.
— Я також зазирнув у цю душу,— мовив він,— проте на противагу вельмишановному представникові прокуратури я багато чого знайшов у ній і можу сказати, що читав у ній, як у розкритій книзі.
Він прочитав там, що я чесний, завзятий, невтомний трудівник, відданий тій фірмі, де служив, чоловік, шанований усіма і співчутливий до чужого горя. Як на нього, я був зразковий син і утримував свою матір доти, поки міг це робити. Врешті я віддав її до притулку для старих, маючи надію, що там вона знайде затишок, якого сам я у своїй грошовій скруті не міг їй надати. Дивно мені, панове,— додав він,— що навколо цього притулку зчинився такий галас. Бо коли треба довести корисність і високе призначення таких закладів, нагадаю, що про них дбає сама держава.
Адвокат навіть не згадав про похорон, і я відчув, що це прогалина в його промові. А втім, через усі ці довгі фрази, нескінченні дні судового розгляду, безконечні години розпатякувань про мою душу, в мене наморочилося в голові і здавалося, що довкола все затопили хвилі каламутної річки.
Пам'ятаю, як посеред промови мого адвоката звідкись з вулиці через усі коридори і зали суду, до мене долинув приємний звук ріжка, в який сурмив продавець морозива. І наринули спогади про колишнє життя, те, що мені вже не належало, життя, що дарувало мені дуже прості, але незабутні радощі: пахощі літа, улюблені вулиці, барви вечорового неба, сміх та сукні Марі. А від усього непотрібного, марного, того, що я робив у цій залі, мені стало тоскно, і я хотів лише одного: швидше вернутися до камери й заснути. Я ледве чув, як мій оборонець гукав на завершення свого виступу, що присяжні засідателі, звичайно, не захочуть поставити на гільйотину чесного трударя, що занапастив себе у хвилину засліплення, що в моїй справі є обставини, які пом'якшують провину, а за свій злочин я вже караюся і спокутуватиму кару довічно — постійним каяттям і гризотами сумління. Оголошено перерву, і захисник, ніби ледь живий, сів на своє місце. Але тут колеги потяглися до нього потиснути руку. Я чув їхні вигуки: "Здорово, друзяко!" А один навіть закликав мене в свідки. "Правда?" — сказав він. Я підтвердив, але моє схвалення було нещире — я надто втомився.
Надворі вже вечоріло, і спека спала. З деяких шерехів, що долітали з вулиці, я здогадувався, що настає люба пора сутінок. Ми всі сиділи й чекали. А те, чого чекали всі присутні тут, стосувалося одного мене. Я ще раз глянув у залу. Всі були такі самі, як і першого дня. Я перехопив погляд журналіста в сірому піджаку й жіночки-автомата. І подумав, що за весь час процесу ні разу не пошукав очима Марі. Я не забув про неї, але досі був надто заклопотаний іншим. Я побачив, що вона сидить між Раймоном і Селестом. Вона легенько мені кивнула, ніби хотіла сказати: "Нарешті!", і я побачив усмішку на її стурбованому обличчі. Але моє серце так і не розкрилося, я навіть не міг відповісти на ту усмішку.
Вернулися судді. Скоромовкою зачитали список запитань, адресованих до присяжних. Я розчув: "винен у вбивстві"... "навмисність"... "пом'якшувальні обставини". Присяжні вийшли з зали, а мене відвели до тієї комірчини, де я чекав першого дня.