Далі — їхній син, пан Микола, не такий світловолосий, як мати, з повним носом, з густими бровами, груботесним обличчям та такою ж грубою шиєю, насвистує собі під ніс якусь пісеньку. Поруч нього, взявшись запідруку, у запраній літній сукенці, з темним будь-як зачесаним волоссям, стоїть його вродлива дружинонька.
Челядь теж тут. Онде старий Штефан з карафою горілки, яку він ніжно, наче дитя, тримає в руках. Біля стодоли стоїть віз зі збіжжям, якого конюхи покинули, напіврозвантаживши, козачок та пасічник, два жартуни за натурою, заховалися за створками розчинених навстіж дверей, із жбанами води у руках.
Коли обжинкова пісня на сто голосів залунала перед самим будинком, і пан Ліснович статечно привітав прибулих, жартуни вискочили зі сховку, щоб облити водою дружок королеви урожаю. Пасічник хлюпнув на Гандзю, але та спритно відскочила вбік. Коли ж козачок намірився облити саму королеву, Бася міцно схопила його ззаду за руку, дівчата з криком оточили бешкетника, вилили на нього воду, а жбан насунули йому на голову замість капелюха.
Женці стали півколом, наперед виступили сільські господарі, усе стихло.
Єва мовила вітання:
— Приносимо цей обжинковий вінок. Хай Господь благословить Тебе і Твою родину, а нам дарує новий щасливий рік та добрий урожай.
— Многая літа! Многая літа! — загукали женці.
Пан Ліснович подякував та поблагословив усіх. А довкруги лунало многоголосся "Многая літа!" Єва зняла з голови вінок, ще раз запіяв півень, і передала той символ урожаю пані, а та одягнула Єві на шию разок коралового намиста. Молода господиня обдарувала дружок.
Челядники витягнули у двір нові тесані столи, понаставляли на них караф з горілкою, великі голови сиру, ковбаси, схожі на скручені у кільця велетенських зміїв, хліби, таці зі свинячою печенею. Пан Ліснович та господиня усіх сердечно запросили до трапези.
Молодий пан повів по одну руку королеву, а по другу — обох дружок. Старий Ліснович волік до столу брата селянина та виборця, котрий щодуху опирався, а дяк безперестанку вигукував: "Не соромтеся, люди добрі!" — та впивався зубами у ковбасу, другий кінець якої похруськував час од часу під його важким чоботом, другою рукою він судорожно обіймав пляшку горілки. Статечні поважні господарі сиділи там, де їх посадили, кожен зі своїм ножем, кружляючи справно чарку по колу.
Молодь, ледве чи й скуштувавши тих божественних наїдків, стала до танцю. Пан Ліснович кружляє в танці з королевою, відпускає її і якусь мить танцює сам, обертається так важко, наче джміль, шо залетів до слоїка. З гурту женців виходить молодий парубок, відкидає назад лискуче масне волосся, витирає уста рукавом сорочки і запрошує до танцю молоду пані.
Невдовзі усе вирує у нестримному хороводі, дяк час від часу впивається зубами у свій шмат ковбаси і завзято мордує контрабас, котрий аж стогне у нього піл смичком, цимбали плачуть, а скрипки то вицигикують так, наче гурт бешкет-ливих дітлахів, то наче, умираючи, кличуть на поміч, страшно, розпачливо, майже божевільно.
За столами гості розвеселилися. Один передає чарку, хитаючись та розплескуючи, іншому, а той бере її так самі-сінько нетвердою рукою, але все це з чудовими примовляннями, церемонно.
— Хай живе здорова твоя жінка, на многії, многії гарнії літа, хай Бог благословить її і дарує Вам добрі прибутки та мир у родині. Будьмо!
При цьому сусід по столу покивує згідно головою.
— Многії літа, будьмо! — відказує він. — Хай Бог дарує усе те і Вам удесяткрат, брате!
По тому вони цілуються, спершу в одну щоку, потім — у другу. Той, до кого пили, вихиляє чарку. Тепер наливає уже він і передає чарку далі. Побажання лунають за столом і там, і тут. Один говорить про господарку, інший — про ярмарки, той — як ведеться у світі, а той — про цісаря, про царя, а проте ніхто нікого не повчає, та не наполягає вперто на своїй думці. Ніхто не сперечаться, не свариться, однак наші селяни у відстоюванні своїх поглядів далеко впер-тіші за найвпертіших німців.
Серед танцівників виникає рух.
Якийсь молодий чоловік, одягнений як селянин, та при рушниці, як мисливець ступив поміж них. Упадала у вічі його гарна постава, а ще більше погляд його очей. Я поцікавився, хто він, а господар відповів:
— Це Дмитро, він допомагає лісничому обходити ліс, дивний парубок, але чесний і вірний, наче мисливський собака. Він затанцює нам коломийку.
Пан Ліснович рушив до парубка, а молода пані заговорила до мене:
— Він грає у нашій місцевості значну роль. Жіноцтво гине за ним, але у нього своє на гадці, Єва припала йому до серця. Ось самі побачите.
Музики за фали коломийки.
Умить дівчата і хлопці, сплівшись руками, утворили коло. У середині кола опинилися Єва та лісник.
Перші звуки залунали відокремлено, ударяючись одне до одного в повітрі. Хлопець стояв непорушно, схрестивши руки на фудях, похиливши голову наче в тузі, він стиха супроводжував мелодію сумовитим співом, тільки час від часу видобувався з його фудей звук, наче зітхання, голосний схлип, тужний крик. Віддалік навпроти нього стояла Єва, спокійна, не зводячи з юнака чіпкого погляду, з гордо закиненою головою, далека, недосяжна.
