Сашко знову довго й сумно зітхнув.
Але в тому-то й річ, що Сашко сидів у справжньому чарівному кріслі. Хочете вірте, хочете ні, тільки-но Сашко глибоко зітхнув, тої ж миті під ним заспівали старі іржаві пружини. І в першу чергу та найголовніша пружина, яка протерла тканину й стирчала в центрі сидіння. Вони гойднули Сашка спочатку легко, несміливо, тоді сильніше, сильніше й стрімголов помчали в невідому, радісну далечінь...
Це крісло було дуже хитре: по-перше, воно вміло вигадувати всілякі пригоди, по-друге, вміло заспокоювати, вести геть від сумних думок, по-третє, його пружини вміли видзвонювати гарні пісні. А по-четверте — і це найголовніше! — воно вміло з боягуза за одну мить робити щонайхоробрішу людину. Це була найцінніша його якість!..
Сашко цілковито змінився за одну мить. Тепер це вже зовсім не той Сашко, який злякався у школі хлопчаків і їхнього крику, а герой, атлет, і йому геть ніщо не страшне...
"Еге-гей! — це кричить Гошка Сапегін, хлопчисько, який скривдив Сашка в школі.— Виходьте на бій, хто найсміливіший!" Він ходить посеред класу і вихваляється своїми пружними мускулами, а всі діти злякано тиснуться до стіни. Він походжає, увібравши в себе живіт, розпроставши могутні плечі, вихваляючися силою. Тоді вперед вихоплюється Сашко, і той кидає його на підлогу. Але Сашко тільки усміхається, йому зовсім не страшно й не боляче, він відчуває свою силу, і мужність його велика, і він знову кидається вперед і перемагає Гошку Сапегіна.
Сашко підхопився й почав стрибати в кріслі, радіючи з перемоги, а пружини стогнали й дзвеніли в нього під ногами. Але раптом двері відчинилися, і до кімнати ввійшов сам Петро Петрович. Він був дуже худий і дуже високий, він був такий високий, що його сива кудлата голова діставала майже до одвірка.
— Як справи, герою? — запитав він.
Петро Петрович почав повагом роздягатися, він завжди все робив повагом, тому що в нього була тільки одна рука. Другу руку він утратив на війні.
— Добре! — бадьоро мовив Сашко.
— А в школі?
Сашко помовчав. Перед ним знову зринули прикрощі дня. Потім неохоче відповів:
— Нічого особливого.
— "Нічого особливого"? Ні, ви бачили цього нахабного хлопчиська? Неподобство! — закричав Петро Петрович.— Якщо я ще раз почую ці слова, я прожену тебе геть, я тобі руки не подам. Ні, це справді неподобство. Тепер, коли тобі відкриваються неозорі простори знань, коли ти, щас/іива людина, можеш осягнути розумом таємниці космосу й надр землі, коли ти можеш відкрити для себе Бу-ратіно, Попелюшку, ти відповідаєш мені: "Нічого особливого"! Геть зараз же з моєї кімнати! Геть!
Петро Петрович ніколи не кричав на Сашка, і тому той образився й вирішив насправді піти геть. Цієї миті Петро Петрович збентежено закашляв.
— Пробач мені, я погарячкував,— сказав він.— Але ж ти не маєш рації.
— А вони мене дражнили,— сказав Сашко.— Обзивали "дівчиськом" через оце волосся.
— Яка дурниця, яка дурниця! — сказав Петро Петрович.— Почекай, мине зовсім небагато часу, і всі ці дітлахи будуть твоїми товаришами.
Розділ третій
Сон наскакував на Сашка, мов ураган. Оце щойно він розмовляв з мамою та бабусею, а наступної миті якась непереборна сила затулила йому очі. Він чує їхню розмову, намагається докинути слово, але язик у нього не бажає ворушитися.
— Сашко прийшов сьогодні із школи схвильований,— сказала бабуся.— Його дражнили "дівчиськом" за довге волосся.
