Якщо ти збираєшся до клубу, то тобі пора.
Він ураз підвівся, ще блідіший, ніж досі, вийшов із кімнати й пішов з дому.
За садом він зупинився й прислухався до свисту — ледь чутного умовного знаку. На жорстві почулися кроки, у замок вхідних дверей хтось засовує ключа й повертає ним; а трохи перегодом за шторами в кімнаті з'являються дві тіні.
Він і раніше чув умовний знак, кроки і бачив дві тіні за шторами, йому все було відомо.
Він прошкує до клубу. Там відчинено, з вікон ллється світло, але він не заходить всередину. Півгодини він блукає вулицями і навпроти свого саду, вони здаються йому вічністю. "Ану ж почекаю ще з чверть години!" — думає він і блукає втричі довше. Потім заходить у сад, береться східцями нагору й дзвонить у власні двері.
Виходить покоївка, відчиняє двері, висовує голову надвір і каже:
— Пані вже давно…
Тут вона затинається, впізнавши, хто перед нею.
— Гаразд, не хвилюйтесь, — відповідає він. — Скажіть пані, що повернувся додому її чоловік.
1 покоївка йде. Вона стукає до пані в замкнені двері й переказує те, що їй велено:
— Я маю переказати вам, що пан господар повернувся додому.
Пані питає з-за дверей:
— Що таке? Пан господар вернувся? Хто тобі таке сказав?
— Він сам. Він стоїть надворі.
Аж тут із кімнати пані долинає безпорадне зітхання, а потім жагучий шепіт, двері відчиняються і знов зачиняються. Тоді все стихає.
І господар заходить до кімнати. Пані зустрічає його, а серце в неї кипить, мов на ножі.
— Клуб зачинений, — одразу ж випалює він, проймаючись до неї співчуттям та жалем. — Я дав тобі знати, щоб ти не злякалася.
Пані, втішена, з облегшеним серцем, врятована, плюхається в крісло. На неї налягає таке блаженство, що вона в пориві надмірної добродушності питає в чоловіка про здоров'я:
— Ти дуже блідий. Що з тобою, любий?
— Зі мною все гаразд, — відповідає він.
— А тобі нічого не сталося? У тебе якийсь такий пригнічений вигляд.
Чоловік відповідає:
— Ні, я усміхаюсь. І віднині так і усміхатимусь. Я хочу, щоб ця гримаса завжди була у мене на виду.
Вона прислухається до тих стислих, сухих слів і не розуміє їх, аніскілечки не розуміє. Куди він хилить?
Та раптом він щосили хапає її дужими руками, мов у залізні лабети, й шепоче просто в лице:
— Як ти гадаєш, а що якби ми наставили йому роги… тому, хто пішов… що якби ми наставили йому роги?
Вона скрикує і кличе покоївку. Він випускає її з обіймів, тихо, сухо сміється і водночас роззявляє рота, як пащеку, ще й ляськає себе по стегнах.
Уранці добродушність пані знов бере гору, і вона каже чоловікові:
— Учора ввечері в тебе був якийсь химерний приступ; видно, тепер він минувся, але ти й досі блідий.
— Атож, — відповідає він, — у моєму віці жодне захоплення вже не до снаги. Цього більш ніколи не буде.
Розповівши про всі різновиди кохання, чернець Вендт згадує ще одну бувальщину:
— Є ще один — особливий, надзвичайно зворушливий різновид кохання!
Молоде подружжя якраз повернулось додому після завершення своєї довгої весільної подорожі й дало волю відпочинкові.
Над їхнім дахом спалахували падучі зірки. Влітку молодята прогулювались, не відходячи одне від одного ні на крок. Вони рвали жовті, червоні й сині квіти й дарували їх одне одному; вони милувались травою, яку гойдав вітер, і заслухалися співом лісових пташок, і кожне слово, що вони промовляли, було виявом кохання. Взимку вони катались на санях, які були запряжені кіньми з бубонцями, а небо над ними ясніло блакиттю, і ген у високості на безмежних просторах дзвеніли зірки.
