Ми ще побачимось,— і простягла руку.
Проте мені не хотілось подавати їй руки. Я підвівся, заклав руки за спину й низько вклонився.— Цим я віддячив їй за ласкаві відвідини.
— Вибачте, що не можу вас провести,— сказав я.
Коли вона пішла, я сів і ще раз усе обміркував. Я написав листа з намогливим проханням прислати мені мундир.
ХХ
Перший день у лісі.
Я радію і відчуваю, як ослаб. Звірі підходили так близько, що могли мене роздивлятися, на листі дерев сиділи жуки, а безкрилі майки лазили по землі. "Здорові були!" — думав я. Настрій лісу зливався з моїми почуттями, я плакав од любові і був до краю щасливий, не тямлячись від вдячності. Любий лісе, моя домівко, Божа благодате, я до тебе — від щирого серця… Зупиняюсь, обертаюсь на всі боки і крізь сльози вимовляю назви птахів, дерев, каміння, трави й мурашок, роззираюсь навкруг і називаю їх по черзі. Зводжу очі на гори й думаю, немовби відповідаючи на якийсь клич: "Так, я зараз прийду!" Там, у верхогір’ї висиджувалися соколята. Я знав, де їхні гнізда. І думка про тих соколят, що сиділи в горах у гніздах, завели мою фантазію бозна-куди.
Опівдні я поплив човном у море, причалив до невеличкого скелястого острівця за пристанню. Там росли на довгих стеблах квіти бузкового кольору, що сягали мені до колін. Я блукав поміж чудернацькими рослинами, кущами малини, в дебелих трав’яних хащах; ніде я не бачив ані звіра і, мабуть, не було тут і людей. Хвилі лагідно пінились при березі й огортали мене якимось гомінким серпанком; далеко звідси над Еґґегольменном з вереском літали всілякі прибережні птахи. А море з усіх боків ніби брало мене в обійми. Благословенні будьте, життя. Земля і небо! Благословенні будьте, мої вороги! Цієї миті я волів би мати милосердя до найзапеклішого свого недруга й зав’язати шнурки на його черевиках…
Зворушлива голосна пісня долітає до мене з яхти добродія Мака, і ті знайомі звуки наповнюють мою душу сонячним світлом. Я веслую до пристані, йду мимо халуп рибалок і прошкую додому. День догасає, я сідаю вечеряти, годую Езопа і знов чешу в ліс. Погідні вітри безшелесно обвівають моє обличчя. "Благословенні будьте,— кажу я їм,— благословенні будьте за те, що пестите моє лице,— навіть кров у моїх жилах складає вам подяку!" Езоп кладе одну лапу мені на коліна.
На мене звалюється втома, і я засинаю.
Люлі-люлі! Невже це видзвонюють дзвони? За кілька миль звідси у морі стоїть гора. Я проказую дві молитви: одну за свого пса, а другу за самого себе, і ми входимо всередину гори. За нами зачиняється брама, я здригаюсь і прокидаюся.
Небо червоне, як жар. Сонце засліплює мені очі. Ніч. Крайнебо тремтить від світла. "Ні, ми більше не спатимемо,— кажу я Езопові.— завтра підемо на полювання, нам світитиме оте червоне сонце, ми не зайдемо всередину гори"… В моїй душі зароджуються дивні настрої, і кров шугає мені в голову. Збуджений і кволий, я відчуваю, що хтось цілує мене і лишає той цілунок на моїх устах. Я озираюсь — анікогісінько. "Іселіно!" — кажу я. Щось шарудить в траві, може, то упав додолу листок, а, може, й чиясь хода. Лісом перебігає якийсь трепет, і я думаю: "Може, дихання Іселіни?" У цих лісах вона блукала. Тут вона вислуховувала благання мисливців у жовтих чоботях і зелених плащах. Вона жила за півмилі звідси в своїй садибі, і, поки змінилось чотири покоління, вона сиділа біля свого вікна й слухала, як по всьому лісу сурмили мисливські сурми. Тут водились олені, вовки, ведмеді; мисливців було видимо й невидимо, і всі вони дивилися, як вона зростала, і кожен з них очікував на неї. Один бачив її очі, а другий чув її голос; та якось одному юнакові не спалося, він схопився серед ночі, просвердлив дірку до Іселіниного покою. А тоді крізь неї угледів білий її оксамитовий живіт. Коли Іселіні виповнилось дванадцять, з’явився Дундас. Він був шотландець, торгував рибою і мав силу-силенну кораблів. У нього був син. А коли Іселіні виповнилось шістнадцять, вона вперше зустрілася з юним Дундасом. Він був її першим коханням…
Поки я там сиджу, мою душу проймають отакі дивні настрої, голова стає важкою, мов камінь. Заплющивши очі, я знов відчуваю Іселінин цілунок. "Іселіно, коханко життя, ти тут?— питаю я.— Чи стоїть за деревом Дідерік?"… Проте моя голова дедалі важчає, і я запливаю на хвилі сну.
