Коли отвір став досить великий, ведмедиця спустила в нього задні лапи і сховалась у дуплі. Бачачи, що мати більше не виходить з барлога, Білогрудий поліз за нею. Але цього разу ведмедиця зустріла його погрозливим гарчанням. Не одразу втямив Білогрудий, що від нього вимагають залишити барліг. Він удав був з себе винного, соромливо відвернув морду, скімлив, але ніщо не допомогло. Бачачи, що син не кориться, ведмедиця боляче куснула його за карк і грізно рикнула. Довелося йти геть і самому шукати притулок.
З ледь чутним шурхотом падав дрібний крупчастий сніг, і маленькі лапи Білогрудого залишали на ньому нечіткі сліди. Молодий ведмідь то брів кабанячими стежками, то стрибав на повалене дерево і йшов по ньому, і тоді слід губився. Ось і знайомий старий кедр. Колись, лазячи по шишки, Білогрудий ховався на його дуплистій верхівці. Старий велет був ще живий і плодоносив, але один з великих суків його верхівки всох і вигнив. У цьому дуплі й знайшов зморений ведмідь собі пристановище на зиму.
На тридцятиметровій висоті, неприступний для ворогів, зачаївся він на довгі п'ять місяців зимової сплячки. Забутий рідною матір'ю, один серед ворожих сил природи, безтурботно спав Білогрудий у своєму першому в житті барлозі, і снилися йому веселі літні сни...
Пестун
Вийшовши з барлога, Білогрудий, не звиклий до такої довгої самотності, засумував за матір'ю. Щоб розшукати її, він попрямував до того місця, де залишилася з осені ведмедиця.
Зголоднів, тож поживився сухою травою й кількома торішніми міцними, як камінь, горіхами. У пошуках матері кружляв він схилом, поки знайшов знайому липу. Білогрудий старанно обнюхав дерево і зрозумів, що ведмедиця залишила барліг зовсім недавно. А крім запаху материнських слідів, він відчув ще й тонкий запах двох маленьких ведмежат.
Коли б Білогрудий, не відволікаючись, пішов по тих слідах, він, можливо, і наздогнав би матір, але йому дошкуляв голод. Він постійно нагадував про порожній шлунок, і Білогрудий раз у раз спинявся біля колод та старих пнів у пошуках слимаків та комах. А незабаром материні сліди зникли під слідами великого бурого ведмедя. Білогрудий зійшов з них, але ще довго простував у заповітному напрямку.
Багато днів шукав він матір і за цей час не раз зустрічався з ведмедями. Одного разу він побачив на виворотні двох малят. Але коли підійшов до них ближче, на нього з ревінням накинулася незнайома ведмедиця. Ледве втік Білогрудий од розлюченої матері.
Втративши будь-яку надію знайти свою матір, він потроху звик до самотності. Та інакше й не могло бути: дорослі ведмеді його кривдили, а маленьких ревно оберігали їхні матері, до них не можна було й підступитися.
Скінчилося літо. Почали достигати кедрові шишки. Білогрудий пам'ятав смак солодкуватих горішків, від них він жирів швидше, ніж від жолудів. Його потягло в кедрачі. Але шишки, дражнячи ведмежий апетит, ще не падали на землю. І от одного разу, блукаючи по цих заповітних місцях. Білогрудий несподівано зустрівся з ведмедицею. Він намірився був звично кинутися навтьоки, коли ніздрі його раптом відчули найрідніший у світі запах. Білогрудий радо кинувся назустріч матері.
Ведмедиця холодно зустріла бурхливий вияв почуттів свого майже дорослого сина. І хоча здиблена було на її спині шерсть уляглася й ощирені ікла затулилися верхньою губою, вона не дозволила Білогрудому облизати себе.
Підбігли ведмежата й, бачачи, що мати не відганяє прибульця, боязко наблизилися до нього. Незабаром уся родина мирно ходила по кедрачу в пошуках шишок. Білогрудий був сповнений сил, зустріч з матір'ю додала йому настрою. Із спритністю, властивою молодим ведмедям, він швидко виліз на самісіньку верхівку кедра, де великими гронами висіли золотаві шишки, і почав скидати їх на землю. Ведмедиця оцінила винахідливість свого старшого сина. Вона підкликала ведмежат, і втрьох вони почали трапезу. Зібравши кілька шишок докупи, ведмедиця розплющувала кожну шишку зубами, потім кігтями вибирала з неї горішки, старанно їх розжовувала і з насолодою ковтала. Ведмежата, спостерігаючи за нею, робили те ж саме, хоч у них це виходило значно повільніше. Коли Білогрудий зліз на землю, йому дісталося лише двійко шишок, але це анітрохи не засмутило його, і він одразу ж поліз на другий кедр. Верхівка його була розчахнута, врізнобіч стирчало тонке віття, на якому висіли шишки. Дістати їх Білогрудий не міг. Тоді, тримаючись в розгіллі за довгі товсті віти, він підгриз одну з гілок, густо всіяну плодами, й, учепившись за неї пазурами, потяг її до себе. Гілка лунко тріснула, відламалась і полетіла на землю. За нею — друга, третя. Ї знову Білогрудому дісталися рештки. Довелося лізти на третій кедр. Це було могутнє дерево, років під триста, у розквіті плодоносіння. Його густа буйна верхівка, схожа на віник, була всіяна сотнями шишок. Діставшись верхівки, Білогрудий розпластався на ній і лапами став калатати по гіллю. Шишки градом посипалися на ведмежат. Вони так боляче стукали малят по спинах, що ведмежата із жалібним вищанням повтікали в кущі, щоб потім з ще більшим апетитом накинутися на ласощі. Проте, хоч як швидко гризли ведмеді шишки, дещо цього разу дісталося й Білогрудому. Вгамувавши голод, ведмеді повлягалися на м'якій сухій підстилці з глиці.
