Він досліджує морське дно.
Чужак був з Фінляндії, добродій Мак випадково познайомився з ним на пароплаві, він плив зі Шпіцберґена і віз із собою колекції мушель та дрібних морських тваринок. Називали його бароном. У господі добродія Мака йому відвели велику залу і ще одну кімнату й дуже ним опікувалися.
"У мене обмаль м’яса, може, попросити б чогось трохи на вечерю у Едварди?" — думаю я і простую в Сірілунн. Відразу ж помічаю на Едварді нову сукню: в ній вона здається старшою, бо сукня в неї завелика.
— Пробачте, що сиджу,— тільки й мовила Едварда, подавши мені руку.
— Еге ж, на жаль, моя дочка не здужає,— сказав добродій Мак.— Застудилась, бо не береглася… Очевидно, ви прийшли дізнатися про ваш човен? Я змушений позичити вам інший човен, менший за цей. Він не новий, але як будете справно вичерпувати з нього воду… У нас тепер гостює вчений, і ви ж розумієте, що для такої людини… До того ж у нього немає часу, цілий день він працює і вертається додому надвечір. Побудьте, поки він вернеться, то й побачите його, вам цікаво було б з ним познайомитися. Ось його візитна картка — з короною, бо він барон. Приємний чоловік. Я познайомився з ним цілком випадково.
"Ага,— подумав я,— тебе не запрошують вечеряти". Слава Богові, що я прийшов сюди тільки дещо перевірити і можу знов піти додому, в мене в хаті ще є трохи риби. Чимось та підживлюсь. Годі!
Прийшов барон. Це був чоловічок років, може, сорока, довгообразий, вилицюватий, з ріденькою чорною борідкою. Його погляд був колючий і проникливий, та він носив сильні окуляри. На запонках його сорочки також були п’ятикутні корони, як і на візитній картці. Барон трохи сутулився, на його худих руках виступали сині жили, а нігті були, наче з жовтого металу.
— Дуже радий познайомитись, пане лейтенанте. Ви вже давно тут?
— Кілька місяців.
Приємний чоловік. Добродій Мак схилив його до розмови про мушлі та про дрібні тваринки, і барон охоче про все це розповідав. Ще він пояснив, яка порода глини залягає навкруг Кургольменна, а тоді сходив до зали й виніс звідти зразок водоростей з Білого моря. Раз у раз вказівним пальцем правої руки він поправляв на носі окуляри з товстими скельцями і в золотій оправі. Добродія Мака ті розповіді надзвичайно цікавили. Так минула година.
Барон заговорив про ту лиху пригоду, що сталася зі мною, про мій невдалий постріл. Чи я вже оклигав? Справді? Він радий.
"Хто ж розказав йому про мою лиху пригоду?" — подумав я і спитав:
— А від кого ви, пане бароне, про це чули?
— Від кого?.. Та від кого б же! Здається, від панни Мак. Правда ж, панно Мак?
Едвардині щоки зайнялися вогнем.
Я прийшов сюди, як у воду опущений, кілька днів мене пригнічував якийсь безнадійний відчай, а від останніх слів цього чужака пронизала незбагненна радість. Я не дивився на Едварду, але думав: "Дякую за те, що ти хоч говорила про мене, вимовляла моє ім’я, дарма, що воно навіки втратило для тебе значення. Добраніч".
Я попрощався. Едварда лишалась сидіти, чемно вибачившись, що нездужає. З байдужим виглядом подала мені руку.
А добродій Мак стояв і жваво базікав з бароном. Він розповідав про свого діда — консула Мака.
— Не пам’ятаю, пане бароне, чи я вже хвалився вам. Що цю защіпку король Карл Юган власноруч защепив моєму дідові на грудях.
Я зійшов сходами надвір, мене ніхто не проводив. Мимохіть я кинув погляд на вікна у вітальні: там стояла Едварда — струнка, як тополя, притримуючи з обох сторін гардини й не зводячи очей з вулиці. Я не здогадався вклонитись, я начисто про все забувся, мене мовби підхопив якийсь потік розгубленості й чим душ поніс геть.