Так проминуло багато-пребагато років. У того подружжя знайшлося трійко діток, а їхні серця кохали одне одного так, як і першого дня, коли вони вперше поцілувались.
Та ось чоловіка — здорового, як дуб, чоловіка — спіткала недуга і так надовго прикувала його до ліжка, що терпіння дружини зазнало жорстоких випробувань. Того дня, коли він одужав і став на ноги, він сам себе не впізнав, побачивши своє спотворене недугою обличчя і лису, мов коліно, голову.
Страждання займали всі його думки. Якось уранці він спитав дружину:
— Мабуть, тепер ти мене більше не кохаєш?
Проте дружина, почервонівши від збентеження, обняла його й поцілувала так палко, як цілувала навесні в пору їхньої молодості.
— О, я кохаю, вірно тебе кохаю, — відповіла вона. — Я ніколи не забуду, як ти вибрав мене, а не когось іншого, і подарував мені стільки щастя.
І вона вийшла до своєї кімнати, обчикрижила наголо свої золотисті коси, щоб стати схожою на коханого чоловіка.
І знов минуло багато-пребагато років, подружжя постаріло, їхні діти повиростали. А вони, як і раніше, ділили своє щастя надвоє: влітку все ще блукали луками і милувалися хвилястою травою, а взимку закутувалися в шуби й каталися під зоряним небом на санях. І їхні серця лишалися гарячими й радісними, ніби були напоєні чудодійним трунком.
Та ось пані розбив параліч. Стара жінка не могла ходити, її треба було возити візочком на колесах, і чоловік сам її возив. Але через ту біду жінка так сильно страждала, що її обличчя вкрилося глибокими зморшками болю.
Якось вона сказала:
— Краще б мені зараз померти. Я спаралізована й бридка, а ти такий гарний, мов намальований, тож не захочеш більше мене цілувати й кохати, як раніше.
Та чоловік обіймає її і, зашарівшись від хвилювання, відповідає:
— О, я кохаю тебе, голубонько, понад усе життя, я кохаю тебе так, як і того першого дня, першої миті, коли ти подарувала мені троянду. Пригадуєш? Ти простягнула мені троянду і глянула на мене своїми чудовими очима; троянда пахла, як і ти, а ти червоніла, як вона, і хмелила все моє єство.
Та зараз я кохаю тебе ще дужче, зараз ти ще прекрасніша, ніж замолоду, і моє серце дякує і благословить тебе за кожен день, що ти була моєю.
Чоловік іде у свою кімнату і, щоб спотворити себе, обливає лице кислотою, а тоді каже дружині:
— Дивись, я ненароком перевернув кислоту і геть попік собі щоки. Ти, мабуть, більше не кохаєш мене?
— О мій суджений, мій коханий! — забубоніла стара жінка, цілуючи його руки. — Ти вродливіший за всіх чоловіків у світі, твій голос ще й донині зігріває мені душу, і я кохатиму тебе довіку.
XIII
Юганнес зустрічає на вулиці Каміллу, — вона в товаристві матері, батька та юного Ричмонда; бричка зупиняється, і вони заводять з ним приязну балачку.
Камілла хапає його за руку й каже:
— Ти не прийшов до нас. А свято вдалося на славу, можеш мені повірити; ми до останнього тебе чекали, а ти не прийшов.
— Мені перебили, — відповів він.
— Вибач, що з тих пір я в тебе не була, — вела вона далі. — Днями зайду, напевне, коли Річмонд поїде. Яке гарне в нас вийшло свято! Вікторія занедужала, її відвезли додому, ти чув? Незабаром я до неї навідаюсь. Їй, звісно, вже набагато краще, може, вона вже й зовсім здорова. Я подарувала Річмондові медальйон — майже такий, як і тобі. Слухай, Юганнесе, пообіцяй мені наглядати за своєю грубою; коли ти пишеш, то забуваєш про все, і в тебе стає так зимно, як у могилі. Тоді тобі треба викликати дзвінком покоївку.
