Любий читачу, оце в такому стані я спробую описати одну ясну, зворушливу ніч. Оскільки робота змусить мене вгамуватися, то, може, через кілька годин до мене знов повернеться радість…"
Аж тут хтось стукає у двері, й до кімнати заходить Камілла Сейєр — його молодюсінька наречена, з якою він таємно заручився. Він відкладає перо й підводиться. Обоє, усміхаючись, вітаються.
— Ти не питаєш мене про бал, — одразу ж каже вона й падає в крісло. — Я перетанцювала геть усі танці. То тривало до третьої ночі. Я танцювала з Річмондом.
— Який я тобі, Камілло, вдячний, що ти прийшла. Мені дуже сумно, а ти така радісна; це мене розважить, стривай, а в чому ти була на балу?
— В червоному, в чому ж іще. Господи, я не пам'ятаю, та, здається, я базікала за десятьох і багато сміялась. Там було страшенно цікаво. Атож, я була в червоній сукні без рукавів, без жодного натяку на рукава. Річмонд виконує дипломатичну місію в Лондоні.
— Ти ба.
— Його батьки англійці, але він народився тут. Що це в тебе з очима? Які вони червоні! Ти плакав?
— Ні, — відповідає він і сміється, — то я утуплював їх у свої пригоди, де хтозна-скільки сонця. Камілло, якщо ти й справді прагнеш бути чемною дівчинкою, то не шматуй того паперу на клапті, що ти щойно пошматувала.
— О Боже, я забулася, де сиджу. Вибач, Юганнесе!
— Нічого, то лише деякі нотатки. Та слухай сюди: а в твоїх косах, напевно, була троянда?
— Звичайно. Червона троянда, аж чорна. Знаєш що, Юганнесе? Ми могли б майнути у весільну подорож до Лондона. Там зовсім не так погано, як балакають, то просто вигадки, ніби там суцільний туман.
— Хто тобі таке сказав?
— Річмонд. Він це сказав сьогодні вночі, а він же знає, що каже. А ти знайомий з Річмондом?
— Ні, не знайомий. Колись він виголосив слово на мою честь, у нього на сорочці були діамантові ґудзики. Це все, що я в ньому пам'ятаю.
— Він дуже вродливий. О, коли він підійшов до мене, то вклонився й мовив: "Панно, чи ви мене впізнаєте?…" Уявляєш, я дала йому троянду.
— Дала троянду? Що за троянду?
— Ту, що була в моїх косах. Я її йому віддала.
— Виходить, ти по вуха закохалася в Річмонда.
Вона шаріється і шпарко відповідає:
— Аніскілечки, зовсім ні. Буває, що хтось комусь подобається, про когось можна мати гарну думку, але то не… Фу, Юганнесе, ти збожеволів! Я ніколи більше не назву його імені.
— Бог з тобою, Камілло, у мене й гадки не було… не сприймай того так усерйоз… Навпаки, я хотів би йому подякувати за те, що він тебе розважав.
— Атож, те неодмінно треба зробити — не бійся дякувати! Я зі свого боку більше ніколи не заговорю до нього й словом.
Запала мовчанка.
— Ну й гаразд, — каже він. — Ти вже хочеш іти?
— Так, я не можу довше сидіти. А ти впорався з роботою? Мама про те питала. Уяви собі, я не бачила Вікторії багато тижнів, а це її зустріла.
— Зараз?
— Ага, як ішла сюди. Вона усміхнулась. О, якби ти знав, як вона змарніла! Слухай, ти скоро до нас прийдеш?
