На добру людину завжди намагаються звести наклеп, це вона знала. Дженні була трохи нерозсудлива. Люди завжди не від того, щоб розпустити плітки. Життя таке важке, і хіба могла бідна дівчина робити інакше, ніж робила Дженні? І м-с Герхардт розплакалася, думаючи про це.
Кінець кінцем вона вирішила сама ходити до сенатора по білизну.
І от, у наступний понеділок вона постукала до нього. Брендер, який думав побачити Дженні, був здивований і розчарований.
— А що трапилось із Дженні? — спитав він. •
М-с Герхардт сподівалась, що він не помітить зміни чи принаймні нічого не скаже, і тепер не знала, що відповісти. Вона подивилась на нього наївно й безпорадно і сказала:
— Дженні не могла сьогодні прийти.
— Але вона не хвора?
— Ні.
— Радий це чути,— сказав він покірливо.— А як ви себе почуваєте?
М-с Герхардт відповіла на його люб'язні запитання і попрощалася. Коли ж вона вийшла, він замислився, питаючи себе, що могло трапитись, йому й самому було дивно, що його цікавлять такі речі.
Але в суботу, коли знову мати принесла білизну, ві" відчув, що тут щось не гаразд.
— У чім справа, місіс Герхардт? — запитав він.— З вашою дочкою щось трапилось?
— Ні, сер,— відповіла вона, надто засмучена для того, щоб говорити неправду.
— Чому ж вона більше не приносить білизну?
— Я... я...— м-с Герхардт заїкалася від хвилювання.— Вона... про неї почали недобре говорити...— з великим зусиллям сказала вона нарешті.
— Хто почав говорити? — серйозно запитав Брендер.
— Та тутешні, у готелі.
— Хто "тутешні"? — в його голосі зазвучало роздратування.
— Старша покоївка.
— Ах, старша покоївка! — вигукнув він. — І що ж. вона каже?
Мати переказала йому свою розмову з старшою покоївкою.
— Он як! — сказав він у нестямі.— Вона насмілюється втручатись у мої справи? Хоті© би я знати, чому люди не можуть дивитися за собою й дати мені спокій. Знайомство зі мною нічим не загрожує вашій дочці, місіс Герхардт. Я не зроблю їй нічого прикрого. Сором і ганьба,— додав він з обуренням,— що дівчина не може прийти до мене в готель без того, щоб її не почали в чомусь підозрювати. Я ще з'ясую, в чім тут річ.
— Тільки ви не думайте, я тут ні при чому,— пробачливим тоном сказала м-с Герхардт.— Я знаю, ви любите Дженні й не бажаєте їй зла. Ви стільки зробили для неї й для всіх нас, містер Брендер, і мені соромно^ що я не пускаю її до вас.
— Нічого, місіс Герхардт,— сказав він спокійно.— Ви добре зробили. Я вас аж ніяк не засуджую. Але мене-обурює, що по готелю ходять такі плітки. Побачимо, хто-тут винний.
М-с Герхардт зблідла від хвилювання. Вона боялася,, що образила людину, яка так багато зробила для них. Коли б тільки сказати йому, пояснити все, щоб він не думав, ніби це вона поширює плітки. Вона так боялася скандалу.
— Я хотіла зробити якнайкраще,— сказала вона нарешті.
— Ви маєте рацію,— відповів він.— Я дуже люблю Дженні. Мені завжди приємно, коли вона приходить. Я бажаю їй добра, але, може, краще, щоб вона не приходила, принаймні найближчого часу.
Того вечора сенатор знову сидів у своєму кріслі й думав про те, що сталося. Виявляється, Дженні для нього набагато дорожча, ніж він думав раніше. Тепер, коли в нього не було більше надії бачити її в себе, він почав розуміти, як багато важили для нього її короткі відвідини. Він докладно зважив усе, зразу зрозумів, що пліток у готелі не уникнути, і прийшов до висновку, що справді поставив дівчину в дуже незручне становище.