Пристрасно зливаються окремішні звуки у єдину чудову мелодію. Раптом він закинув голову догори, крик вирвався з його грудей, нестримний мисливський клич, крик беркута, що лине сторч на свою здобич. Він здіймає руки і починає танцювати, то мов дитя, що бавиться та тупцяє на місці, то наче маг, що заворожує змію, то наче хижий звір, що наскоками переслідує свою самицю. Він уже не зводить з неї очей, кожний крок, кожний рух його тіла — для неї, вона ж холодно спостерігає за ним, ухиляючись. Усе тіснішим стає магічне коло довкруг них, ось він уже близько.
Усе нестримнішим і диким стає хор інструментів. Одним стрибком він уже коло неї, обхоплює рукою її за шию, та в ту ж мить вона схиляється і відскочивши вбік, танцює, зверхня, насмішлива, під голосний регіт усього кола, на протилежному краю кола, виклично взявшись руками в боки.
Знову танцюрист стоїть непорушно, знову похилив сумно голову, знову наближається до Єви, і знову вона уникає його.
Врешті його мало не охопив розпач, танець стає апатичним, безрадісним, його спів схожий на тихий плач, вона ж насміхається з нього, закидає назад голову, сміється, збиткується і в'ється навколо нього, наче комар коло світла. Він падає додолу, мов умирає, та вже наступної миті зривається на ноги, хапає Єву за стан, стискаючи його руками, мов обручами, і вже вона його.
Під вакхальну веселість кола танцюють тепер вони разом, скрипки ликують, цимбали ликують, танець перетворюється на вільний хоровод, а пісня — на гімн молодим. Статечні сільські господарі виспівують тим часом застольної пісні, що її затягнув молодий пан Микола Ліснович. Старий пан у чудовому настрої, цілує свою дружину просто перед гостями, називає її бісовою кокеткою, а вона сором'язливо підморгує йому.
Козачок ставить на бережку качиного ставка напіврозби-тий горщик, розпашіла від веселощів дружина пана Миколи зав'язує своєму партнерові по танцю очі хустиною, підходять ще й інші парубки і пробують своїх сил у розбиванні горщика.
Я поволі йду подвір'ям, кури тихо дихають вві сні, пес гарчить, принюхується, а тоді приязно помахує хвостом. За панським маєтком — тиша.
Я виходжу на маленький лужок і лягаю в копицю сіна.
Довкола — глибокий спокій, не чути ні співу птахів, ні пастушої сопілки, вологий дух здіймається від землі, розлогі лани залиті місячним сяйвом, небо усіяне зорями, Чумацький Шлях — ясний та спокійний. Ось зовсім поряд обізвався соловейко. За десять кроків від мене видніється посріблений місяцем кущ. Він, певно, там. Йому відповів другий. Ніч, глибоку тишу несуть солодкі звуки.
Низько скошена суха стерня потріскує і ламається під кроками, ось один крок, ще один, такий обережний? З пасовиська віддалік долина ніжне закликання кішки.
Кроки наблизилися до копиці, я підвівся. Це жінка. Стоїть мов укопана. Єва.
— Це Ви, пане! — каже вона спокійно. Я беру її за руку.
— І кого це ти шукаєш? — питаю я.
Вона мовчить, але витримує мій погляд, і оком не змигнувши. — Шукаєш лісника, — веду я далі.
Єва мовчить, вона не потуплює очей, але вся спалахує, її зіниці стають великими. Наче у кішки, що блукає під місяцем.
— Хіба не його ти шукаєш?
— Так, його, — відказує вона тихо, але рішуче. — Він мій, і я шукаю його. Можете собі мене лаяти.
— Чому я повинен тебе лаяти, — питаю.
— Бо всі так чинять, так уже ведеться на світі, — каже вона, твердо дивлячись мені у вічі.
— Я не лаятиму тебе.
— То Ви також смієтеся з цього світу, — сказала вона і зневажливо розсміялася.
Від того сміху тиша розкололася над ланами, які його врешті-решт поглинули. Соловейко замовк, навіть кішка замовкла.
— Що мені люди, що мені осуд світу? Що шибениця для мужнього карпатського опришка?
Я відпустив її руку, вона тугіше стягнула сорочку на напівоголених розкішних грудях і говорила далі.
— Нема вродливішої за мене. Священик осудливо поглядає на мене у деяких місцях проповіді, та варто йому стрінутися зі мною на самоті у лісі. Так і норовить своєю масною рукою поплескати мене по щоці чи по стегнах. Вони облаюють мене, бо я не вмію так підлещуватися, як їхні жінки та дівчата. Бо не потуплюю очей перед чоловіком. Який мені подобається, бо я розмовляю з ним, коли він зі мною заводить балачку, бо я...
— Ну...
— Бо я цілую його, — вигукнула вона,— якщо люблю, а коли й він божеволіє від кохання, кажу: приходь уночі до мене!..
— Хіба ми тільки для того живемо, щоб бути з чеснотами похованими...
— То вибери собі чоловіка.
— А я не хочу, — сказала вона гордовито. — Не хочу продаватися одному чоловікові, як худобина, слухатися його та його забаганок. Я хочу бути вільною і залишатися дикою кішкою серед домашніх, я сміюся з цього світу.
Знову зашаруділа суха стерня.
Єва прислухалася, якусь мить стояла непорушна у місячному сяйві, а тоді зметнулася і пропала.
Я повернувся до маєтку, зійшов на ґанок. Опершись на дерев'яну галерею, в якій тихо шарудів шашель, дивився я вниз. На бенкет обжинок.
Ніхто не напився, але всім було весело.
Козачок із зав'язаними очима, обернувшись спиною до горщика, люто гамселив довкола себе, гупаючи ногами, і здавалося, що цього разу він таки розіб'є горщика.