Я розумію, що повинна зробити це для вас. Але ж я така дурна. З жінками завжди так, коли справа стосується кохання, тим-то я й зареклася ніколи в житті не закохуватись, а ось ба-! чите, що вийшло!
Вони разом поїхали до міста, в його контору, до нотаріуса, до прокурора — успіх неймовірний. Вона розповіла все чи майже все: як вона спочатку потрапила на службу до Суейна, як зустріла там Тілні, як, коли Суейн утік, Тілні давав їй різні доручення — вона була секретаркою, писала під диктовку; як вона почала'вважати його за свого покровителя; де і як познайомилася з місіс Скелтон* і як та, за вимогою містера Тілні (вона не певна, але, на її думку, це був наказ), зобов'язала її або, точніше, нака-зала їй взятися за цю справу. Проте Імоджін відмовилася сказати, яким чином її примусили, заявивши, що розповість про це згодом. Вона сказала, що тепер боїться говорити про це.
Заволодівши цим документом, Грегорі був нестямно радий, проте сумніви не покидали його. Вона спитала його, що далі, що треба ще, і він попросив її негайно залишити його й не зустрічатися з ним, поки він все не продумає і не вирішить, що ще треба зробити. Між ними не повинно бути нічого, навіть дружби, запевняв він її, доти, поки він рано чи пізно цілком не переконається, що нічого не загрожує йому, його дружині, його справі. Час усе покаже.
І все ж через два тижні, коли вона подзвонила йому в контору і сказала, що повинна побачити його хоч на хвилину, сказати йому два слова, де завгодно, на його розсуд,— вони знову зустрілися, цього разу лише на секунду, як сказав він собі і їй. Це було необачно, йому не слід було цього робити, але все ж... На цьому побаченні Імо-джін якось зуміла поставити перед ним такі права на його почуття, що їх не легко було відкинути. Зустріч відбулася в одному з маленьких бічних приміщень досить старомодного ресторану "сГріл Парзан", у діловій частині міста. Вона урочисто заявила, що просила зустрічі тільки тому, що хотіла ще раз побачити його; вона сказала, що прибула сюди, раз і назавжди порвавши з "Тритоном", і, як він зрозумів, не вернеться туди навіть за своїм гардеробом і буде переховуватись у скромному кварталі міста, поки не вирішить, що їй робити далі. Вона здавалась дуже самотньою, втомленою і сама говорила про це. Вона не знала, що з нею буде тепер, що може звалитися на неї. Але коли б він перестав погано думати про неї, вона не почувала б себе такою нещасною. Він мимоволі усміхнувся: як видно, вона пристрасно вірить у магічну силу кохання. Подумати тільки, як любов змінила жінку. Це було зворушливо, але й сумно. Він почував до неї чисто платонічну ніжність, як він казав собі, і щиро в це вірив. П ставлення до нього було йому приємним, навіть хвилювало його.
— Але чого ж ви чекаєте від мене? — питав він знову і знову.— Адже ви знаєте, це не може довго так тривати. У мене — дружина і маленький синок. Я не зроблю нічого, що може завдати їм лиха, а до того ж, починається виборча кампанія. Навіть ця зустріч — непрощенна дурість з мого боку. Я ризикую своєю кар'єрою. Цей сніданок повинен бути останнім, ось моє слово.
— Отже, Ед, ви прийшли до твердого рішення, — сказала вона зовсім уже наприкінці сніданку, сумно дивлячись на нього.— Виходить, ви більше не хочете мене бачити? Ви так віддалились від мене з того часу, як ми повернулись до міста. Я неприємна вам, Ед? Невже я справді така погана?
— Але, Імоджін, ви ж самі бачите, як усе виходить, правда ж? — запевняв він.— Це неможливо. В тій чи іншій мірі ви зв'язані з цією бандою, хай і всупереч вашому бажанню. Ви самі кажете, що вони багато чого знають про вас і, звичайно, негайно цим скористаються, якщо їм це буде вигідно. Певна річ, вони ще нічого не знають про ваше зізнання, якщо ви їм самі не сказали, і не думаю, щоб вони дізналися про нього доти, поки мене не змусять скористатися цим документом. А мені доводиться думати про дружину й сина, і я не хочу робити нічого такого, що може пошкодити їм. Якби Емілі дізналася, це її просто вбило б, а я цього не хочу. Вона завжди була мені другом, і ми багато чого пережили разом. Я все обдумав і переконаний, що так буде краще. Ми повинні розлучитися, Гя прийшов сюди, щоб сказати вам, що не можу більше бачитися з вами. Це неможливо, Імоджін, хіба ви не розумієте?
— Навіть іноді?
— Ніколи. Це просто неможливо. Ви мені подобаєтесь, і дуже добре, що ви допомогли мені виплутатися з цієї історії, але зрозумійте, це неможливо. Невже пе розумієте?
. Вона подивилася на нього, на мить опустила очі, потім стала дивитись у вікно, понад дахи великого міста.
г— Ах, Ед, яка я була дурна, — сумно промовила вона.—Я кажу не про зізнання... я рада, що зробила його... а про всі свої вчинки в цілому. Але ви маєте рацію, Ед. Я завжди почувала, що все кінчиться саме так, навіть того ранку, коли я згодилася зробити зізнання. Але я намагалася вірити й надіятися — просто тому, що з першого дня, як.побачила вас, я зрозуміла, що не зможу подолати сво-гд. почуття, і, ви бачите, так і вийшло. Ну що ж, Ед. Давайте попрощаємося. Любов — сумна штука, правда? — І вона, почала надягати пальто й капелюшок.
