Ще мить тому безпорадний перед численним ворогом і полонений, тепер Щире Серце був бодай відносно вільний і навіть міг диктувати команчам свої умови.
Індійці палко й самовіддано люблять свою сім'ю, і навіть найвідважніший воїн, здатний за інших обставин витримати найжорстокіші тортури, коли йдеться про порятунок його дружини й дітей, ладен іти на які завгодно поступки.
Побачивши дружину й сина в руках Веселої Вдачі, Орлина Голова забув про все на світі й думав лише про їх врятування. Тамуючи в душі ненависть і нестримну лють, він величним жестом відкинув з плечей одіяло, що правило йому за плащ, і з удавано спокійною посмішкою підійшов до мисливців.
— Коли вже брат мій, Щире Серце, прийшов до табору команчів,— сказав він примирливим тоном,— то виходить, настав час розвіяти ті хмари, що стали поміж нами. Ми знаємо, Щире Серце справедлива людина. Нехай же скаже він, що мислить, і вожді команчів визнають свою провину, якщо вона в них є.
— Ого! — посміхнувся Весела Вдача.— Швидко ж Орлина Голова змінив до нас своє ставлення! Чи не гадає він цими пустими словами ввести нас в оману?
Зіниці очей індійця блиснули шаленою ненавистю, але в цей час до нього підійшов старий Есхіс і, повільно піднісши руку вгору, мовив:
— Нехай діти мої вислухають мене. Сьогодні з'ясується все, якщо з вождями команчів білочолі згодяться викурити люльку миру.
— Хай буде так! — погодився Щире Серце.
На знак старого найголовніші вожді племені оточили його та Щире Серце і утворили коло. Весела Вдача не рушив з місця і, готовий першої-ліпшої хвилини діяти, пильно стежив за всіма рухами індійців.
Коли люлька обійшла все коло, Есхіс підвівся, поважно вклонився і сказав:
— Ми шануємо тебе, Щире Серце! Нам відомо, що ти завжди був добрий до індійців, не зневажав їх і не кривдив. Ми багато чули про твою відвагу й справедливість, і знаємо, що серце в тебе справді щире, а кров ясна чиста, як і думки. Тимчасом воїнам команчів інколи бракує розсудливості, і вони, особливо коли їм туманить розум вогняна вода, бувають нерозважні. Я визнаю, що ми могли чим-небудь завинити перед моїми білими братами. Та я сподіваюсь, що віднині ви забудете про це, і ми, полюючи в прерії пліч-о-пліч, станемо друзями.
— Великі вожді команчів! — сказав у відповідь Щире Серце.— Я сподіваюсь, що вуха ваші відкриті і ви вислухаєте мене уважно. Серце моє справді сповнене добрих почуттів до вас, ваших жінок і дітей. Двері мого вігваму в прерії ніколи не зачинялися перед вашими мисливцями. Навіщо ж ви ворогуєте зі мною? За що мучили мою матір, стару і немічну жінку, намагаючись цим вирвати в мене з грудей серце? Мені огидно марно проливати кров моїх братів індійців і, незважаючи на все те лихо, якого ви мені завдали, серце моє по-давньому прагне до вас.
— Брат мій сказав добре,— перепинив його Орлина Голова.— Але нехай він гляне на мою руку, поранену кулею з його рушниці. Рана ще не загоїлась.
— Брат мій мене ображає,— відповів йому Щире Серце.— Невже він вважає мене за такого нікчемного стрільця, що я не міг би, якби схотів, убити його на смерть? Ну, що ж! Я покажу зараз усім, на що здатний сміливий воїн. Хто має сумнів у тому, що досить одного мого слова і ця жінка може вмерти? — спитав він, звертаючись до присутніх і показуючи рукою на жінку Орлиної Голови, на яку Весела Вдача в цей час навів свій пістолет.
Ряди команчів мимоволі здригнулись, а в Орлиної Голови на чолі виступив рясний піт.
