Горілка відбирала йому трохи пам'ять, а це було добре. Там танцювали. Співали, теревенили, пропивали сердаки і чоботи, та все ж жили.
У 1848 році усе раптом змінилося. Ми стали вільними, земля належить нам. Колишній пан — уже не пан нам, а лиш сусід. Бачте, з того часу багато що змінилося на краще. Селянин старанно пильнує своє господарство і має з нього прибуток. Земля, на якій ми живемо, дуже добра земля, кращої, певно, не знавати і чоловік має бажання на ній працювати. Селянин любить свою землю, свою худобу, свій побут, а коли добре ведеться, то у нього такі прибутки, що й містюх би йому позаздрив.
У ті часи я не раз сидів у цюпі через панщину. Зараз я арендую грунт у польського пана і уже видно плоди моєї праці. У Синяві, — бачте он те село? — що не будиночок, то камениця. І добра вулиця прокладена. Та це тільки початок. Ясновельможний пане. Трохи нас тиснуть податки, бракує ще залізниці, доріг, шкіл.
Я здивовано глянув на селянина.
— Але кажуть, — зауважив я, — що школи у вас не дуже в пошані.
Старий чоловік аж руками сплеснув і похитав головою.
— Чого тільки не скажуть люди. То було ще за польського панування, і ми не дуже охоче віддавали гроші на те, щоб наших дітей ополячували.
Тепер у школах викладають нашою русинською, мовою, і громади самі будують для них будинки та дають все необхідне. Що тільки тоді не говорилося і не писалося. Візьмімо хоча б залізницю. Були б Ви на відкритті залізничної вітки до Лемберга.* Казали, що селяни називали будівництво тієї вітки справжнім пеклом. Та це неправда.
На всіх станціях виходили сільські громади з суддями та присяжними, з музикою, вітаючи перший потяг. Багато людей уклякали, здіймаючи руки до неба. Не вірте тим балачкам. А буде ще й не так, далеко не так. Ви й самі побачите, треба тільки дати громадам більше свободи дії. Колись за прадавніх часів громада була понад усе, вона й зараз має верховенство, хоч уряд й не надто її визнає. Якби тільки менше було тих чиновників, було б краще і для нас, і для імперії.
— Друже, — докинув я. — Я також за вільні громади, але це питання ще не на часі.
— На Бога, — заперечив селянин, — чому ж ні? От, наприклад, урядники збирають податки для держави і утискують нас. Раніше селяни, не питаючись, самі збирали податки через сільського суддю. У 1827 році прийшли цісарські урядники. їм одразу ж треба було багато платити, а раніше — ні. Що стосується недоїмок, то раніше, коли громада сама збирала податки, їх було менше, а коли прийшли урядники — не один мільйон. Тож ясно видно, що громадам деякі речі значно краще вдаються, ніж урядовцям. Птах теж не вміє одразу літати. Коли лелека хоче навчити свій виводок літати, він відносить лелеченя на своїх крилах у височінь. Але, здається, уряд не хоче, щоб ми навчилися літати...
А навколо куща глоду зібралася тим часом групка жінок та молодих парубків, і звідти раптом долинув пронизливий вереск. Мій співрозмовник підвівся поглянути, що там діється. До Татарського горба щодуху біг босоногий підліток з розбурханим білявим волоссям. Він ше здалеку кричав геть задихаючись:
— Дідусю! Дідусю! Старі баби не хочуть віддати обжинковий вінок Єві!
* до Львова
— Чому ж це? — спитав старий.
— Вони кажуть, що вона надто легковажна.
— Що то обходить старих бабів! Коли у їх гурт курей потрапляє молода курочка, її задзьобують. А погляньте на хлопчиська, он як молодий півник вміє захищати свою курочку. Ходімо, пане! Ви самі визначите, кому вдягнути обжинковий вінок. У нас гарні дівчата, важко вибирати.
Ми спустилися з горба, повз віз, на який громадили збіжжя, — повз женців, котрі точили свої серпи.
Сонце сідало в оточенні маленьких хмаринок і заливало їх вогненною червінню. Ніжній вечірній вітерець віяв стернею. На копиці сіна сидів дрізд і співав. Горобці вовтузилися в кущах і безпардонно втручалися своїм цвірінчанням у його мелодійну елегійну пісню.
Під кущем глоду п'ятеро молодиць плели обжинковий вінок. Двоє мали у подолі жовті пшеничні колоски, у третьої у фартушку лежали сині волошки, і час від часу вона вплітала їх по одній у вінок, інша співала веселу пісню, тримаючи у засмаглих руках пахучу рожеву стрічку. Ще одна жінка сиділа осторонь, підперши голову обома руками, наче задумалась, и вії кидали темні тіні на обличчя. Гурт жінок та молодих парубків кричав і сміявся навколо неї. Вона не підводила погляду.
Ми підійшли ближче. Стало зовсім тихо. Старий селянин, спершись руками в коліно, нахилився до неї.
— Ну ж бо, Єво, вони не хочуть віддати тобі вінок? Тепер вона звела очі, і я побачив благородне овальне
обличчя з божественними рисами, наче в античної мармурової скульптури, бліде, дуже бліде, на якому палахкотіли вогнем двоє очей, неприкриті груди здіймалися поволі, наче білосніжні крила сонного лебедя. Вона знову потупила очі, дивлячись відсутнім поглядом на вінок.
Я, не вагаючись, сказав: "їй належить вінок".
Старий селянин кивнув. Підбігли женці, полетіли капелюхи вгору і залунали вигуки: "Єві дістався вінок!"
