Цар велів, щоб цар-дівицю
Я привіз йому в світлицю.
Що робить, пораду дай!"
Каже коник: "Постривай!
Справді, лихо та й чимале,
Ну, та ще ми не пропали.
Треба слухатись було,
От і горе б не прийшло.
А проте скажу я сміло:
Це ще півділа, не діло;
Діло буде ще колись!
До царя тепер явись
І скажи, хай дві хустини
Дасть із гарної тканини,
Та шатро з легких шовків,
Та солодких пирогів —
На тарелях золочених —
Та заморських вин студених".
До царя Іван іде,
Річ таку в царя веде:
"Щоб царівну ту піймати,
Дві хустини треба мати,
Та шатро з легких шовків,
Та солодких пирогів —
На тарелях золочених —
Та заморських вин студених".
"От давно б, Іване, так!" —
Цар гукнув, немов юнак,
І велів, щоб для Івана
Все, що слід, знайшли дворяни
Молодцем його назвав,
Щастя-долі побажав.
Розбудив свойого пана:
"Гей, Іване, годі спать!
Треба діло зачинать!"
Наш Іван не зволікався,
В путь-доріженьку збирався,
Взяв шатро з легких шовків,
Цілу гору пирогів —
На тарелях золочених —
Взяв удосталь вин студених,
Дві хустини теж узяв;
У мішок те все поклав,
Сів на коника свойого
Та й поїхав у дорогу,
Приодягтися як слід,
На далекий сонця схід
Цар-дівицю добувати.
От на день аж на дев'ятий
Горбоконик в темний ліс
Хлопця нашого приніс
Та й промовив так Івану:
"Ось і шлях до окіяну.
Тут красуня чарівна
Прожива сама-одна;
Двічі в рік на землю сходить
І тоді-то вже приводить
Довгий день на втіху нам.
От побачиш завтра сам".
Так промовивши Івану,
Коник збіг до окіяну,
Де об скелі кам'яні
Хвилі билися гучні.
Тут Іван з коня злізає,
А Горбаник промовляє:
"Став шатро з ясних шовків
І тарелі пирогів
На тонкі клади хустини,
Розставляй заморські вина.
Сам лягай біля шатра,
Та не спи, бо не пора.
Бачиш, човник он мелькає...
То царівна підпливає.
Як зайде в шатро твоє,
Хай поїсть вона, поп'є,
А на гуслах як заграє,-
Знай, що час твій настигає:
У шатерце ти вбігай
І царівну вмить хапай,
Та держи її міцніше,
Та поклич мене скоріше.
Я на перший твій наказ
Прибіжу до тебе враз;
Не пускай оту пташину,
Бо, як вирветься вона —
Буде нам біда страшна".
Коник тут відбіг хутенько,
А Іван почав тихенько
Ткань шовкову проривать,
Щоб царівну пильнувать.
Сонце гріє, сонце сяє,
Цар-дівиця підпливає,
У шатерце увійшла,
Їсти-пити почала.
"Хм! Так ось та цар-дівиця,
Та красуня білолиця! —
Наш Іван прошепотів.-
От і слухай казкарів!
Гнеться, в'ється, як лозина,
Ще й тонка, як соломина!
Молода-то молода,
А бліда ж яка, бліда!
Ну, а ніжка — сміх казати!
Пхі! Неначе у курчати!
Хай полюбиться кому,
Я ж і даром не візьму!"
Тут вона як заспівала
Та на гуслах як заграла,
То Іван, не знати як,
Похилився на кулак,
Слухав, слухав напочатку
Та й заснув, як те дитятко.
Вечір тихо погасав.
Раптом коник заіржав,
Копитом його торкає
І сердито промовляє:
"Спи, Іваночку, дрімай,
Лиха-горя дожидай!
Не мене ж візьмуть на палю!"
Тут Іван заплакав з жалю
І, ридаючи, просив
Щоб Горбань його простив:
"Ой, пробач, мій коню-друже!
Винуватий я, ще й дуже!"
"Ну, хай бог тебе простить! —
Горбанець йому кричить.-
Все ще можна заладнати,
Тільки б знову не проспати;
Завтра вранці, на зорі,
Буде знову в цім шатрі
Молоденька цар-дівиця:
Припливе медку напиться.
Та як знову ти заснеш,
То від смерті не втечеш".
Знов одбіг вухань горбатий;
А Іван почав шукати
Понад берегом цвяшків
Од розбитих кораблів,
Щоб під бік його кололи,
Щоб солодкий сон бороли.
Перейшла нічна пора,
Вранці-рано до шатра
Цар-дівиця припливає,
Срібний човник примикає,
У шатерце увійшла,
Їсти-пити почала...
Знов царівна заспівала,
Знов так солодко заграла,
Що Іванові уп'ять
Захотілося поспать.