Щире Серце якусь мить пильно дивився на індійців, потім зневажливо знизав плечима, кинув зброю собі до ніг і, схрестивши руки на широких грудях, спокійно наказав канадцеві:
— Весела Вдачо, звільніть цю сквоу і її дитя.
— Ви збожеволіли, Щире Серце! — скрикнув вражений юнак.— Та це ж ваш смертний вирок!
— Зробіть, як я прошу.
Канадець більше не заперечував. Діставши ніж, він мовчки перерізав пута, якими було прив'язано індіанку, і, обережно поставивши її на землю, зліз з коня.
— Що ви робите? Тікайте звідси! — крикнув йому Щире Серце.
Але юнак рішучим кроком підійшов до свого друга і, ставши поруч нього, з безтурботним сміхом сказав:
— Я ніколи не пробачив би собі, якби залишив вас тут самого. Хоч би там що, а ми будемо разом.
І друзі міцно потиснули один одному руки.
Команчі здивовано перезирнулись. Настало тривале мовчання. Індійці були вражені й схвильовані. Ці бронзовочолі люди, незважаючи на свою породжену обставинами суворого життя жорстокість, уміли цінувати справжню мужність і благородство, і смілива поведінка мисливців справила на них величезне враження.
Мовчання порушив Орлина Голова. Кинувши зброю, він підійшов до мисливців і, незважаючи на намагання зберегти незворушність, схвильовано сказав:
— Білочолі воїни сказали правду. Ми переконались, що вони мудрі, справедливі і справді люблять своїх братів команчів. Орлина Голова чинив несправедливо й нерозумно. Але він сподівається, що Щире Серце все забуде, і віднині томагавк війни ми зариємо навіки.
З цими словами вождь поклав руки на плечі Щирого Серця й поцілував його в очі.
— Нехай Щире Серце буде моїм братом,— промовив він урочисто.
— Орлина Голова — мій брат, і я щасливий з цього,— так само урочисто сказав зворушений Щире Серце.— Віднині я буду відданим другом усіх команчів.
Примирення цих двох недавніх ворогів було повним і таким щирим, що від колишньої ненависті не залишилося й сліду.
Воїни порозходились по наметах, жінки взялися до своїх справ, і незабаром табір зажив мирним, повсякденним життям.
Щире Серце і Весела Вдача, сидячи біля входу до вігваму Орлиної Голови, покурюючи люльки, вели з ним дружню розмову.
Раптом тишу прорізав несамовитий тривожний крик, і до табору з спотвореним від жаху обличчям вбіг індієць.
Увесь табір знов заворушився, як комашник.
— Що сталось? — спитав новоприбулого Орлина Голова.
Індієць люто глянув на Щире Серце і Веселу Вдачу.
— Зрада! — сказав він, задихаючись від утоми.— Стережись цих білочолих, вождь, вони нам вороги!
— Нехай брат мій скаже ясніше,— наказав йому вождь.
— Білочолі трапери викопали томагавк війни і йдуть на нас,— доповів розвідник.— Їх близько ста. Це мало не всі довгі ножі Заходу. Вони наближаються сюди з усіх боків, намагаючись нас оточити.
— Ти певний, що довгі ножі йдуть сюди як вороги? — знову спитав вождь.
— Вони повзуть, як змії, ховаючись у траві з ножами в зубах і з рушницями дулом вперед.
— Хто їх веде?
— Амік — Чорний Лось. Він один з найближчих друзів Щирого Серця і охоронець його капканів. Кажу тобі, вождь, це зрада. Ці двоє прийшли сюди, щоб відвернути очі й затулити уші.
Орлина Голова і Щире Серце весело перезирнулись і, на велике здивування розвідника, приязно посміхнулися один одному.
— Гаразд, іди! — відпустив вождь до краю спантеличеного індійця і, обернувшись до Щирого Серця, спитав:
— Що я маю робити?