Він допомагав їй, а сам усе думав про той Чудний вихор обставин, що спочатку кинув їх докупи, а тепер розкидав у різні боки.
— Мені б хотілося, Імоджін, зробити для вас більше, повірте,— сказав він.— Мені б хбтілося сказати вам що-небудь, від чого б вам... нам обом... стало трохи легше.., але яка рація? Однаково ж це марна річ, правда?
— Правда,— гірко сказала вона.
Він провів її до ліфта, вийшов з нею на тротуар, і там вони на хвилину зупинилися.
— Так, Імоджін... — він замовк і потім заговорив знову. — Не так мені хотілося б розлучитися з вами, та... що вдієш...— він простягнув руку,— бажаю щастя і прощайте.— Він повернувся, щоб іти.
Вона благально глянула на нього.
— Ед,— сказала вона,— Ед... стривайте! Хіба... невже ви не хочете?...— Вона наблизила до нього свої губи, очі її затуманились.
Він знову повернувся, обійняв її і поцілував. У ту ж мить вона припала до нього, немов хотіла вилити все своє почуття в цьому їх першому й останньому поцілунку; потім одвернулася й пішла, не оглядаючись, і незабаром загубилася в натовпі, що вирував круг них. А коли Грего-рі опам'ятався і зібрався йти, він помітив двох кінооператорів, що з різних боків знімали цю сцену. Він ледве міг повірити своїм очам. Поки він розгублено дивився на них, вони зробили свою справу, склали свої триніжки й рушили до авто, що чекало на них. Перше ніж він встиг зібрати думки, вони поїхали... а тоді...
— Хай мене грім уб'є! — вигукнув він.— Невже це вона підстроїла? Після всього, що я до неї почував, після всіх її запевнень! Шахрайка! І вони зняли нас, коли я поцілував ЇЇ! Ускочив, чорти б його взяли, це дівчисько, чи вся їх зграя, все ж обдурила мене, і після того, як мені пощастило уникнути стількох небезпек! Підстроєно з та-, ким розрахунком, щоб зробити марним її зізнання. Виходить, вона змінила своє ставлення до мене. Або ніколи не любила мене. (Похмура, бентежлива думка!) Невже вона... чи могла вона... знати... зробити таку річ?—гадав він.—> Хто ж переслідував мене ввесь час? Вона і Тілні чи сам Тілні?
Хмурий і безпорадний, він повернувся й пішов.
Що ж тепер буде? Вся його кар'єра в небезпеці. Відто-
ді як дружина його повернулася, все ніби було гаразд, але коли він виступить зі своїм викриттям, що тоді?. На світ вирине фотографія! Його буде зганьблено! Або він опиниться на межі цього. А що тоді? Він міг би виступити із спростованням, заявити, що це шахрайство, що фотографія — фальшивка, подати зізнання Імоджін. Але чи зможе він це довести? її руки обвилися круг його шиї. Він обійняв її. Два кінооператори з різних точок зафіксували цю картину! Чи зможе він пояснити? Чи зможе він знову знайти Імоджін? І чи розумно це? Чи дасть вона свідчення на його користь? А якщо й дасть, що з того? Хіба хоч хто-небудь повірить морально опороченій людині? Хіба дадуть йому тепер висунутись на полі політичної діяльності? Навряд. На нього чекають глум, знущання. Ніхто не повірить, крім дружини, а вона нічим не зможе йому допомогти.
З тупим болем у серці понуро брів він вулицею, ясно усвідомлюючи, що через його дурну добрість та поблажливість праця багатьох місяців за кілька хвилин пішла прахом і що ніколи більше — його політичні друзі такі обережні,— ніколи більше, в усякому разі, в цьому місті, в нього не буде надії вступити в обітовану землю свого кращого майбутнього — того майбутнього, на яке він поглядав з таким сподіванням... не буде надії ні для нього, ні для дружини, ні для малюка.
"Дурень! Ну й дурень! — сердито обізвав він себе і знову: — Дурень! Дурень!" Нащо він був так безглуздо чутливим і легковірним? Нащо захопився нею? Але, не знайшовши відповіді і ясного виходу з цього становища, крім єдиної можливості все заперечувати й висувати контробвинувачення, він поволі попростував до своєї контори, яка здалася йому тепер такою похмурою,— до контори, де він стільки часу працював, але де після того, що сталося, він, мабуть, більше не зможе працювати, а коли І зможе, то без особливої вигоди для себе.
"Тілні! Імоджін! — думав він.— Які ж вони обоє спритні, падлюки... Тілні принаймні..." — Навіть тепер він не був певний, що Імоджін винна,— і, міркуючи таким чином, він пройшов до себе в контору, залишивши за дверима вуличну юрму, величезну обдурену юрму, яку Тілні, і мер, і всі політикани щоденно і щогодинно використовують у своїх інтересах, ту саму юрму, якій він хотів допомогти і проти якої, як і проти нього, було підготовлено і так легко й наприкінці так успішно здійснено цю маленьку змову.