"Мабуть, мені треба було б припинити цю історію,— думав він.— Я поводився надто нерозумно".
Прийшовши до такого висновку, Брендер вирушив до Вашінгтона, де й жив, поки не закінчився строк його сенаторських повноважень. Потім повернувся до Колум-буса й почав чекати, що президент з дружньої прихильності доручить йому який-небудь відповідальний тірст за кордоном. Але він не міг забути Дженні. Чим довше він перебував далеко від неї, тим більше прагнув її побачити. Влаштувавшись знову на старому місці, Брендер одного чудового ранку взяв ціпок і пішов добре знайомим шляхом. Дійшовши до будинку Герхардтів, він вирішив зайти, постукав у двері й був зустрінутий здивованими й шанобливими посмішками м-с Герхардт і її дочки. Він невиразно пояснив, що був у від'їзді, і згадав про прання, начебто він заради цього й прийшов. Потім, коли йому пощастило лишитися на кілька хвилин на самоті з Дженні, він сміливо перейшов до діла.
— Хочете покататися зі мною завтра увечері? — запитав він.
— Хочу,— відповіла Дженні, для якої така розвага була нова й приваблива.
Брендер з посмішкою поплескав її по щоці, радіючи, як хлопчисько, що знову бачить її. Здавалося, вона кращає з кожним днем. У білосніжному фартусі, з туго заплетеними навкруг голови косами, вона була така приваблива, що важко було не замилуватися нею.
Брендер почекав, поки повернеться м-с Герхардт, і встав — йому більше нічого було залишатися.
— Завтра ввечері я збираюся з вашою дочкою на прогулянку,— сказав він.— Хочу поговорити з нею про її майбутнє.
— Ну, що ж,— сказала мати.
Вона не бачила в цьому нічого недоречного. Вони попрощались, багато разів посміхнувшись і потиснувши одно одному руки.
— Золоте серце в цієї людини,— зауважила м-с Герхардт.— І як мило він завжди говорить про тебе, правда? Він може допомогти тобі здобути освіту. Ти повинна дуже пишатися з цього.
— Я й пишаюсь,— щиро призналася Дженні.
— Не знаю, чи варто говорити про це батькові,— сказала м-с Герхардт.— Він не любить, коли ти виходиш з дому вечорами.
Нарешті вони вирішили нічого не говорити батьку. Він, мабуть, не зрозуміє.
Дженні була вже готова, коли Брендер другого дня зайшов за нею. При кволому світлі маленької лампи він побачив, що вона причепурилась заради цього випадку — на ній було її найкраще вбрання. Блідолілова ситцева сукня з вузенькими, обшитими мереживом манжетами і досить високим комірчиком, ідеально накрахмалена й випрасувана, підкреслювала її бездоганну постать. На ній не £уло ні рукавичок, ні якихсь дрібничок, чи хоч би пристойного жакета, але із смаком викладене волосся прикрашало її гарненьку голівку більше, аніж якийсь модний капелюшок, і кілька вільних завитків увінчували її легким ореолом. Коли Брендер порадив їй одягнути жакет, вона на мить завагалася, потім вийшла до другої кімнати і повернулася з простою сірою вовняною пелериною матері.
Аж тоді Брендер догадався, що в неї взагалі немає жакета, і з болем подумав, що вона збиралася обійтися без нього.
"Вона змерзла б увечері,— подумав він,— і, звичайно, не стала б скаржитись".
Він подивився на Дженні й замислено похитав головою. Потім вони рушили в дорогу, і Брендер одразу забув про все, крім одного — що Дженні поруч. Вона говорила про те і се вільно, з напівдитячим захопленням, яке здавалося йому чарівним.
— Послухайте, Дженні,— сказав він, побачивши, що вона замилувалася м'якими обрисами дерев, ледь-ледь позолочених невиразним сяйвом місяця, що сходив.— Ви незвичайна дівчина. Я певен, що коли б ви хоч трохи повчилися, то писали б вірші.