— Не страшно,— сказала мати.— Звикнуть. Сашко хотів заперечити, що це дуже страшно,
що його повинні обов'язково постригти, він хоче бути, як усі, але язик його не слухався.
— Не скажи,— завважила бабуся.— Твій син — тобі видніше, а тільки дивись, задражнять хлопчину.
— Ти не маєш рації,— сказала мама.— Треба з дитинства виховувати мужність. Він у всьому поступається, з усіма погоджується. Це недобре. Типовий бабусин онучок.
— Пусті слова,— сказала бабуся.— А все він, старий штукар: тобі з дитинства втовкмачив, а тепер його наструнчує. Ось я йому дам, ось я його візьму в шори! Вигадав якісь казки, якесь чарівне крісло, якийсь затишок для Сашка і — чи чувана це річ — заборонив мені туди заходити. Каже, в кожної маленької людини має бути свій затишок, і ніхто там не має права його турбувати. Ач що старий вигадав!..
Сашко вирішив заступитися за Петра Петровича, а то ще, може статися, бабуся візьме його в шори, але в нього знову нічого не вийшло...
...Рівно о восьмій бабуся підняла Сашка з ліжка й відвела до ванної, щоб він умився й почистив зуби. А Сашко сів на ослінчик, який стояв перед ванною, й заснув сидячи.
Потім прибігла бабуся, розбудила Сашка, вмила й нагодувала геркулесовою кашею.
Петро Петрович розповідав Сашкові, що в стародавній Греції таку кашу їв сам Геркулес. Щоправда, тоді ця каша називалася інакше. Він їв цю кашу щоранку і весь час підіймав важкі речі: він мріяв бути найсильнішою людиною. А потім на спортивних змаганнях Геркулес підняв бика. Тоді в нього почали розпитувати, як він цього досяг, і Геркулес відповів, що просто щоранку їв кашу землі. Й відтоді вівсяну кашу почали звати геркулесовою й нею годували всіх дітей у Стародавній Греції. Про все це Сашко згадав, щоб йому було легше з'їсти свою тарілку каші.
Поки Сашко снідав, бабуся склала йому в портфель зошити й буквар. Із сусідньої кімнати вибігла Сашкова мама, сумно сплеснула руками й сказала:
— Ну кого ти вирощуєш: панича й лежня! Хіба він не може скласти сам книжки та зошити? Ось приїде Сергій, він тобі дасть нагінки.
— Щось він довго не їде, твій Сергій,— відповіла бабуся.
Мама відразу спохмурніла, вийшла з кімнати, а коли Сашко вже біг до школи, то мама вдягла сукню, яку не любив батько. Зрозуміло, що вона сердилася на нього.
Біля школи Сашко побачив Гошку Сапегіна. Він уповільнив кроки, щоб не наздогнати Гошку, але той, як на зло, ледве-ледве таргунився. Гошка помітив Сашка, показав йому носа. Тоді Сашко зупинився, а Гошка добіг до шкільних дверей і став чекати на Сашка. Незабаром поруч з ним зібралося ще п'ятеро хлопчаків з їхнього класу, і всі вони тюкали на Сашка.
Задзвенів дзвінок, хлопчаки кинулися до школи, щоб не запізнитися. А Сашко почекав хвилину й пішов до школи.
В школі було напрочуд тихо.
Сашко підійшов до дверей свого класу й почув голос Олександри Іванівни:
— Зараз ми, діти, будемо писати літеру "а" маленьку й літеру "А" заголовну, велику...
У Сашка дрібно-дрібно забилося серце, і йому стало жарко. Ось зараз вони почнуть писати літеру "А", а він стоїть за дверима. Треба швидше ввійти до класу, але він раптом уявив собі, як Олександра Іванівна вичитає йому перед класом і діти знову сміятимуться з нього. І замість увійти до класу й вивчити літеру "А", таку необхідну для підкорення космосу й надр землі, цю першу літеру абетки, без якої не дізнаєшся про другу й залишишся дурником, як сказала Олександра Іванівна, Сашко повернувся й побіг геть зі школи.