— Нічого,— відповів Щире Серце.— Брат мій може покластися в цій справі на мене. Я піду зараз назустріч Чорному Лосеві, а воїни Орлиної Голови нехай поки що залишаються в таборі.
— Воля мого брата — моя воля,— схвально кивнув головою вождь, і Щире Серце, ще раз потиснувши йому руку, твердим широким кроком попрямував до лісу.
XII. ПІРАТИ ПРЕРІЙ. ЗАГИБЕЛЬ КАПІТАНА АГВІЛЯРА
Напередодні описуваних подій, в прерії, десь посередині між селищем команчів і табором мексиканців, у глибокому яру біля кількох замаскованих вогнищ сиділо душ сорок строкато вдягнених і до зубів озброєних людей.
Все це були неприторенні негідники, вигнанці всіх країн Нового й Старого світу, мерзенні покидьки суспільства, які знайшли собі сховище від закону в преріях, але й тут трималися осібно, як вовки.
Вони билися то з індійцями, то з білими траперами, переважаючи своєю жорстокістю і тих і тих. Подібно до морських розбійників-піратів, які підступно підстерігають мирні кораблі, вони жадібно кидалися на всяку здобич, нападаючи то на поодиноких подорожніх, то на цілі невеличкі каравани, а коли не траплялося ні того ні іншого, полювали, як на дикого звіра, на індійців, за скальпи яких "ліберальний" уряд Сполучених Штатів Америки виплачував премії, як по других країнах виплачували їх за голови вбитих вовків.
Цих людців без роду й племені, без віри й закону, заслужено називаних піратами прерії, ненавиділи всі чесні й порядні люди, незалежно від кольору їх шкіри: і білі, і індійці, і метиси.
Очолював їх уже відомий нам авантюрист і вбивця капітан Уактено, який зухвало готувався викрасти з табору мексиканців донью Люс.
Поведінка скупчених у яру бандитів свідчила, що наближається рішучий момент задуманої їхнім ватажком авантюри.
Одні з них заряджали й чистили карабіни та пістолети, інші латали одяг, ще інші лагодили зброю. У тих, що вечеряли або, прихилившись до стовбурів дерев, покурювали або куняли, зброя лежала напохваті.
На припоні стояли осідлані коні, а круг яру, на певній відстані один від одного, з карабінами на плечах походжали вартові.
Червоні відблиски згасаючих вогнищ, падаючи на похмурі обличчя бандитів, надавали їм лютого й зловісного виразу.
Надходила північ. Місяць сховався за обрій, прерію оповила непроглядна темрява і в ущелинах між двома узгір'ями завивав вітер.
Поволі всі бандити полягали й поснули.
Не спав тільки Уактено. Помітно схвильований, він то ходив великими кроками по табору, то сідав до вогню і нервово посмоктував свою люльку.
Аж ось йому здалося, що вдалині один за одним пролунали два постріли.
— Що це може бути? — схоплюючись, промурмотів він сам до себе.— Невже ці йолопи вскочили в якусь халепу?
Він довго стояв, сторожко прислухаючись до невиразних звуків, що їх доносив з прерії вітер. Так минуло близько години. Нарешті Уактено заспокоївся й знову сів до вогнища. В цей час поблизу нього хтось стиха, але виразно застогнав. Швидко вибравшись по стрімкому схилу яру, капітан пильно оглянув все навкруги й помітив у темряві чиюсь невиразну постать. Спотикаючись на кожному кроці, часто спиняючись, щоб відпочити і раз у раз постогнуючи, до яру наближався невідомий.
Уактено кинувся до нього навперейми і заступив йому шлях.
— Згляньтесь на мене! Поможіть! — очевидно впізнавши Уактено, простогнав, падаючи на коліна, невідомий.
— Та це ж Балакун! — здивовано вигукнув капітан.
Балакун поточився і впав.