Ваше прізвище Герхардт, вірно? Ну от, це вам і є.
М-с Герхардт не могла всидіти на місці і, схвильовано потираючи руки, повторювала:
— Ну, хіба це не чудо!
Сам Герхардт розчулився від думки про щедрість невідомого благодійника і схильний був приписати те, що сталося, доброті великого місцевого фабриканта, у якого він колись служив і який добре до нього ставився. М-с Герхардт підозрювала справжнє джерело нежданої радості і була розчулена до сліз, але промовчала. Дженні зразу ж догадалась, чиї руки це зробили.
На другий день різдва Брендер зустрівся в готелі з м-с Герхардт,— Дженні залишилася вдома доглянути господарство.
— Як живете, місіс Герхардт? — привітно вигукнув він, простягаючи руку.— Як зустріли свято?
Бідна м-с Герхардт боязко потиснула його руку; очі її в одну мить наповнилися слізьми.
— Ну-ну,— сказав він, поплескуючи її по плечі.— Не
треба плакати. І не забудьте завтра взяти в мене випрати білизну.
— Не забуду, сер,— відповіла вона й хотіла ще щось сказати, але він уже відійшов.
Тепер Герхардт завжди чув про дивного сенатора з готелю, про те, який він люб'язний і як багато платить за прання. Простодушний трудівник легко повірив, що м-р Брендер — найдобріша і найблагородніша людина.
Дженні й сама думала так само і все дужче захоплювалася сенатором.
Вона ставала така приваблива, така гарна, що ніхто не міг байдуже пройти мимо неї. Вона була висока, чудової будови. У довгій сукні, у вбранні світської жінки вона б була прекрасною парою для такого поважного чоловіка, як сенатор. У неї були на диво ясні, живі очі, чудовий колір обличчя, рівні білі зуби. І до того вона була розумна, чуйна і дуже спостережлива. їй невистачало тільки виховання і впевненості, якої ніколи не буває в людини, що усвідомлює своє залежне, підлегле становище. Необхідність прати білизну, розносити її й приймати кожну дрібницю як благодіяння сковувала її.
Тепер вона двічі на тиждень приходила до готелю; сенатор Брендер тримався з нею привітно й невимушено, і вона відповідала йому тим самим. Він часто робив невеликі подарунки їй, її сестрам і братам і завжди говорив з нею так просто й щиро, що зрештою відчуття величезної безодні, яка поділяла їх, зникло і вона почала вбачати в ньому не стільки поважного сенатора, скільки великодушного друга. Одного разу він запитав, чи не хоче вона вчитись, думаючи, що добра школа зробила б її ще принаднішою. Нарешті якось увечері він покликав її:
— Ідіть-но сюди, ближче, Дженні.
Вона підійшла, і він раптом взяв її за руку.
— Ану, Дженні,— сказав він, весело й допитливо дивлячись їй у вічі, — скажіть, що ви про мене думаєте?
— Не знаю,— відповіла вона, соромливо відводячи очі.— Чому ви питаєте?
— Ні, знаєте,— заперечив він.— Адже є у вас якась думка про мене. От і скажіть, яка саме.
— Ніякої нема,— простодушно відповіла вона.
— Ні, є,— повторив він; її неприховане ухиляння від
ЗО
відповіді потішало його і викликало цікавість.— Повин.-ні ж ви що-небудь думати про ,мене. Що ж саме?
— Ви запитуєте, чи подобайтесь ви мені, так? — нелукаво запитала Дженні, дивлячись згори вниз на лев'ячу гриву чорного з сивиною волосся, що здіймалося над чолом сенатора і надавало чогось величного його гарному обличчю.
— Так,— відповів він, трохи розчарований, їй невистачало уміння кокетувати.
— Ну, звичайно, ви мені подобаєтесь,— з милою посмішкою сказала вона.
— І ви ніколи більше нічого не думали про мене?
— Я думаю, що ви дуже добрі,— відповіла Дженні, ніяковіючи ще більше; вона тільки тепер помітила, що він все ще тримає її руку.
— І це все? — запитав він.
