Зараз подивимось.
Він ввічливо відійшов убік, пропускаючи їх, і зачинив двері.
—' Зараз подивимося,— повторив він, висуваючи одну за одною шухляди солідної шифоньєрки з горіхового дерева.
Дженні з цікавістю оглядала кімнату. Ніколи ще вона не бачила так багато прикрас і чудових речей, як тут — на каміні й на туалетному столику. М'яке крісло й поруч — лампа під зеленим абажуром, на підлозі товстий пушистий килим, кілька маленьких килимків, розкиданих тут і там, — в усьому таке багатство, така розкіш!
із
— Присядьте, ось стільці,— люб'язно сказав сенатор, йдучи до сусідньої кімнати.
Сповнені боязкої шанобливості, мати й дочка із ввічливості все ще стояли, але сенатор, скінчивши розшуки, повторив запрошення. Вони, соромлячись та ніяковіючи, сіли.
— Це ваша дочка?—запитав він м-с Герхардт, посміхаючись Дженні.
— Так, сер,—відповіла мати.— Це моя старша дочка.
— А чоловік у вас живий?—питав він далі.— Як ваше прізвище? Де ви живете?
М-с Герхардт покірливо відповідала на всі питання.
— Скільки у вас дітей? — продовжував він.
— Шестеро,— відповіла м-с Герхардт.
— Родина не маленька, що й говорити. Ви, без сумніву, виконали свій обов'язок перед країною.
— Так, сер,— відповіла м-с Герхардт, зворушена його увагою.
— То ви кажете, це ваша старша дочка?
— Так, сер.
— А який фах у вашого чоловіка?
— Він склодув. Але зараз він хворий.
Вони розмовляли, а Дженні слухала, і великі голубі очі її дивилися здивовано й допитливо. Кожного разу, коли сенатор дивився на неї, він зустрічав такий простодушний, невинний погляд, таку чудову посмішку, що йому важко було одвести від неї очі.
— Так, — сказав він співчутливо, — все це дуже печально. У мене тут зібралося трохи білизни. Ви її виперіть, будь ласка. А наступного тижня, мабуть, буде ще.
Він склав білизну у невеликий, красиво вишитий синій мішок.
— Якого дня вам її принести? — запитала м-с Герхардт.
— Однаково, — неуважливо відповів він. — У будь-який день наступного тижня.
Вона скромно подякувала йому й зібралася йти.
— От що,-^-сказав він, пройшовши вперед і відчиняючи перед ними двері,— принесіть у понеділок.
— Добре, сер,—сказала м-с Герхардт.— Спасибі вам. Вони пішли, а сенатор знову став читати, але чомусь
ним оволоділа дивна неуважність.
— Печально,— сказав він, закриваючи книгу.— У цих. людях є щось дуже зворушливе.
Образ Дженні, сповненої здивування й захвату, вита© у кімнаті. !
А м-с Герхардт з дочкою зноіру йшли похмурими й темними вулицями. Несподіваний успіх надзвичайно підбадьорив їх.
— Яка у нього прекрасна кімната, правда? — прошепотіла Дженні.
— Так,— відповіла мати.— Він чудова людина.
— Він, сенатор, так?—спитала дочка.
— Атож.
— Напевно, приємно бути знаменитим,— стиха промовила дівчина.
Розділ II
Духовний образ Дженні — як описати його? Ця бідна дівчина, яку нужда примусила допомагати матері, що-прала для сенатора, брала в нього брудну білизну й відносила чисту, мала чудову м'яку вдачу, усю принаду якої не вимовити словами. Бувають такі рідкісні особливі натури, які приходять у світ, не відаючи, для чого саме, і зникають з життя, так нічого й не зрозумівши. Життя завжди, до останньої хвилини, здається їм безмірно-прекрасною, справжньою країною чудес, і коли б вони тільки могли здивовано блукати по ній, вона була б для них не гіршою від раю. Розплющивши очі, вони бачать навкруги довершений світ, який їм так по душі: дерева, квіти, море звуків і море фарб. Це — їхня дорогоцінна спадщина, їхнє найкраще багатство. І коли б ніхто не-зупинив їх словами: "Це моє", вони, осяяні щастям, могли б без кінця-краю мандрувати по цій землі з піснею, яку коли-небудь почує весь світ. Це — пісня доброти.
Але, затиснуті в клітку реального світу, такі люди-майже завжди чужі йому. Цей світ гордині і жадібності скоса поглядає на ідеаліста, мрійника. Якщо мрійник, задивиться на пропливаючі хмарки, йому закинуть неробство. Якщо, він вслухається у пісні вітру, вони тішать-його душуг а .сусіди тим часом поспішають заволодіти його майном. Якщо весь так званий неживий свИ" захопить його, закликаючи такими ніжними й чарівними голосами, що, здається, вони не можуть бути/Живими й розумними, мрійник гине, скорений стихіями. Реальний світ завжди тягнеться до таких людей своїми жадібними лабетами й оволодіває ними. Саме таких життя перетворює на покірливих рабів.
