Трапери Арканзасу

Густав Емар

Сторінка 6 з 20

Тут ми й оселилися. Відтоді, поставивши перед собою мету бути сміливою, чесною й справедливою людиною, я поволі став тим, чим є нині, і люди прозвали мене Щирим Серцем. І тепер мені хочеться спитати вас, Весела Вдачо,— чи маю право я вважати, що в достатній мірі спокутував свою страшну провину?

Замість відповіді Весела Вдача ствердно кивнув головою й міцно потиснув своєму другові руку.

— А що ж сталося з вашою матінкою та її відданим слугою? — поцікавився він після хвилинної паузи.

— Ось уже кілька років,— відповів Щире Серце,— знесилена стомливим кочівницьким життям, донья Хесусіта оселилася в одному маленькому селищі на березі Канадської річки, біля невеличкого, але добре укріпленого форту, де постійно перебуває загін американської армії. Поблизу цього форту їй нема чого боятися наскоків індійців, а я можу досить регулярно до неї навідуватись. Тепер ви знаєте, куди я щороку зникаю, і, очевидно, вже здогадуєтесь, куди ми їдемо з вами зараз.

Весела Вдача посміхнувся й кивнув головою.

— Чому ж ви не розповіли мені про все це раніше? — з відтінком легкого докору в голосі спитав він свого товариша.— Невже ви мені не довіряли й могли подумати, що я хоч би на мить від вас відвернусь або відмовлюсь супроводити вас у цій подорожі?

Не відповідаючи, Щире Серце встромив остроги з боки коня й пустив його галопом.

— Ого! Повільніше,— сміючись, гукнув йому услід Весела Вдача — Заспокойтесь, ми незабаром будемо на місці.

— Ех, чорт! Я сам це добре знаю,— відгукнувся трапер,— але хотілося б бути вже там. Доля рідко обдаровує мене щасливими хвилинами. Вони настають тільки тоді, коли я буваю біля своєї матусі. Здумати тільки! Заради мене вона без жалю покинула все. Ах, коли ж ми нарешті доїдемо!

— Та не будьте ж таким нетерплячим,— ще раз спробував заспокоїти свого друга Весела Вдача.— До речі, ось і брід. Отже, форт має бути десь поблизу.

Кілька хвилин вершники мчали мовчки.

— Дивно,— сказав раптом Щире Серце.— Навколишня місцевість, яку я добре знаю, має нині якийсь незвичайний вигляд... Яка тиша!.. Ми вже майже доїхали, а з селища не долинає жодного звуку...

— Справді,— погодився Весела Вдача.— Все навкруги наче поснуло.

Невдовзі вершники під'їхали до броду, де річка робила крутий поворот. Звідси селище було на відстані рушничного пострілу, але від очей його ховали вкриті заростями чагарнику стрімкі береги.

Входячи у воду, коні злякано кинулися вбік, а собаки жалісно завили, і у долині довго ще відлунювало це сумне скавучання.

— Що це? — пополотнівши, прошепотів Щире Серце.— Вони чують щось недобре.

— Дивіться! — раптом сказав Весела Вдача, показуючи рукою на річку.

Повз них за водою пливло кілька скривавлених трупів.

— Боже мій! — несамовито скрикнув Щире Серце.— Тут скоїлося якесь нещастя! А моя мати була в селищі! Що ж з нею?

— Не вдавайтесь у розпач! — спробував заспокоїти його Весела Вдача,— Може, ще все гаразд.

Не слухаючи його, Щире Серце пришпорив коня й кинувся в хвилі. Слідом за ним поплив і Весела Вдача, і незабаром стривожені друзі опинилися на тому березі річки, де скелі, розступаючись, відкривали краєвид на маленький форт і прилегле до нього селище.