— Авжеж, скоро, — відповідає він і схоплюється на ноги. Його лице пашіє. — Може, найближчими днями. Спершу мені треба дещо написати, я саме його обмірковую, закінчення своїх пригод. Атож, я напишу їх, напишу! Уяви собі, що згори земля скидається на красиву чудернацьку мантію папи. Всюди в її складках люди, вони походжають парами, вечоріє, западає тиша, настає пора кохання. То зватиметься "Кревність". Сподіваюсь, вийде щось величне; я так часто уявляю собі те видовище, і мені щоразу здається, ніби моє серце розривається, і я здатен обійняти всю землю. Там мешкають і люди, і звірі, й птахи, і в усіх їх, Камілло, своя пора кохання. Накочується хвиля самозабуття, погляди стають палкіші, груди тремтять. Тоді від землі здіймається ніжний рожевий відсвіт; то займається соромливий рум'янець оголених сердець, від якого ніч забарвлюється в ясно-червоний колір. А ген удалині, на задньому плані, лежать могутні сонні гори; вони нічого не бачили й нічого не чули. І вранці Владика Небесний понад усім тим повісить тепле сонце. То буде зватися "Кревність".
— Он як.
— Еге ж. Ото я тоді до вас і прийду, як доберусь до кінця. Дуже тобі дякую, Камілло, що ти до мене навідалась. І не поминай лихом те, що я тобі казав. Нічого поганого в мене й на думці не було.
— А в мене вже все вивітрилося з голови. Відтепер я нізащо в світі більше не назву його імені. Цього ніколи не буде.
Наступного ранку Камілла знов приходить. Вона бліда й на диво дуже неспокійна.
— Що з тобою? — питає він.
— Зі мною? Нічого, — випалює вона. — Я тебе кохаю. А й правда, ти не повинен думати, ніби зі мною щось відбувається і ніби я тебе не кохаю. Ні, ось послухай, що я придумала: ми не поїдемо в Лондон. Що нам там робити? Він, мабуть, не тямив, що казав, той чоловік, там більше туманів, ніж він гадає. Ти дивишся на мене, чого ти так дивишся на мене? Я ж не назвала його імені. Таке брехло, набалакав мені цілу торбу гречаної вовни. Ми не поїдемо в Лондон.
Він зводить на неї очі, придивляється уважніше.
— Ні, ми не поїдемо в Лондон, — задумливо каже він.
— Правда ж? Отже, не поїдемо. Ти добрався до кінця своєї "Кревності"? Господи, я просто згоряю від цікавості. Закінчуй швидше та приходь до нас. Пора кохання, хіба не так? І чарівна, в складки, мантія папи, і ясно-червона ніч, Боже, це те, про що ти розповідав, якщо мені не зраджує пам'ять. Останнім часом, я не часто до тебе забігала; та надалі я приходитиму щодня й питатиму, чи ти вже закінчив.
— Ось-ось закінчу, — каже він, все ще не відводячи від неї свого погляду.
— Сьогодні я перенесла твої книжки до своєї кімнати і хочу їх перечитати; то мене аніскілечки не стомить, лише втішить. Слухай, Юганнесе, ти міг би зробити неабияку ласку й провести мене додому, бо хтозна, чи я дійду туди спокійно. Я того не знаю. Може, хтось очікує мене на вулиці, може, ходить там і жде. Я того майже певна… — Раптом вона заходжується плачем і лепече: — Я назвала його брехуном, просто так, знехотя. Мені боляче, що я таке вчинила. Він не дурив мене, навпаки, він увесь час був… У четвер до нас прийде дехто зі знайомих, але він не має приходити, зате ти повинен, чуєш? Обіцяєш мені? Та все-таки я не хотіла б говорити про нього нічого поганого. Я не знаю, що ти про мене думаєш…
Він відповів:
— Я починаю тебе розуміти.
Вона, тремтяча й розгублена, кидається йому на шию і ховає лице в нього на грудях.
— Атож, але я і тебе кохаю! — скрикує вона. — Ти не повинен сумніватися. Я кохаю не лише його, виходить, не така це вже й велика біда. Коли торік ти мене спитав про мої почуття, я неймовірно зраділа; а тепер з'явився він. Я нічого не розумію. Правда ж, Юганнесе, з мого боку це страх як жахливо? Я кохаю його, мабуть, трішки більше, ніж тебе; я нічим не можу цьому зарадити, воно сильніше за мене. О Боже, скільки безсонних ночей я провела відтоді, як його зустріла, і я кохаю його дедалі дужче. Що мені робити? Ти набагато старший, ти мусиш мені допомогти. Зараз він провів мене сюди, тепер стоїть надворі й чекає, щоб знов провести мене додому, либонь, він там мерзне. Юганнесе, ти мене зневажаєш? Я не цілувалася з ним, ні, не цілувалась, можеш мені повірити; я лише віддала йому свою троянду. Юганнесе, чому ти нічого не відповідаєш? Ти повинен сказати, що мені робити, бо далі я так не витримаю.
