Це була вбога, сплетена з гілок халупа, точнісінько така, як і ранчо інших траперів. Проте, коли Чорний Лось запросив гостей зайти всередину дому, вони були приємно здивовані: житло мисливця було просторе, чисте й затишне, і стомлена донья Люс знайшла там для себе м'яку й зручну постелю з сухого листу, вкриту ведмежими та бізонячими шкурами.
Після ситного обіду, приготовленого за кращим зразком кулінарного мистецтва прерій, донья Люс залишилася відпочивати в хатині, а мужчини вийшли на повітря. Генерал і Чорний Лось влаштувалися під деревом і розговорились.
— Друже мій,— почав розмову генерал,— дозвольте мені подякувати вам за гостинність і попросити вас відповісти мені на кілька запитань.
— Слухаю вас, генерале,— сказав Чорний Лось.
— Ви давно живете в цих місцях?
— Десять років, і дай мені боже прожити тут ще хоча б стільки ж.
— А звідки ви родом?
— З Квебека. Я канадець.
— Скажіть, чи є серед ваших товаришів мексиканці?
— Їх тут чимало.
— Чи не могли б ви мені про них розповісти.
— Мені дуже шкода, генерале, але я про них не знаю майже нічого. Однак тут є один трапер, який про кожного з них міг би дати вам вичерпні відомості.
— Он як?.. Його ім'я?
— Щире Серце.
— Щире Серце? — жваво перепитав генерал.— О, я цю людину вже знаю.
— Зараз його тут, на жаль, немає. Він у від'їзді. Проте він незабаром повернеться, і якщо за цей час ваш табір не вирушить далі, я сповіщу вас.
— Я буду вам дуже вдячний. Зараз я поясню вам, де розташувався наш табір.
— О, не турбуйтесь, генерале,— посміхнувся Чорний Лось.— В цій пустині нам усе відомо. Натомість, поки ніхто нам не заважає, дозвольте мені дати вам маленьку пораду. Ваш провідник... Стережіться його...
Генерал рвучко повернув голову до свого співбесідника, але той, показуючи очима на Балакуна, який несподівано опинився майже біля них, звів розмову на інше.
Сонце стало вже схилятися на обрій. Час було вирушати до табору, і генерал у супроводі Чорного Лося повернувся до ранчо і розбудив донью Люс.
Поки солдати сідлали коней, генерал і його племінниця попрощались з господарем і подякували йому за гостинний прийом.
Поверталися мовчки. Генерал глибоко замислився, обмірковуючи свою незакінчену розмову з трапером; донья Люс, схвильована попередженням Чорного Лося, була зосередженою й принишклою, а Балакун намагався в думках встановити зв'язок між розмовою Чорного Лося з молодою дівчиною і пізнішою його розмовою з генералом. Інстинкт підказував йому, що говорено було про нього.
Генерал наказав збільшити алюр. Коней пустили риссю, і за годину колона мандрівників наблизилась до свого табору.
Подали вечерю. За столом, як і в дорозі, панувало тривале мовчання. Кожний з присутніх відчував себе стомленим після денної їзди й переживань, і відразу після вечері всі пішли спочивати.
Через півгодини увесь табір спав. Не стуляв очей тільки Балакун. Він уже не мав сумніву, що генерал і дівчина його підозрюють і що не сьогодні завтра від його послуг відмовляться. Десь за годину-півтори він підвівся, прислухався і, обережно ступаючи, став прокрадатися до виходу з табору.
Раптом чиясь рука лягла на його плече й тихий голос прошепотів йому на вухо.
— Це я, Кеннеді! Мені треба з тобою поговорити.
Провідник тривожно оглянувся довкола. Переконавшись, що за ними ніхто не стежить, він схопив за руку свого спільника і відвів його набік.
— Що нового? — спитав Кеннеді.
— Все загинуло,— прошепотів Балакун.— Старий і оте дівчисько сьогодні довго розмовляли з Чорним Лосем, а він мене знає здавна. Голову даю навідруб, що він радив їм мені не довіряти. Отже, треба діяти якнайшвидше.