Ні, йому зовсім було нелегко, він навіть ладен був заплакати від образи, але все це він міг зробити тільки нищечком. А вчинити якось рішуче й сміливо він не міг. Ех, зараз би йому сюди чарівне крісло, і він просто на ньому, немовби на гоночному мотоциклі, влетів би в клас. Він би тоді їм показав!...
А поки що Сашко вже біг шкільним подвір'ям, потім вискочив на вулицю й знову біг довго-довго не зупиняючись, біг доти, поки в нього серце не почало битися десь біля горла, і він зупинився. Можливо, в ці хвилини він поставив рекорд швидкості з бігу, можливо, він біг так само швидко, як бігали славнозвісні чемпіони брати Знаменські, проте це був не той біг, яким можеш пишатися. Про такий біг нікому не розповіси.
Додому він повернувся вчасно, прогуляв якраз стільки, скільки належало навчатися в школі. Бабуся зустрічала його на вулиці, стояла біля воріт. Вона ледве дочекалася Сашка.
— Ну, що проходили сьогодні? г— запитала бабуся. ,5,.
— Літеру "А" велику, заголовну, і літеру "а" маленьку.
— Молодці,— сказала бабуся.— А ти, мабуть, голодний? .
— Голодний,— погодився Сашко.
І хоча Сашко не заслужив смачного обіду, тому що в нас у країні відомі дуже гарні слова: "Хто не працює, той не їсть", він спокійно пообідав. Працюєш чи не працюєш, а їсти-бо хочеться.
Розділ четвертий
Після обіду Сашко витяг зошит і сів до столу. Він вирішив писати літеру "А". Сидів, сидів, але не написав нічого. Взагалі-то він знав літеру "А", але перед ним був чистий аркуш паперу, і він боявся до нього доторкнутися. Раптом напише щось не так.
Сашко взяв зошит і подався до Петра Петровича. Можливо, той виручить його. Проте Петра Петровича не було вдома, а в кутку кімнати так звабливо темніло чарівне крісло, і Сашко вирішив трохи посидіти в ньому.
Він сів, крісло сумно й жалібно рипнуло, нібито було чимось незадоволене.
— Ну-ну! — гримнув Сашко й міцно гойднув крісло.
Пружини звично й лунко відгукнулися на його поклик.
— Ех ти, літеро "А"! — знову закричав Сашко.— Невже ти гадаєш, що я тебе боюся?
— Ні, ні, ні,— відповів він собі жалібним, тоненьким голоском. Чомусь йому хотілося принизити літеру "А", й тому він розмовляв за неї таким несміливим голоском.— Я зовсім так не гадаю.
— Отож-бо! — гримнув Сашко власним голосом.
І почалося... Він вимахував у повітрі рукою, немовби швидко-швидко писав на невидимому аркуші, й літери самі по собі вихоплювались в нього з-під пера й рівними рядами лягали одна до одної. Це він писав біля дошки, й увесь клас, і Олександра Іванівна, і сам нахабний Гошка,— всі дивилися на нього з роззявленими ротами, а він писав та писав. І Олександра Іванівна сказала: "Пробач мені, Сашко: ти не виростеш дурником, цьому ніколи не бувати".
Сашко зістрибнув з крісла, підбіг до книжкової полиці, витягнув найгрубшу книжку, розгорнув її на першій сторінці й хотів був уже вголос почати читати, щоб усі бачили й чули!
Він вірив у чудо, ось зараз він почне читати, і ці неприступні, гордовиті книжки відкриють йому нарешті свої таємниці... Ось зараз... Він уже поглинав літери очима й чекав, що вони почнуть у нього складатися в слова, і дивовижна музика читання, незвичайна музика читання вихопиться в нього з язика... Справді, краще Сашкові залишатися б у чарівному кріслі, там так легко й зручно.
Сашко поставив на місце книжку й вирішив піти у двір.