Відтоді у ведмежат почалася міцна дружба із їхнім старшим братом. Вони гралися з ним, бігли до нього, коли він знаходив щось смачненьке, і Білогрудий щедро ділився з ними здобиччю. Тільки ставлення матері до нього не кращало.
Так усю осінь блукали вони укупі тайгою, разом добували їжу і відпочивали, дивуючи своїми слідами мисливців. Коли ж настав час лягати в барліг, мати прогнала Білогрудого, і він подався до свого старого кедра.
Пастка
Збігло кілька років. Білогрудий став дорослим, дужим звіром. Його густа, чорна, наче вороняче крило, шерсть вилискувала. Біла пляма по грудях розширилася і стала схожа на силует чайки. Довга шерсть робила шию непомірно широкою. Міцні, круто загнуті гострі пазурі допомагали йому залазити в пошуках їжі на найвищі дерева. Він не любив товариства собі подібних, тримався самотньо, і лише в перші два місяці літа його можна було бачити поряд із самкою. Над усе Білогрудий боявся людини, тигрів і великих бурих ведмедів.
Якщо Білогрудому траплялася нагода знайти гніздо диких бджіл у дуплі якогось товстого старого дерева, він докладав титанічних зусиль, перш ніж добирався до ласої їжі. Іноді годинами сидів на дереві, обхопивши стовбур лапами і прогризаючи деревину, щоб добути з дупла шматочок сотів, налитих духмяним медом, а крилаті захисники нещадно жалили його в ніс, губи й вуха, пролазили крізь шерсть до живота і грудей, де шкіра була тонша і ніжніша. Але гнізда диких бджіл зустрічалися рідко, іноді йому доводилося вдовольнятись гніздами ос. Правда, там не було меду. Проте личинки були теж смачні.
Блукаючи липняками. Білогрудий якось надибав на пасіку. Тонкий нюх звіра ще здаля вловив солодкуватий медвяний дух, що йшов од вуликів. Потупцювавши на місці, Білогрудий не зважився зайти на пасіку з ходу, але й піти геть забракло сил. Дочекавшись нічних сутінків, ведмідь обійшов пасіку довкіл, дослухаючись та принюхуючись. На його щастя, пасічник відлучився на кілька днів додому в село, і на пасіці нікого не було. Скрадаючись, наче за кожним кущем на нього чатував ворог, Білогрудий зайшов на пасіку, підійшов до крайнього вулика, обнюхав його і пошкрябав вічко кігтями. Спершу він гризонув вулик зубами, гадаючи, що соти, як і в дереві, сховані під товстим шаром деревини. Але ненароком зіштовхнув з вулика віко і, зануривши лапу всередину, викинув на траву одразу дві рамки із сотовим медом. Сонні бджоли рясно обліпили рамку, але Білогрудий не звертав на них найменшої уваги. Задоволено буркочучи, і потираючи покусаний ніс, він жадібно ковтав мед разом з вощаними сотами та бджолами на них. Покінчивши з одним вуликом, перейшов до другого, потім третього, четвертого, п'ятого... Тепер він знав, як скидати з вулика віко і діставати соти. Вперше у житті Білогрудий так наївся меду, що в нього заболів живіт.
Довго потім журився пасічник, який, повернувшись із села, побачив сліди вчиненого розбою. На адресу ведмедів вилилося стільки прокльонів, що, здійснись вони навіть наполовину, рід ведмежий припинив би своє існування на землі. Заспокоївшись і прибравши поламані вулики, пасічник вирішив захистити своє господарство від нових нападів клишоногих. З цією метою він спорудив подобу тину з гілок та сучків зрубаних дерев та кущів. Тільки у двох місцях залишив зручні проходи, немовби запрошуючи ведмедя скористатися одним з них. У кожному проході вів прилаштував зашморги з тонкого сталевого троса, кінці яких закріпив на товстих деревах. Петлі були підвішені до кущів на рівні голови ведмедя. Йдучи проходом, він неодмінно мусив потрапити у зашморг і затягти його на собі. Щоб трос був непримітний, бджоляр замаскував його травою і гіллям кущів. Сам же він влаштувався обіч великої галявини, що підступала до пасіки з півдня: якщо ведмідь піде відкритим місцем, тут-таки потрапить під кулю.
З настанням ночі старий засів на чати. Зійшов місяць і осяяв ліс таким яскравим світлом, що з'явись на стежці миша, й ту можна було б побачити. Дослухаючись до нічних шерехів, просидів вартовий до ранку, так і не дочекавшись ведмедя. Не з'явився звір і наступної ночі. Не знав пасічник, що Білогрудий, об'ївшись медом, на кілька днів збайдужів до нього.
Втративши надію підстерегти грабіжника, старий повернувся до своїх справ і облишив ходити у засідку, але пастки не зняв: для людей і собак вони безпечні, а худоба в лісі не ходить.
Минуло більше як півмісяця, перш ніж Білогрудому знову закортіло поласувати медом. Він попрямував до знайомої пасіки. Ніч цього разу видалася хмарною, темною. Вітер шумів у верховітті дерев, на вершинах сопок, а у видолинках було тихо. Підійшовши до омшаника, ведмідь спинився біля засіки. Раніше її тут не було. Листя на зрубаних деревах всохло і зрадницьки шаруділо, а Білогрудому хотілося нечутно пробратися до вуликів. Звір розумів, що грабувати чуже майно безкарно не можна, і боязко озирався навсібіч. Але ось він угледів просвіт, до нього і попрямував.