— Ну, що ж, це навіть краще.
— А капітан повернувся?
— Сьогодні надвечір. Хлопці переховуються в печері. Їх рівно сорок.
Балакун задумався. Раптом він рішуче підвів голову й подивився на небо.
— Слухай,— сказав він нарешті,— повертайся до печери й перекажи капітанові, що дівча треба взяти сьогодні. Якщо він погодиться, всі сідайте на коней і будьте напоготові. До мене нехай під'їде шестеро найзавзятіших хлопців. З їх допомогою я позв'язую всіх солдатів і самого генерала. Поки вони міцно сплять, впоратися з цією справою буде неважко. Потім я свисну, і нехай капітан мчить сюди й забирає своє дівча під три чорти! Я вже далі не буду втручатись. Як на тебе мій план?
— План чудовий. Тільки ти випустив з уваги одне: як ми зможемо проникнути в табір?
— Чорт! Так само, як ти зробив це щойно. Тепер ти повинен добре знати, де вихід. А втім, ходімо, я покажу його тобі ще раз.
Вони попрямували до потайного виходу з табору. Це був вузенький і добре замаскований отвір в укріпленні. Та коли вони вже підходили до нього, перед ними постала чиясь тінь, і в тиші ночі пролунали два пістолетні постріли. Бандити закричали.
Постріли й зойки змовників звели на ноги увесь табір. Запаливши смолоскипи, всі кинулися до укріплень. Генерал і капітан Агвіляр прибули перші. Вражені, вони побачили біля потайного ходу озброєну пістолетами донью Люс і біля її ніг скривавленого бандита.
— Праведне небо! — злякано скрикнув генерал.— Племіннице, що з вами сталось? Вас не поранено?
— Заспокойтеся, дядечку, стріляла я,— збуджено відповіла дівчина.— Двоє негідників зазіхали на нашу безпеку. Один з них утік, а цьому вже недовго, мабуть, залишилося жити.
Генерал схилився до пораненого й впізнав Кеннеді.
— Якби не щасливий випадок,— тремтячи, продовжувала донья Люс,— на нас цієї ночі напали б бандити. Вони ховаються десь тут поблизу.
— Посилити варту й готуватися до оборони,— наказав генерал капітанові Агвіляру, а сам швидким кроком пішов оглядати укріплення.
Балакун утік, та кривавий слід, що залишився після нього, свідчив, що його поранено дуже тяжко. Вдень можна було б спробувати його наздогнати, але в темряві ночі це було б нерозважним риском.
Коли минулася перша тривога, настала реакція і донья Люс мало не знепритомніла. Лікар допоміг їй повернутися до намету. Ідучи з Дюр'є, донья Люс пригадала свою ранкову розмову з Чорним Лосем і вирішила, що настав час удатися до нього по допомогу.
— Докторе,— ласкаво звернулася вона до Дюр'є.— Я хочу просити вас зробити мені велику послугу.
— Розпоряджайтеся мною, сеньйорито, як самі собою.
— Ви знаєте трапера, якого звуть Чорним Лосем?
— Так, його ранчо недалеко звідси.
— Прошу вас, як тільки почне розвиднятись, рушайте до нього й перекажіть йому від мого імені тільки три слова: "Ждемо Щире Серце". Він все зрозуміє.
— Ждемо Щире Серце,— намагаючись запам'ятати ці слова, слухняно повторив добрий товстун.— Можете на мене покластись, сеньйорито, я не забуду.
— Спасибі вам, докторе,— прошепотіла дівчина і, змучена пережитими хвилюваннями, заснула міцним, глибоким сном.
На світанку, незважаючи на генералові заперечення й застереження, лікар виїхав з табору і риссю погнав свого коня по схилу узгір'я.