Люлі-люлі! Озивається чийсь голос, ніби співає у моїй крові Волосожар,— то голос Іселіни:
— Спи, спи! І поки ти спатимеш, я розкажу тобі про своє кохання і про свою першу ніч. Я пам’ятаю, як забула замкнути двері; мені виповнилось шістнадцять, буяла весна, і віяв теплий вітерець. З’явився Дундас. Прилинув, як орел, залопотівши крилами. Я зустріла його якось вранці перед полюванням, йому було двадцять п’ять років, і він прибув з далеких мандрів. Ми з ним прогулювались садом, а коли він доторкнувся до мене рукою, я в нього закохалась. На його чолі темніли дві багряні цятки, й мені закортіло поцілувати ті дві цятки.
Увечері після полювання я пішла в сад глянути, чи він там, хоч і боялася його знайти. Я промовляла його ім’я сама про себе, і мені було страшно, що він його почує! Та ось він виходить з кущів і шепче: "вночі о першій". А тоді зникає.
"Вночі о першій,— кажу я сама собі.— Що він мав на думці? Нічого не розумію. Напевно, хотів сказати, що їде звідси вночі о першій, та що мені до того, що він їде?"
Сталося так, що я забула замкнути свої двері…
О першій годині він заходить.
— Невже двері не замкнені?— питаю я.
— Я їх замкну,— відповідає він і замикає двері.
Тепер ми обоє замкнені в моїй кімнаті.
Я була дуже налякана тупотом його здоровенних чобіт.
— Не збуди моєї служниці!— попросила я.
А ще я страшенно боялась, що зарипить стілець, і сказала:
— О ні, не сідай на той стілець, бо він рипить.
— А може сісти біля тебе на канапі?— спитав він.
— Так,— згодилась я.
Але я так сказала лише тому, що рипів стілець.
Ми сиділи на моїй канапі. Я відсунулась, він присунувся до мене. Я опустила очі.
— Тобі холодно,— сказав він, узявши мою руку. Трохи згодом він додав: — Як ти змерзла!— і обняв мене однією рукою.
Мене зігріли його обійми. Деякий час ми так і сидимо. Кукурікаємо півень.
— Чуєш?— спитав він.— Проспівав півень, уже світає.
І він так пригорнув мене до себе, що я обімліла.
— По-твоєму, півень справді проспівав?— мимрю я.
І знов я помітила дві багряні цяточки на його чолі й хотіла звестися на ноги. Та він мене втримав, і я поцілувала ті дві любі мені цяточки, заплющивши очі…
Тоді настав день, все розвиднілось. Я прокинулась і не впізнала стін у себе в покої. Підвелася з канапи і не впізнала своїх черевичків. У мені щось заструменіло. "Що це в мені струменить?— подумала я на радощах.— І котру годину зараз вибило?" Я нічого не розуміла, пам’ятала тільки, що забула замкнути двері.
Заходить моя служниця.
— Ти не полила квіти,— каже вона.
Я забула про свої квіти.