— Хіба цього мало? — сказала вона, і вії в неї затремтіли.
Сенатор дивився на неї, і погляд, яким вона відповіла — веселий, дружній, одпертий, — глибоко схвилював його. Він мовчки вивчав її обличчя, а вона одвернулася і зіщулилася, відчуваючи, хоч навряд чи розуміючи, все значення цього допитливого погляду.
— Ну, а я вважаю,— сказав він нарешті,— що ви чудова дівчина. А вам не здається, що я дуже мила людина?
— Здається,— без запинки відповіла Дженні. Сенатор відкинувся на спинку крісла й розсміявся,—
так кумедно це в неї вийшло. Вона з цікавістю подивилась на нього й посміхнулась.
— Чого ви смієтесь? — запитала вона.
— З вашої відповіді. Хоч мені не слід було б сміятись. Ви мене анітрошечки не ціните. Напевно, я вам. зовсім не подобаюсь.
— Ні, подобаєтесь,— серйозно відповіла вона.— Ви такий хороший.
По її очах було зрозуміло, що вона говорить від душі.
— Так,— сказав він і, м'яко •цритиі'нувппг до себе дівчину, поцілував її в щоку.
Дженні ойкнула і випросталась, здивована й налякана.
Це було щось нове в їхніх стосунках. Відстань між Дженні й державним діячем раптом зникла. Вона побачила в ньому те, чого раніше не помічала. Він одразу ж видався їй молодшим. Він ставиться до неї як до жінки, він закоханий у неї. Вона не знала, що їй робити, як поводитись. /
— Я налякав вас? — сказав він.
Вона подивилась на цю людину, яку звикла глибоко поважати, і з посмішкою відповіла тільки:
— Так, налякали.
— Це тому, що ви мені дуже подобаєтесь. Подумавши з хвилину, Дженні сказала:
— Мені треба йти.
— Ну от,— жалібно відказав Брендер,— невже ви через це втікаєте?
— Ні,— відповіла Дженні, відчуваючи чомусь, що вона невдячна,— але мені пора. Вдома будуть турбуватись.
— А ви не сердитесь на мене?
— Ні,— сказала вона, трохи кокетуючи, чого раніше ніколи не бувало.
Вона відчувала свою владу над ним, і це було таке нове, таке дивне, що вони обоє чомусь зніяковіли.
— Як би там не було, ви тепер моя,— сказав сенатор встаючи.— Віднині я дбатиму про вас.
Дженні було приємно це чути. "Йому впору робити чудеса,— подумала попа,— він справжній чарівник". Вона оглянулась, і від думки, що перед нею відкривається таке нове, дивне життя, у неї запаморочилась голова з радості. Не те, щоб вона цілком зрозуміла, що він хотів сказати. Мабуть, він буде добрий і великодушний, даруватиме їй чудові речі. 'Зрозуміло, вона була щаслива. Вона взяла пакунок з білизною, по яку прийшла, не помічаючи й не відчуваючи безглуздості свого становища,— а для нього це було гірким докором.
"Вона не повинна розносити білизну", подумав він. Ніжність і співчуття налинули на нього гарячою хвилею. Він взяв її обличчя в долоні, на цей раз як добрий покровитель.
— Нічого, дівчинко,—сказав він.—Вам не доведеться вічно робити це. Я щось придумаю.
Після цього їхні стосунки стали ще простішими й дружнішими. Коли Дженні прийшла наступного разу, сенатор, не замислюючись, запропонував їй сісти на поручень його крісла і почав докладно розпитувати, як живуть її рідні, чого хоче й про що мріє вона сама. Він
помітив, що на деякі питання вона відповідає невиразно, особливо — про батькову роботу. їй соромно було признатись, що батько ходить по домах і пиляє дрова. Побоюючись, що тут криється щось серйозніше, Брендер вирішив найближчими ж днями піти й дізнатися, в чім справа.