IX. ПОЛОНЕНІ КОМАНЧІВ. ПОМСТА ОРЛИНОЇ ГОЛОВИ
Очолювані Орлиною Головою команчі належали до великого роду Змії, що нараховував близько п'ятисот томагавків. Проникнувши в прерію, щоб пополювати на бізонів і помірятися силою з своїми одвічними ворогами — пауні та сіу — вони не мали наміру нападати на американців. Але, як ми вже знаємо, комендант форту на березі Канадської річки з безглуздою жорстокістю вбив двох їхніх воїнів і кров убитих волала до відплати.
Зруйнувавши форт і спаливши недобитих у бою його оборонців, Орлина Голова, добре розуміючи, що білі йому цього не подарують, вирішив негайно повертатися до селища свого племені, де можна було переховати здобич і не боятися переслідувань. Рішучий і сміливий, але разом з тим і обережний вождь, він передбачливо вжив усіх застережних заходів проти можливої погоні й повів свій загін манівцями, раз у раз петляючи, роблячи великі обходи й старанно знищуючи свої сліди.
Незважаючи на це, загін посувався досить швидко й на шостий день був уже недалеко від рідного селища. Розвідники не виявляли ніяких ознак переслідування, і Орлина Голова, вважаючи, що небезпека минула, вирішив дати своїм людям відпочити. Отаборившись у зручному місці, воїни посплутували коней, поставили вартових і розпалили вогнища, а Орлина Голова, зробивши всі розпорядження, наказав підвести до себе полонених — Но-Евзебіо та літню жінку.
Зустрівши їх привітним і чемним поклоном, вождь команчів сів, прихилився до дерева, запалив свою люльку, кілька разів з неї затягнувся, а тоді простягнув її старому. Це було знаком великої прихильності, і Но-Евзебіо, щоб не образити й не розгнівити свого страшного добродійника, поквапно взяв її й теж кілька разів затягнувся.
Все це робилося мовчки.
Нарешті Орлина Голова заговорив.
— Чи добре почуває себе брат мій серед червоношкірих? — спитав він, звертаючись до Но-Евзебіо.
— Нарікаючи на твоїх людей, я був би несправедливий,— дипломатично відповів старий.— Усі ставляться до мене ласкаво й уважно.
— Мій брат — друг мій,— урочисто оголосив вождь команчів.— Колись він врятував Орлиній Голові життя, а Орлина Голова ніколи нічого не забуває. Нехай отець мій скаже, чого він хоче, і його бажання буде виконано.
— Спасибі великому вождеві за прихильність,— вклоняючись, подякував Но-Евзебіо.— Я охоче скористаюся з його ласкавої пропозиції й дякуватиму безмежно, якщо мені буде дано змогу добратися до якого-небудь селища людей мого кольору.
— Тільки братові моєму доведеться почекати, поки ми наздоженемо людей нашого племені.— З цими словами Орлина Голова взяв у Но-Евзебіо люльку й знову зробив кілька глибоких затяжок. Вважаючи, що розмову скінчено, старий хотів відійти набік, але індієць знаком наказав йому не рушати з місця.
— Хто ця жінка? — помовчавши спитав він, показуючи рукою на іспанку, яка скромно стояла поряд.
— Ім'я цієї жінки донья Хесусіта,— відповів Но-Евзебіо трохи збентежено.— Це дружина мого господаря.
— Що? — здивувався команч.— Хіба брат мій раб?
— Ні,— гордо заперечив старий,— я не раб. Я відданий слуга цієї жінки.
— Нехай буде так,— іронічно посміхнувся індієць.— Ну що ж, ця жінка піде разом з моїм братом.
— Дякую,— прошепотіла донья Хесусіта.— Але, коли вождь такий до нас прихильний і ласкавий, чи не дозволить він нам попросити у нього ще однієї послуги?
— Нехай мати моя говорить — уші мої відкриті,— кинувши на неї з-під опущених вій бистрий погляд, ласкаво дозволив команч.
— У мене є син,— підбадьорена його лагідним тоном, продовжувала донья Хесусіта.— Це відомий білий мисливець.