Такою була й Дженні у цьому прозаїчному світі. З дитинства кожний її крок був підказаний добротою й ніжністю. Коли Себастяи падав і забивався, це вона, перемагаючи тривогу й страх за брата, допомагала йому встати й вела до матері. Коли Джордж скаржився, що він голодний, вона віддавала йому свій шматок хліба. Довгі години вона колисала менших братів і сестер, лагідно наспівуючи і в той же час мріючи про щось. Ледве навчившись ходити, вона стала вірною помічницею матері. Вона мила, чистила, куховарила, бігала в крамницю, доглядала малят. Ніхто ніколи не чув від неї ані слова скарги, хоча вона не раз замислювалась над своєю гіркою долею. Вона знала, що багатьом дівчаткам живеться куди привільніше й радісніше, але й не думала заздрити їм; їй траплялося потай сумувати, і все ж вона співала своїх пісеньок. Ясними днями, коли вона дивилася з вікна кухні на вулицю, її тягло на простір, на зелені луги! Краса природи, її лінії й фарби, світло й тіні хвилювали дівчинку, немов прекрасна пісня. Бувало, вона вела Джорджа й інших дітей у зарості ліщини, у затишний тінистий куточок, де струмувало гомінке джерело, а вдалині широко розкинулися лани. Вона не вміла, як роблять поети, вимовити словами те, що відчувала, але душа її щиро відгукувалась на всю цю красу й раділа від кожного звуку, кожного подиву.
Коли здалеку долітало неголосне, ніжне воркування лісових горлиць — цих духів літа,— вона схиляла голову й прислухалась, сповнені ніжності звуки, мов срібні краплини, западали їй просто в серце.
Коли сонце припікало дужче і ажурні тіні й золоті візерунки лягали на траву, Дженні не могла надивитися на них, її тягло туди, де проміння сяяло найясніше, і, немов зачарована, вона йшла все далі в священні хащі лісу.
Вона відчувала усю принадність фарб. Чудове сяйво, що розливається небом у вечірню годину, невимовно веселило й захоплювало її.
— Добре б поплисти з цими хмарками,— зовсім по-дитячому сказала вона одного разу.
Вона знайшла гойдалку, яку сама природа сплела з лози дикого винограду, і тепер гойдалася на ній з Мартою й Джорджем.
— Ой, коли б був такий човен,— сказав Джордж. Закинувши голову, Дженні дивилась на далеку хмарку — багряний острів у сріблястому морі.
— От коли б люди жили на такому острові,— сказала "вона.
Думками вона була вже там і легко пробігала повітряними стежками.
— Дивись, бджола,— об'явив Джордж, показуючи на джмеля, що пролітав мимо.
— Так,— мрійно відгукнулась Дженні,— вона поспішає до себе додому.
— А хіба у всіх є дім?—запитала Марта.
— Майже у всіх,— відповіла Дженні.
— І у птахів? — запитав Джордж.
— Так,— сказала Дженні, всім єством відчуваючи поезію цієї думки,— і у птахів є дім.
— А у бджіл? — наполягала Марта.
— Так, і у бджіл.
— І в собак? — запитав Джордж, побачивши недалеко на шляху пса, що самотньо кудись плентався.
— Ну, звичайно, — сказала Дженні. — Хіба ти не знаєш, що в собак є дім?
— А в комарів? — невгавав хлопчик, помітивши цілий комариний хоровод, що вився у прозорих сутінках.
— Так,— сказала вона, тільки наполовину повіривши в це.— Слухайте.
— Ого! — недовірливо вигукнув Джордж.— Хотів би я подивитись, які в них будинки.
— Слухайте! — наполегливо повторила Дженні й підняла руку, закликаючи мовчати.
Була та тиха година, коли вечірній дзвін, як благосло-віння, лунає над згасаючим днем. Пом'якшені відстанню звуки тихо пливли у вечірньому повітрі, і сама природа наче притихла, дослухаючись разом із Дженні. За кілька кроків від неї стрибала по траві червоногруда вільшанка. Дзижчала бджола, десь бренькав дзвіночок, підозріло потріскувало гілля — це білка кралась до горіхів. Забувши опустити руку, Дженні слухала, доки протяжний дзвін не завмер у повітрі і серце її не переповнилось. Тоді вона підвелася.
2 Теодор Драйзер
17
— Ой! — вирвалося у неї, і в запалі поетичного захоплення вона міцно стиснула руки. В очах у неї стояли сльози. Чудове море почуттів, які хвилювали її, виходила з берегів. Такою була душа Дженні.
Розділ III
Сенатор Джордж Сільвестр Брендер був людиною незвичайного складу. Спритність політичного ділка своєрідно поєднувалася в ньому з чутливістю народного представника. Уродженець південного Огайо, він там же виріс і здобув освіту, якщо не рахувати двох років, коли він вивчав право у Колумбійському університеті в Нью-Йорку.
Він знав цивільне та кримінальне право, мабуть, не гірше від кожного мешканця свого штату, але ніколи не займався ним з тою ретельністю, яка потрібна для визначних успіхів на адвокатському поприщі. Він непогано заробляв, і йому не раз випадала блискуча нагода заробити куди більше, коли б він побажав піти на угоду з совістю, але на це він не був здатний. А проте, попри всю свою чесність та непідкупність, він часом не міг устояти перед проханням якого-небудь приятеля. Лише недавно, на останніх президентських виборах, він підтримав кандидатуру людини, яка — і Брендеру це було добре відомо — аж ніяк не мала якостей, потрібних для правителя.
Так само він був винний у тому, що кілька разів надавав державні посади людям непевним, а в двох чи трьох випадках — явно несумлінним. Коли його починали діймати докори совісті, він заспокоював себе улюбленим прислів'ям: "Мало що в житті не трапляється". Інколи він подовгу сидів одинцем у своєму кріслі, заглиблений у невеселі думки,— і потім, встаючи, з винуватою посмішкою повторював ці слова. Совість його аж ніяк не мовчала, а його серце, що б там не було, чутливо відгукувалося на все.
Цей чоловік, який тричі був обраний до конгресу штату від округи, до складу якої входив Колумбус, і двічі — до сенату Сполучених Штатів, ніколи не був одружений. У юнацтві він був серйозно закоханий, і не його провина, що це не скінчилося шлюбом. Дама його серця не побажала чекати його, а він тоді мусив ще довго добиватися
становища, яке б дало йому можливість утримувати родину.