— Ти зім’яла сукню,— веде далі вона.
"Де б це я зім’яла свою сукню?— думаю я, а серце моє сміється.— Хіба цієї ночі?"
До хвіртки в саду під’їздить карета.
— І твоя кицька не нагодована,— каже моя служниця.
Однак, забувши про квіти, сукню і кицьку, я питаю:
— То Дундас під’їхав? Попроси нехай зараз же йде до мене, я жду його… Щось було… щось…
А сама думаю: "Може, він знов, як увійде, замкне двері на ключ?"
Він стукає. Я відчиняю йому й сама замикаю двері на ключ, щоб зробити йому невеличку послугу.
— Іселіно!— скрикує він і цілу хвилину цілує мене в уста.
— Я не посилала по тебе,— шепчу я.
— Не посилала?— питає він.
Я знов, обімлівши в душі, відповідаю:
— Ні, я посилала по тебе, я безмежно стужилась за тобою. Побудь тут трішки.
І я в пориві кохання затулила руками собі очі. Він не відпускав мене, я схилила голову й сховалась у нього на грудях.
— Здається, знов співає півень?— спитав він і прислухався.
Та, почувши його слова. Я хутенько його перебила:
— Ні, як ти міг подумати, що знов співає півень? Ніхто ніде не співає.
Він поцілував мої перса.
— То просто заквоктала курка,— сказала я наостанок.
— Стривай-но, я замкну двері,— сказав він, підводячись з місця.
Я не пустила його й зашепотіла:
— Вони вже замкнені…
Тоді знов смеркло й Дундас поїхав. У мені заструменіло щось золоте. Я стала перед люстром: просто на мене дивилося двоє закоханих очей. Щось ворухнулось у мені від того погляду і без кінця-краю заструменіло навкруг мого серця. Боже Милостивий, я зроду ще не дивилась сама на себе такими очима! І, закохана до безтями, я поцілувала свої вуста в люстрі...
Ось я й розказала тобі про свою першу ніч, про ранок і про вечір після неї. Нехай колись я розповім тобі про Свена Герлюфсена. І його я кохала. Він жив за милю звідси, бачиш — на он тому острові, і тихими літніми вечорами я сама плавала до нього в човні, бо кохала його. Я розкажу тобі й про Стамера: то був священик, я кохала його. Я всіх кохаю…
Крізь дрімоту я чую, як десь унизу в Сірілунні співає півень.
— Чуєш, Іселіно, й нам проспівав півень!— радісно вигукую я, простягаючи руки.
Я прокидаюсь. Езоп уже не спить.
— Зникла!— кажу я з пекучою скорботою в голосі й роззираюсь.— Ніде нікого, нікогісінько!
Розпашілий і збуджений, я йду додому. Світає, півень у Сірілунні співає, мов найнявся.
Біля хатини стоїть якась жінка. То Ева. У неї в руках мотузка, вона зібралась в ліс по дрова. Ранок життя проймає цю молоденьку дівчину, її груди важко дихають, сонце золотить її поставу.
— Ви не думайте… — бурмоче вона.
— Що мені думати, Ево?
— Я не збиралася вас побачити, просто йшла мимо…
Її обличчя зайнялося кармазином.
ХХІ
Моя нога й досі непокоїла мене болем, ночами часто так свербіла, що не давала спати; бувало, зненацька в ній починалися кольки, а на переміну погоди її діймав ревматизм. Так тягнулося хтозна-скільки. Проте я не став кульгати.
Один за одним збігали дні.
Повернувся добродій Мак, і мені відразу далося взнаки його повернення. Він забрав у мене човен, і я попав у скруту, бо полювання ще не відкрилось і я не міг стріляти. Але чого він отак, без всякого попередження, забрав у мене човен? Двоє портовиків добродія Мака вранці плавали в море з якимось чужаком.
Я стрів лікаря.
— У мене забрали човен,— похвалився я.
— Сюди приїхав гість,— сказав він.— Щодня доводиться випливати з ним у море, а ввечері вертатися назад.