"Ні, стривай же, зла личино!
Каже стиха парубчина.-
Вже від мене не втекти!
Знай, моєю будеш ти!"
До шатра він убігає,
Косу русую хапає...
"Ой, мерщій сюди, мерщій,
Горбоконику ти мій!"
Вибіг коник наш із гаю:
"А, хазяїне, вітаю!
Ну, сідлай мене скоріш
Та держи її міцніш!"
Цар веселий у столиці
Вранці-рано стрів дівицю,
І за білу ручку взяв,
І "добридень" їй сказав,
І в палати мармурові
Тихо ввів по тому слові.
Там до столу посадив,
Ніжно так заговорив:
"Панно, вславлена красою!
Чесний шлюб візьми зо мною.
Скоро я тебе уздрів —
Враз коханням закипів.
Яснозорі твої очі
Гнати будуть сон щоночі,
Серце рвати день при дні...
Ох! І лишенько ж мені!
Ти скажи ласкаве слово!
До весілля все готове;
Завтра ж, ластівко моя,
Обвінчаться хтів би я.
Поцілуй мене, серденько!"
А царівна молоденька,
Прехороша, як зоря,
Одвернулась від царя.
Цар у гнів за те не вдався —
Ще сильніше закохався;
На коліна упадав,
Ручки ніжно потискав
І почав благати знову:
"Ти скажи ласкаве слово!
Чим тебе я прогнівив?
Може тим, що полюбив?"
"Ох, сумна я, а не гнівна! —
Промовля йому царівна.-
Будеш любий ти мені,
Як за три дістанеш дні
Перстень мій із окіяну".
"Гей! Покликати Івана!" —
Крикнув цар на слуг своїх,
Ледве сам був не побіг.
До царя Іван явився,
Цар із крісла аж підвівся,
Каже: "Братику Іван!
Вирушай на окіян;
Скарб заховано там дивний —
Перстень красної царівни.
Я за нього золотих
Дам тобі червінців міх".
"Я ще з першої дороги
Волочу насилу ноги;
Ти ж ізнов — на окіян!" —
Так відказує Іван.
"Як же можна тут баритись?
Бач — я хочу оженитись! —
Цар у гніві закричав,
Кулаками замахав.-
Ти гляди мені, роззяво!
У дорогу гайда! Жваво!
Швидше персня добувай!"
"Стій, Іванку, постривай,-
Каже красна цар-дівиця,-
Завітай та уклонися
В самоцвітний терем мій,
Неньці там скажи моїй:
Доня, мов, її питає,
Чом лице вона ховає
По три ночі, по три дні
На печаль-журбу мені?
І чому мій брат коханий
Загорнувся у тумани,
Личко красне заховав,
Наче гнів на мене взяв?
Не забудь же!" — "Не забуду,
Як при пам'яті я буду;
Тільки знати хочу я,
Хто ж то — матінка твоя,
Брата як твого взивати".
"Сонце — брат мій, місяць — мати",
Каже дівчина. "Гляди,
Повертай мерщій сюди!" —
Цар-жених докинув слово.
Наш Іван заплакав знову
Та й до стайні почвалав,
Де Горбаник спочивав.
"Що, Івасику-братухо?
Опустив чого ти вуха?" —
Кінь Івана запитав.
"Ох, біда! — Іван сказав.-
Цар задумав одружиться,
Взять заморську цар-дівицю,
От і шле на окіян;
Ну й нещасний мій талан!
Мушу персня золотого
Я дістати з дна морського,-
Легко, конику, сказать!
Ще й веліла завітать
Та, мовляв, красна дівиця
Десь у терем, уклониться
Сонцю з місяцем ясним
І сказати дещо їм..."
Коник тут: "Скажу я сміло —
Це ще півділа, не діло;
Діло буде ще колись!
Спать тепер ти укладись;
А зорею вранці-рано
Ми майнем до окіяну".
Наш Іван уранці встав,
Цибулинок зо три взяв,
Тепло вдягся на дорогу,
Сів на коника свойого
І майнув до моря вмить...
Дайте, братчики, спочить!
Частина третя
"Досі Макар городи копав,
А тепер Макар у воєводи попав"
Тра-ра-ра-ра, тра-ра-ра,
Вийшли коні із двора;
От селяни їх піймали,
Міцно-міцно прив'язали.
Сів тут ворон на вербу
Та й заграв він у трубу;
Ой, у трубоньку він грає,
Людські душі звеселяє:
"Ой у полі, край села,
З мужем жіночка жила;
Як візьметься муж у боки,
То дружина піде вскоки,
І зачнеться в них тут пир
Та на весь хрещений мир!"
Це ще приказка, та буде
Вам і казка, добрі люди.
Біля нашого стола
Мушка пісню завела:
"Що дасте мені за звістку,
Як свекруха б'є невістку?