Юганнес сидів, як онімілий, і слухав її. Тоді сказав:
— Мені нічого на це відповісти.
— Дякую, любий, дякую, Юганнесе, який ти великодушний, що не гніваєшся на мене, — сказала вона й втерла сльози. — Але не думай, що я тебе вже не кохаю. Боже мій, я приходитиму до тебе куди частіше, ніж досі, й робитиму все що захочеш. Але річ усього-на-всього в тім, що його я кохаю дужче. То вийшло мимоволі. Не з моєї вини.
Він мовчки підвівся, надів капелюха й мовив:
— Ходімо?
Вони спустились східцями надвір.
Там стояв Річмонд. То був чорнявий, кароокий молодик, що весь світився молодістю й енергією. Від морозу його щоки почервоніли, як жар.
— Вам холодно? — питає Камілла, підбігаючи до нього.
Її голос тремтів од хвилювання. Нараз вона швиденько повернулася до Юганнеса, взяла його попідруч і сказала:
— Вибач, мені треба було й тебе спитати, чи тобі не холодно. Ти не вдягнув пальта, може, я сходжу по нього? Ні? Ну тоді хоч зашпили на піджаку ґудзики.
Він зашпилив.
Юганнес подав Річмондові руку. Йому зробилося навдивовижу байдужки, мовби те, що зараз діялось, його ніяк не стосувалося. Через силу усміхнувшись, він пробурмотів:
— Радий знов вас бачити.
Було видно, що Річмонд не відчував вини і не вдавав із себе бозна-кого. Він упізнав Юганнеса, і коли з ним вітався, на обличчі в нього промайнула радість. Низько опустивши капелюха, Річмонд сказав:
— Недавно я бачив у вітрині лондонської книгарні одну з ваших книг. Переклад повісті. Так приємно було її там надибати, то сприйнялося як вітання з батьківщини.
Камілла йшла посередині, по черзі поглядаючи на обох. Урешті-решт вона сказала:
— Отже, Юганнесе, ти прийдеш у четвер. О, вибач, що я думаю лише про себе, — додала вона й засміялась. Одначе тої ж миті й пошкодувала про необачність та, повернувшись до Річмонда, запросила і його. — Зійдуться самі знайомі, ми запросили й Вікторію з матір'ю та ще кількох людей.
Раптом Юганнес зупинився і сказав:
— Власне, мені краще повернутись додому.
— До побачення в четвер, — відповіла Камілла. Річмонд схопив його за руку й щиро її потиснув.
І, лишившись самі, щасливі молодята подалися своєю дорогою.
XII
Мати в блакитному перебувала в неймовірній напрузі: з саду ось-ось їй подадуть умовний знак, а пройти сюди ніхто не пройде і не прослизне, поки її чоловік не піде з дому. Ох уже ж цей чоловік, цей сорокарічний лисий чоловік! Яка це морока вскочила йому в голову, що він так зблід сьогодні ввечері й, непорушний і невблаганний, усівся в крісло і вп'явся очима в свою газету?
Вона не мала ні хвильки спокою; зараз уже одинадцята. Дітей давно вкладено спати, а чоловік не йшов. А що як зараз їй подадуть умовний знак, крихітним заповітним ключиком відчинять двері — і двоє чоловіків постануть одне перед одним лице в лице і око в око! Вона не зважувалась довести тієї думки до кінця.
Відступивши в найтемніший куток кімнати, вона заломила руки і врешті-решт сказала навпростець:
— Вже одинадцята.