Вона встала, глянула на мене, та ледве чи була вдячність у її погляді. Гордо стріпнувши головою, вона закинула обидві довгі й товсті коси на груди і почала одну розплітати.
— Виберіть дружок, — крикнула вона женцям із зневажливим усміхом, відвернулася, швидко розпустила коси і розсипала довге м'яке волосся, наче чорний плащ, по плечах.
Ніхто не промовив ні слова, тільки якась беззуба баба стала поруч мене і заговорила півголосом:
— Лінивиці легко бути білою тілом та мати довгі коси. Хіба вона щось робить? Співає, мріє, любить, сміється!
— А де Гандзя? — спитав боязко, потупивши очі додолу, молодий жнець.
— Ходи сюди! Виходь! — гукнув старий селянин і притягнув за рукав сорочки до себе вродливу дівчину, яка соромливо опиралася, покриваючи червоним фартухом розпашіле обличчя. — Чи ти не знаєш, що будеш дружкою, бо мусить бути справедливість на світі. Чи не гожа вона вам?
— Гожа! — закричали женці. — Вибирайте другу! З десяток жіночих імен було названо нараз.
— Бася! — лунало найголосніше. — Бася! Бася! Старий підняв руку.
— Добре, добре, — спинив він, — Більшість за Басю, то хай буде Бася. Женці схвально загуділи.
Бася, маленьке, кругле дівча, високо несло голову з кирпатим носиком та блискучими очима.
— Приготуйтеся! — мовив старий. — Сонце зайшло. Обидві дружки взяли вінок, піднесли його високо над
Євиною головою і опустили легко на її волосся. Єва одразу ж вхопила його обома руками і примостила зручно на голові. І ось стояла вона, схрестивши руки на грудях, золота корона з колоссям на розпушеному хвилястому волоссі, а зверхній погляд звернено на нас — королева урожаю.
Дружки теж закосичилися квітами. Звідусюд підходили гурти женців. Прийшли селяни з села, і врешті, музики. Вони настроювали інструменти, молодь забавлялася, крики, сміхи, врешті старий упорядкував похід. Статечні господарі стояли осторонь і обговорювали принагідно вибори до ландтагу.
Нарешті ми рушили. Попереду музиканти, поставний парубок у чорній овечій шапці і зі скрипкою, йому вторував арендатор у темних сукняних штанях та сардаку, сільський пастух дув у сопілку, а смаглявий хлопчина у сорочці та штанях з допомогою полотна вдаряв по цимбалах, на контрабасі з попівською пихою грав курдупельдяк. За ними простувала звеличена перемогою та красою королева урожаю у супроводі обидвох дружок, далі йшли женці, селяни, хто в домотканому одязі, хто у сукняних сардаках, накинених на плечі, хто босоніж і з солом'яними брилями на головах, а хто у важких чоботях; жінки з головами завитими, наче в тюрбани, червоними хустками, дівчата поспускали довгі коси заквітчані жовтими мальвами, з грубими разками коралового намиста на шиях, усі радісні та веселі. Музиканти заграли зладжено, і на сотні голосів залунала стара язичницька, урочиста, до болю тужна, обжинкова пісня.
Поволі котяться услід за ними по нерівній польовій дорозі, запряжені малорослими кониками вози зі збіжжям.
Ось така, — як і тисячі років тому, — слов'янська громада. Один за всіх, і всі за одного, вища суть — велич людська.
Хто ще залишився по хатах, приєднувався тепер до походу, що йшов селом.
Старенька бабуся примостилася перед хатою у нагрітому сонцем піску, привіталася приязно і довго дивилася услід, наспівуючи стиха обжинкову пісню, усміхаючись та похитуючи головою.
Перед замшілою дерев'яною сільською церквою стоїть сірий камінь, величезний із стертими дивними знаками. Біля цього каменю женці спиняються, Єва виступає наперед, скидає вінок і кладе його на камінь. З церкви виходить священик у білій сутані з кропилом, освячує вінок та женців.
У священика два пасма волосся, начесані на вуха, стирчать, як у сови, а на носі — окуляри. Та вся дивовижа була не в тому: ось Єва стоїть біля каменю, з розвіяним на вітрі чорним волоссям, а навколо люд — на колінах, вона бере вінок з колосся і знову кладе собі на голову...
Поблизу церкви стоїть будинок судді. Коли женці проходили повз нього, на поріг вийшов сам господар, тримаючи в руках півня. Він спутав йому ноги, а потім прив'язав до вінка на Євиній голові. Усі не зводили погляду з півня. Як тільки суддя відпустив його, птах, пориваючись злетіти, почав бити крильми та кукурікати. Це означало, що і наступного року мав би бути добрий урожай. Женці радісно загули, музиканти заграли, суддя і його дружина обійшли усіх з карафою горілки і випили з кожним чарку. Потім вони теж приєдналися до походу і всі рушили до панського маєтку на горі.
Обжинкова пісня лине понад ланами, женці вигукують: "Слава!" А півень й далі кукуріче. З-за лісочку виходить велике червоне кружало місяця.
У панському маєтку всі на ногах. Обидва мисливські собаки мчать нам назустріч, сторожовий пес рветься на ланцюгу, а кицька тим часом сидить собі на похилому дашку його буди і чепуриться. Це означає, що гості в дорозі. Господаревий півень сидить на стайні і щодуху намагається перекричати півня, котрий веде похід женців.
На порозі сього дому стоїть пан Василь Ліснович. Коло нього — пані, Анастасія Аспасія Ксенія Лісновичева. її маленька постать зодягнена у зашпилений на всі ґудзики картатий жупан, колір якого важко визначити, світле волосся кольору глини сховано під рожевий очіпок.