Ой свекруха та ще й зла
Мотузочка узяла,
Ручки-ніжки прикрутила
Та й на припік посадила:
Не ходи туди вночі,
Де гуляють паничі!"
Це ще приказка велася,
От і казка почалася.
То ж по персника Іван
Поспіша на окіян.
Мчиться, лине Горбоконик,
Аж навколо вітер гонить,
Сиві хмари розвіва
І ніде не спочива.
Близько вже до окіяну,
Каже коник наш Івану:
"Ну, Івасю, не дрімать!
От уже хвилин за п'ять
Ми приїдем на поляну —
До шумного окіяну;
Там лежить, дивує світ
Чудо-юдо риба кит;
Десять років він страждає,
А до цього дня не знає,
Як прощення заслужить;
Він почне тебе просить,
Щоб у сонця ти ясного
Волю випросив для нього;
Поміч ти пообіщай,
Та, гляди, не забувай!"
От в'їжджають на поляну
До шумного окіяну;
Там лежить, дивує світ
Чудо-юдо риба кит.
Всі боки його пориті,
Частоколи в ребра вбиті,
На хвостищі ліс шумить,
На хребті село стоїть;
Сіє люд на губі жито,
Між очей танцюють діти,
І дівчата між усів
Розійшлись шукать грибів.
Коник наш біжить по киті,
Аж копита дзвонять биті.
Чудо-юдо риба кит
Мандрівцям склада привіт,
Рот широкий розкриває
І журливо промовляє:
"Хто, куди ви й відкіля?
Жде на вас яка земля?"
"Ми посли від цар-дівиці,
Їдем з города-столиці,-
Каже коник Горбанець,-
Аж до сонця навпростець,
В дивний терем пречудовий".
"Чи не можна ж там, братове,
Вам у сонця запитать:
Скільки ще мені страждать,
Чом я мучуся в неволі,
Де кінець нещасній долі?"
"Добре, ките, все зроблю!" —
Крикнув, сповнений жалю,
Наш Іван до риби кита.
"Ох, коли б мені дожити,
Щоб побачить вільний світ!
Я лежу вже десять літ...
Сам тобі в пригоді стану!.." —
Так говорить кит Івану.
"Все зроблю!" — Іван гука,
Стис ногами Горбанька,
Той стріпнувся, розігнався,
Плиг на берег та й подався,
Тільки видно, як пісок
Підліта аж до хмарок.
Їдуть темними борами
Ще й зеленими лугами,
А чи хто стрічався їм —
Я не відаю об тім.
Казка хутко пролітає,
Діло повагом чвалає.
Тільки, братики, я чув,
Що туди Іван прибув,
Де границею своєю
Небо сходиться з землею,
Де селянки, як прядуть,
То на небо льон кладуть.
Тут Іван не забарився
І на небі опинився,
Шапку набік заламав,
Розглядатися почав.
"От так чудо! От так диво!
В нашім царстві теж красиво, —
Каже коникові Йван
Між блакитних тих полян,-
А як з небом порівняти,
Не годиться, що й казати!
Що земля!.. Адже вона,
Звісно, й чорна, і брудна;
Ну, а тут земля блакитна,
Та весела, та привітна!..
Глянь-но, конику, отам
Щось блищить назустріч нам,
Ніби світиться зірниця...
Певно, сонцева світлиця...
Та й висока, ай-ай-ай!"
"Роздивляйся й примічай,
Це ж бо терем цар-дівиці,
Скоро нашої цариці! —
Коник так йому кричить.-
Уночі тут сонце спить,
А як день землі сіяє —
Місяць ясний спочиває".
Їдуть, бачать: сім стовпів
З найдорожчих кришталів;
Наче змійками, стовпи ті
Щирим золотом обвиті;
Угорі блищать зірки,
А круг терема садки;
Там на вітах срібноясних
В золотих клітках прекрасних
Птиці райські все сидять,
Душу співом веселять.
Терем той між теремами —
Як столиця над містами,
Весь у сяйві золотім —
Руський хрест горить на нім.
От наш коник зупинився;
Зліз Іван, причепурився
Та й до місяця іде
І таку там річ веде:
"Здрастуй, Місяць Місяцьович!
Я зовусь Іван Петрович,
Із далеких я сторін
І привіз тобі поклін".
"Сядь, Іваночку Петрович! —
Каже Місяць Місяцьович.-
Відкіля, скажи мені,
Ти у нашій стороні,
Із народу ти з якого,
Хто послав тебе й для чого,
Що ти бачив, що чував,-
Розкажи, та не лукав!"
"Я із земель із землянських,
Із країн із християнських,-
Одказав йому Іван,-
Переїхав окіян,
А прибув од цар-дівиці
В ясний терем уклониться
І сказати так...