"Стій, зупинися на мить!— звелів я собі самому, дійшовши до лісу.— Боже праведний, чи буде цьому край?!" Зненацька в пориві люті мене кинуло в жар, і я застогнав. О, у моїх грудях більше не було гідності, я втішався ласкою Едварди від сили тиждень, тепер усе як вода вмила, а я досі не справився з собою. І досі моє серце її прагне, й не лише серце, а все — пилюка, повітря, перегній на моїй дорозі. Господи Всевишній…
Я дістався до хатини, вийняв свою рибу й повечеряв.
— Чого ти никаєш тут і спалюєш своє життя задля якоїсь школярки й задля ночей, наповнених спустошеними снами? Навкруг твоєї голови мовби завмер палючий вітер — духмяний, споконвічний вітер. А тим часом небо мерехтить дивовижною блакиттю і гори подають клич. Гей, Езопе, ходімо!
ХХІІ
Минув тиждень. Я позичив у коваля човен і ловив собі рибу. Едварда з бароном, коли той вертався з моря, вечорами завжди були разом. Якось я бачив їх біля млина. А одного вечора вони вдвох пройшли повз мою хатину; я відскочив від вікна й про всяк випадок тихенько замкнув двері. Мене нітрохи не обходило те, що я побачив їх разом; я стенув плечима. Якось у вечері я зустрів їх на дорозі, й ми вклонились одне одному: я дав баронові першому вклонитися, а сам підніс до кашкета два пальці, — ось, мовляв, який я нечема. Я минав їх неквапною ходою, міряючи обох байдужим поглядом.
Збіг ще один день.
Як багато тих довгих днів збігло! Мене щось постійно гнітило, серце безтямно обмірковувало події, навіть на тому привітному сірому камені, що стояв біля моєї хатини, ніби з’являвся вираз страждання й розпуки, коли я його минав. Збиралося на дощ, страшенно парило, задуха стрічала мене всюди, куди я потикався; крутило в лівій нозі; уранці я бачив, як рвався з голобель один із коней добродія Мака, — все це для мене означало переміну погоди. "Поки стоїть година, добре було б запастися їжею," — подумав я.
Я прив’язав Езопа, взяв рибальські снасті й рушницю і пішов на пристань. Я був страшенно пригнічений.
— Коли прибуде поштовий пароплав?— спитав якогось рибалки.
— Поштовий пароплав? Через три тижні,— відповів рибалка.
— Я чекаю мундир,— сказав я.
Потім я стрів прикажчика добродія Мака. Взявши його за руку, спитав:
— Скажіть мені, ради Бога, ви більше не граєте у віст у Сірілунні?
— Чого ж, часто граємо,— відповів він.
Мовчання.
— А я останнім часом не зміг туди вибратись,— сказав я.
Я поплив човном до того міста, де зазвичай ловлю рибу. В повітрі стояла задуха, хмарами купчились комарі, і я, рятуючись від них, весь час мусив курити. Клювала пікша, я ловив вудкою на два гачки й мав добрий улов. Пливучи до берега, я підстрелив двох гагарок.
Коли я причалив, то побачив на пристані коваля. Він був зайнятий роботою. Мені дещо спадає на думку, і я питаю його:
— Може, підемо додому?
— Ні,— відповідає він.— Добродій Мак дав мені роботу аж до півночі.
Я кивнув головою, а сам собі подумав: "Як добре".
Я взяв свій улов і подався дорогою, що вела проз ковалеву оселю. Ева була вдома сама.
— Як же я стужився за тобою!— сказав я їй. Побачивши її, я схвилювався, а вона так здивувалась, що ледве й глянула на мене.— Я люблю твою молодість і твої добрі очі,— вів я далі.— Покарай мене сьогодні за те, що я більше думав про іншу, ніж про тебе. Знаєш, я прийшов, щоб тільки побачити тебе. Мені так гарно з тобою, я кохаю тебе. Ти чула, як уночі я тебе кликав?
— Ні,— нажахано відповіла вона.