— Ви думаєте, я б зуміла? — наївно запитала Дженні.
— Думаю, дівчинко? — сказав він, беручи її за руку.— Думаю? Ні, я переконаний. Ви наймиліша мрійниця в світі. Звичайно ж, ви можете бути поетом. Ви живете поезією. Ви — сама поезія, дорога моя. І не так уже важливо, чи вмієте ви писати вірші, чи ні.
Ніщо не могло б розчулити її так, як ця похвала. Він завжди говорить такі милі речі. Здається, ніхто ніколи. й наполовину не любив і не цінив її так, як він. І він такий добрий! Всі це кажуть. Навіть батько.
Вони їхали все далі. Потім, немовби щось згадавши, Брендер раптом сказав:
— Цікаво, котра година. Мабуть, нам час повертатися. У вас годинник з собою?
Дженні здригнулася: годинник — вона так боялася, щоб він не заговорив про годинник! Вона весь час ждала цього від тієї хвилини, коли він повернувся.
За час його відсутності в родині стало зовсім скрутно з грошима, і Дженні довелося закласти годинник. Одяг Марти так зносився, що дівчина не могла більше ходити до школи. І от, після довгих міркувань, вирішено було відмовитися від годинника.
Басе відніс годинник до сусіди-лихваря і, після довгого торгу, заклав його за десять доларів. М-с Герхардт витратила ці гроші на дітей і зітхнула з полегшенням. Вигляд Марти став далеко пристойніший. Звичайно, Дженні була цим задоволена.
Але тепер, коли сенатор заговорив про свій подарунок, їй здалося, що настала година розплати. Вона вся тремтіла, і Брендер помітив її розгубленість.
— Що з вами, Дженні? — сказав він ласкаво.— Чому ви так здригнулися?
— Нічого,— відповіла вона.
— У вас немає годинника?
Дженні не наважувалась признатись, а збрехати їй здавалося неможливим. Настало незручне мовчання, потім Дженні сказала:
— Ні, сер.
У голосі її бриніли сльози.
Брендер зразу запідозрив істину, став наполягати, і вона у всьому призналася.
— Не треба засмучуватися, дорога,— сказав він. — Ви — найкраща дівчина в світі. Я викуплю ваш годинник. А надалі, коли вам,щось буде треба, неодмінно приходьте до мене. Чуєте? Неодмінно. Обіцяйте це мені. Якщо мене не буде в місті, напишіть мені. Я більше ніколи не упущу вас з очей. У вас завжди буде моя
.адреса. Дайте мені тільки знати, і я допоможу вам. Чуєте?
— Так,— сказала Дженні. і
— Ви мені це обіцяєте, правда?
— Так,— відповіла вона. , Хвилину обоє мовчали.
— Дженні,— сказав, нарешті, сенатор; під впливом цього весняного чудового вечора його почуття прорвалося наверх,— я переконався, що не можу жити без вас. Чи ви б погодились більше не розлучатися зі мною?
Дженні дивилася вбік, не зовсім розуміючи, що він хоче сказати.
— Не знаю,— невиразно відповіла вона.
— Так от, подумайте про це,— м'яко сказав Брендер.— Я кажу серйозно. Хотіли б ви стати моєю дружиною і поїхати на кілька років учитися?
— Поїхати і вступити до школи?
— Так, після того, як ми одружимось.
— Мабуть, так...— відповіла Дженні.
Вона подумала про матір. Можливо, цим вона допомогла б рідним.
Брендер повернувся до неї, намагаючись розглядіти вираз її обличчя. Було досить видно. На сході над вершинами дерев піднімався місяць, і безліч зірок вже зблідло в його сяйві.
— Невже я вам зовсім байдужий, Дженні? — запитав він.
— Ні!
— Але ж ви більше ніколи не приходите до мене по "білизну,— гірко поскаржився він.
Це її розчулило.
— Я не винна,— відповіла вона.— Що ж я можу зробити.