— Атож, я викликатиму покоївку, — відповів він.
Пані Сейєр і собі вточила слово — спитала його про роботу, чи завершив він уже розділ "Кревності"? Вона з нетерпінням чекала продовження.
Відповівши, як належить, на всі запитання, Юганнес вклонився і постояв, поки бричка від'їхала. Як мало його обходили та бричка, ті люди, та балаканина! Його опанувало відчуття порожнечі й холоду і супроводжувало аж додому. Біля його дверей ходив сюди-туди чоловік; то був давній знайомий, колишній домашній учитель із Замку.
Юганнес віддав йому поклін.
Учитель був зодягнений у ретельно вичищене довге, тепле пальто й мав хоробрий, рішучий вигляд.
— Перед вами ваш товариш і колега, — мовив він. — Дайте мені вашу руку, молодий чоловіче. Звідтоді, як ми з вами бачились востаннє, Бог неймовірним чином спрямував мене на певний шлях, — я одружився, маю дім, садочок, дружину. На світі ще трапляються дива. Ви помічаєте в мені ознаки колишнього?
Юганнес дивиться на нього з подивом.
— Отже, все вирішено. Розумієте, я навчав її сина. В неї є син, дитина від першого шлюбу. Звісно, вона вже була замужем і овдовіла. Еге ж, я одружився із вдовицею. Ви можете заперечити, що я, мовляв, тоді свого не відспівав; але ж я одружився із вдовицею. Дитину вона вже мала. Отож ходжу я там, придивляюсь до саду, до вдови і ще довго перебуваю в напрузі й усе розмірковую. Нараз я зв'язую докупи свої думки й кажу сам собі: либонь, ти свого не відспівав і так далі; та все-таки я ходжу, домагаючись її, бо так мені, очевидно, було написано на роду. Бачте, як воно вийшло.
— Вітаю! — мовив Юганнес.
— Цитьте! Ні слова більше! Я знаю, що ви хочете сказати. Вас цікавить та, перша, правда ж, вам цікаво, чи забув я своє перше вічне кохання? Саме це вас цікавить. Тоді зі свого боку і я наважуся спитати вас, вельмишановний, що сталося з моїм першим, єдиним і вічним коханням? Хіба вона не вийшла заміж за капітана артилерії? Втім, я завдам вам ще одне запитаннячко: чи бачили ви коли-небудь, хоч коли-небудь, щоб хтось із чоловіків одружився з тією, якої жадав? Я не бачив. Он якась легенда оповідає, як Господь Бог зглянувся на благання одного чоловіка і послав йому в дружини першу, єдину кохану. Однак те не принесло йому щастя. "Чому?" — знов спитаєте ви, так от я вам відповім: та з тієї простої причини, що кохання помирає відразу ж по одруженні — відразу ж, чуєте, ха-ха-ха, вмить. І так буває завжди. То ж то й воно — не можна одружуватися з жінкою, якої жадаєш; а якщо, бува, хтось один-єдиний раз і звабиться тією триклятою оманою, то відразу ж по одруженні його кохання помре. Воно завше видається не таким, як є. І тоді чоловік змушений шукати якогось іншого, нового кохання, поміркованішого, такого, що не помирає від життєвих змін. Ну й мудро, скажу вам, облаштована природа, коли людина так прекрасно все витримує. Гляньте лишень на мене.
Юганнес сказав:
— Бачу, вам добре ведеться.
— Просто чудово! Слухайте, переймайтеся і дивіться. Хіба моя персона не купається в морі постійних турбот? Я вбраний, взутий, маю дім і хатній затишок, дружину, дитину, цебто нащадка. Що мені ще хотілось би сказати, то це про свою поезію, я зараз до цього дійду. О мій юний колего, я старший за вас і, можливо, трохи обдарованіший.