Приголомшені страхітливим видовищем, трапери прикипіли до місця. Житлові будинки й форт являли собою нагромадження димучих руїн. Ніде не видно було ані душі. В страхітливій картині, що явилася їх очам, з першого ж погляду вгадувалася рука войовничих індійців. Було очевидно, що в цьому, на вигляд такому спокійному й затишному куточку прерій, нещодавно відбулася жахлива драма.

VI. ПОМСТА КОМАНЧІВ

Нестримну пристрасть англійців до збагачення й загарбання чужих земель успадкували й американці.

Відразу ж після замирення з Англією й проголошення незалежності Сполучених Штатів Америки, ті самі люди, які ще недавно палко повставали проти деспотизму й пригнічення, проповідували свободу особи, стали нещадно й холоднокровно утискувати і знищувати індійців.

Незважаючи на те, що володіння Сполучених Штатів були такими неосяжними, що не вистачало рук для їх обробітку, американців це не задовольняло. Їм забаглося оволодіти обома океанами, й нещасних туземців, що відступали перед ними, вони тіснили далі й далі.

— Закінчиться тим, що вони заженуть нас у Тихий океан,— сказав одного разу старий індійський вождь.

В Америці — країні рівності й свободи, якою її вважають прихильні до неї та мало з нею обізнані люди, два народи цілком поневолені третім, що дивиться на них, як на в'ючних тварин. Червоношкірі й негри — ось ці два народи, гідні жалю й співчуття кожної освіченої і не тільки на словах гуманної людини.

Скватери , люди без роду й без племені, які не поважали ні людських прав, ні законів, просуваючись далі й далі на Захід, виганяли індійців з їх останніх притулків.

Слідом за скватерами на розвідане ними місце з'являлося п'ятеро-шестеро очолюваних офіцером і озброєних рушницями солдатів, з обов'язковими за тих часів військовими атрибутами — барабаном, сурмою та прикрашеним зірками смугастим прапором. Солдати будували з стовбурів дерев щось подібне до маленької фортеці, вивішували на ній свій прапор і оголошували забудоване місце володінням Сполучених Штатів.

Ось як просто й легко встановлювалися тоді нові кордони Америки.

Біля одного з таких новозбудованих на березі Канадської річки фортів, під стрімким зеленим горбом притулилося кілька вбогих мирних хатин поселенців. Увесь гарнізон форту, зараховуючи сюди й коменданта, складався з дванадцятьох осіб.

Життя минало тут спокійно й тихо, та напередодні описуваних подій комендант форту одержав нову партію рушниць і, випробовуючи їх, обрав мішенню двох індійців, що мирно пропливали повз фортецю у човні. Вправний стрілець, він убив їх наповал.

Знаючи невмолимий закон прерій — око за око, зуб за зуб,— пойняте жахом населення кількох маленьких хатин з трепетом чекало неминучої помсти індійців. Однак минуло кілька днів, а виряджені комендантом розвідники не виявили в околицях селища й форту жодного червоношкірого. Змучені кількаденною тривогою і роботою люди, нарешті, заспокоїлись і одного вечора заснули міцним, спокійним сном. А в цей час на відстані милі від селища, в хащах незайманого лісу, щось понад двісті індійських воїнів на чолі з відомим уже нам вождем команчів — Орлиною Головою, терпляче очікували слушної хвилини, щоб напасти на кривдників і помститися за смерть своїх одноплемінників. Наче статуї, позавмирали воїни у захистку дерев, не виявляючи найменшої ознаки нетерпіння.

Близько одинадцятої години ночі, коли, осяваючи все навкруги своїм сріблистим світлом, став сходити місяць, команчі безшумно підійшли до селища й мовчки, без єдиного пострілу його захопили. Захоплені сонними, поселенці здалися без бою.

Потім індійці оточили форт, поскладали попід його стінами стовбури дерев, вози, меблі та інше і збіжжя нещасних поселенців і приготувались до атаки.