— Я кликав Едварду, панну Едварду, а думав про тебе. Я від того й прокинувся. Атож, я думав про тебе, мені можна пробачити, я обмовився, назвавши Едварду. Та годі вже про неї. Господи, любонько моя кохана, Ево! В тебе сьогодні такі ясні уста! В тебе красивіші, ніж в Едварди, ноги, ось глянь сама,— я підняв їй спідницю, щоб вона побачила свої ноги.
Радість, якої я ще ніколи в ній не бачив, заграла на її виду; вона хоче відвернутись, та роздумується і однією рукою обіймає мене за шию.
Трохи перегодом у нас розв’язуються язики, ми весь час сидимо на довгій лаві й говоримо душа в душу. Я сказав:
— А ти знаєш, що панна Едварда ще не навчилась говорити? Вона балакає, як дитина, каже "більш щасливіше", я чув це на власні вуха. По-твоєму, в неї красиве чоло? Мені так не здається. В неї якесь нелюдське чоло. Вона навіть не миє рук.
— Ми ж не збирались більше про неї говорити.
— А й справді. Просто я забувся.
Минає ще якийсь час. Я про щось думаю і мовчу.
— А чого в тебе сльози на очах?— питає Ева.
— Все таки в неї красиве чоло,— кажу я,— і руки в неї завжди чисті. То якось раз вона їх не помила. Я тільки це й мав на думці.— Однак з запалом і крізь зуби я веду далі: — Я невпинно думаю про тебе, Ево! Та мені кортить розказати тобі те, чого ти, мабуть, не чула. Коли Едварда вперше побачила Езопа, то мовила: "Езоп був мислитель, фригієць". Хіба не безглуздо? Я певен, що вона вичитала це з якоїсь книжки того самого дня.
— Ну то й що?— питає Ева.
— Наскільки я пам’ятаю, вона ще сказала, що Езоповим учителем був Ксанф. Ха-ха-ха!
— Он як!
— На біса розводитися в товаристві про те, що Езоповим учителем був Ксанф? Я просто питаю. О, ти сьогодні не в гуморі, Ево, а то луснула б від сміху.
— Та ні, мені також це видається смішним,— каже Ева, якось неприродно і здивовано засміявшись.— Але я не розуміюсь на цьому так добре, як ти.
Я мовчу й думаю, мовчу й думаю.
— Хочеш, ми краще посидимо мовчки, без жодних слів?— тихенько питає Ева.
Її очі світились добротою, вона погладила мене рукою по голові.
— Яка ти добра душа!— скрикую я, палко пригортаючи її до себе.— Авжеж, я гину від кохання до тебе, я кохаю тебе дедалі дужче. Врешті-решт, коли я їхатиму звідси, то заберу тебе з собою. Ось побачиш. Ти поїдеш зі мною?
— Так, відповідає вона.
Я майже не чую того "так", але відчуваю його з її дихання, помічаю з усього її виду. Ми стискаємо одне одного в жагучих обіймах, і вона, втративши голову, віддається мені.
Через годину я цілую Еву на прощання й іду. У дверях натикаюся на добродія Мака.
Самого добродія Мака.
Він здригається, дивиться в кімнату, зупиняється на порозі й упивається очима в нас.
— Ну й ну!— каже він і, збитий з пантелику, не може більше мовити й слова.
— Не сподівались мене тут застати?— питаю я і вклоняюся.
Ева завмирає.
Добродій Мак оговтується, відчувши в собі якусь дивовижну впевненість, і відповідає:
— Помиляєтесь, саме вас я і шукаю. Я хочу звернути вашу увагу на те, що з першого квітня по п’ятнадцяте серпня заборонено стріляти на відстані, ближчій за восьму частину милі від того місця, де живуть гаги. Сьогодні ви підстрелили двох птахів біля острова; є люди, що вас там бачили.
— Двох гагарок,— сказав я, мов громом приглушений.— Нараз мені стало ясно, що ця людина має рацію.
— Дві гагарки чи дві гаги — то однаковісінько.