Так він і зробив першого ж вільного ранку. Це було за три дні до того, як у конгресі почалась напружена боротьба, що закінчилась його поразкою. В ці дні, що лишилися, однаково вже не можна було вжити ніяких заходів. Отже, Брендер взяв тростину і пішов до будинку Герхардтів; через півгодини він уже рішуче стукав у їхні двері.
йому відчинила м-с Герхардт.'
— Здрастуйте! — весело сказав він і, помітивши її збентеження, додав: — Чи можна ввійти?
Побачивши незвичайного гостя, добра жінка зовсім розгубилась. Вона потихеньку витерла руки старим латаним фартухом і, нарешті, відповіла:
— Так, так, прошу, заходьте!
Забувши зачинити двері, м-с Герхардт квапливо провела сенатора до кімнати і, присунувши стілець, запросила його сісти.
Брендер пошкодував, що так збентежив її.
— Не турбуйтеся, місіс Герхардт,— сказав він.— Я просто проходив мимо і вирішив заглянути до вас. Як здоров'я вашого чоловіка?
— Дякую, він здоровий,— відповіла жінка.— Він пішов на роботу.
— Отже, він знайшов посаду?
— Так, сер, — відповіла м-с Герхардт; вона, як і Дженні, не наважувалась сказати, що це за робота.
— І діти, сподіваюсь, всі здорові й ходять до школи?
— Так,—..відповіла м-с Герхардт.
Вона зняла фартух і зніяковіло бгала його.
— Це добре. А Дженні?
Дженні якраз прасувала білизну; почувши голос гостя, вона покинула праску й дошку і втекла в спочивальню, де тепер квапливо опоряджалась, боячись, що мати не догадається сказати, ніби її немає вдома, і не дасть їй можливості зникнути.
— Вона вдома,— сказала м-с Герхардт,— зараз я покличу її.
З Теодор Драйзер
83
— Навіщо ж ти призналася йому, що я тут? — стиха докорила Дженні.
— А що ж мені було робити?
Вони не наважувались вийти до сенатора, а він тим-часом оглядав кімнату, йому сумно було бачити, що такі достойні люди живуть у таких злиднях, хотілося б якось допомогти їм.
— Доброго ранку,— сказав він, коли Дженні нерішуче зайшла нарешті до кімнати.— Як ви поживаєте?
Дженні підійшла до нього і, червоніючи, простягла руку. Його відвідини так схвилювали її, що вона ледве була спроможна вимовити слово.
— Вирішив зайти й подивитись, як ви живете,— сказав сенатор.— Будинок непоганий. Скільки у вас кімнат?
— П'ять,— відповіла Дженні.— Ви пробачте, у нас безладдя. Ми сьогодні зранку прасували, через те все шкереберть.
— Розумію,— м'яко сказав Брендер.— Невже ви думаєте, що я цього не зрозумію, Дженні? Не треба мене соромитись.
Він говорив так само спокійно й дружньо, як завжди,, коли вона бувала у нього, і це допомогло Дженні опанувати себе.
— Нехай вас не турбує, якщо я ще колись загляну до вас. Я відвідуватиму вас, я хочу побачити вашого1 батька.
— Он як,— сказала Дженні.— А його немає вдома-Але поки вони розмовляли, Герхардт зі своєю пилкою
та козлами з'явився біля хвіртки. Брендер побачив йоп> і зразу ж пізнав по спільних з дочкою рисах.
— А от і ваш батько, якщо не помиляюсь,— сказав" він.
— Хіба? — відгукнулася Дженні, виглядаючи у вікно. Герхардт, заглиблений в свої думки, пройшов мимо-
вікна, не підводячи очей. Він поставив козла біля стіни, почепив пилку на цвяшок і зайшов у дім.
— Мати! — покликав він по-німецькому, а потім, не побачивши дружини, підійшов до дверей і заглянув у їдальню.
Брендер встав і простягнув йому руку. Сутулуватий,, жилавий німець підійшов і потиснув її, допитливо поглядаючи на незнайомого.
— Це мій батько, містер Брендер,— сказала Дженні;
почуття приязні до сенатора допомогло їй перебороти соромливість.— Батьку, це містер Брендер, той самий, що живе в готелі.