Аж ось у тиші ночі пролунав зловісний крик яструба. Це був умовний знак, яким Орлина Голова наказував своїм відваженим воїнам іти в атаку. Тієї ж миті команчі підпалили вогнище й з несамовитими войовничими криками, які у цих прикордонних місцевостях віщують страхітливу й нещадну різанину, кинулися до стін фортеці.

Американці опинилися в безвихідному стані.

Жорстокий і нерозважний, проте хоробрий комендант форту чудово розумів, що команчам пощастило так несподівано напасти на форт тільки через його необачність, і вирішив умерти з честю, його солдати, знаючи, що виходу у них нема, оборонялися уперто і завзято. Вони впритул стріляли у команчів, відбивалися від них прикладами, кололи багнетами, та їх було занадто мало, й кривавий бій невдовзі закінчився цілковитою перемогою нападаючих.

Оволодівши фортом, вождь команчів наказав зібрати полонених під його стінами. Жінок поставили окремо, а чоловіків по одному підводили до Орлиної Голови. Уважно оглянувши кожного, він давав знак своїм воїнам, і ті, хапаючи нещасних, відрубували їм кисті рук, скальпували і замикали у фортеці.

Черга дійшла до останнього. Це був високий, худорлявий і ще бадьорий старий. Не виявляючи й тіні страху, він чекав тортур спокійно й мужньо.

Пильно подивившись на старого, вождь команчів раптом привітно посміхнувся:

— Хіба ти не впізнав мене, аміго ?

Він сказав це іспанською мовою, з властивим індійцям гортанним акцентом.

— О! — здивовано вигукнув старий.— Це ти, Орлина Голово?

— Так, мій брате, це я,— простягаючи старому руку, ствердив вождь.— Колись ти врятував мені життя, а у червоношкірих добра пам'ять і тільки одне серце. Ти друг мені і підеш у мій вігвам.

— Дякую тобі, великий вождь,— сказав старий і, міцно потиснувши індійцеві руку, відійшов набік, до поважної літньої жінки, обличчя якої зберігало ще сліди колишньої вроди.

Тим часом індійці замкнули полонених мужчин у фортецю й підпалили складене біля неї багаття. Вогненна стіна оточила нещасних, і за хвилину з полум'я почулися жахливі зойки.

Тішачись помстою, команчі дивилися на пожежу і раділи.

Незабаром охоплений полум'ям форт завалився і несамовиті крики змовкли. З усіх поселенців живими зосталося лише кілька жінок та помилуваний Орлиною Головою старий. Команчі повели їх із собою.

Над згарищем нависли хмари диму й зловісна, моторошна тиша.

VII. РОЗШУКИ ДОНЬЇ ХЕСУСІТИ

Щире Серце втратив будь-яку надію знайти свою матір, і по його мужньому обличчю котилися нестримні сльози.

Весела Вдача зліз з коня і, уважно оглядаючи все довкола, обійшов руїни. Раптом його увагу привернуло жалісне скавчання собаки, і в заростях чагарнику він побачив прив'язаного до куща хорта. Собака радісно кинувся йому до ніг.

— Та це ж наш бідолашний Трим,— здивовано вигукнув він.— Цікаво, хто це й навіщо його тут прив'язав?

Розрізаючи вірьовку, якою було прив'язано розумну тварину, Весела Вдача помітив просунуту в кільце нашийника записку. Відстебнувши нашийник, молодий трапер випустив хорта, і той, схиливши носа до землі, відразу ж відшукав чиїсь сліди і подався в прерію.

— Це справді Трим,— впізнав собаку й Щире Серце.— Кілька місяців тому я віддав його Но-Евзебіо, щоб він під час своєї відсутності залишав його охороняти маму. Можливо, Трим приведе нас до неї... якщо тільки індійці її ще не вбили.

— Вона жива,— впевнено сказав Весела Вдача.— Ось, прочитайте записку.

Щире Серце взяв папірець і швидко перебіг його очима.

1 2 3 4 5 6 7

Інші твори цього автора:

На жаль, інші твори поки що відсутні :(

Дивіться також: