Ми розуміємо, як вам незатишно на вашому маленькому холодному Марсі, як ви заздрите, що в нас такі міста.
– Наша цивілізація набагато давніша за вашу...
– Джо, прошу тебе, не перепиняй мене, не засмучуй. Дай мені викласти свою теорію, а потім балакай собі, скільки влізе. Так ось, вам там було дуже нудно, і ви прилетіли сюди побачити наші міста й наших жінок і все таке,— що ж, ласкаво просимо, адже ви наші брати, ви теж звичайнісінькі люди. До речі кажучи, Роско, є ще одна дрібниця: на цьому вашому вторгненні можна добряче заробити. Скажімо, я задумав цей фільм – він принесе нам мільярд чистого прибутку, не менше. Через тиждень ми випустимо ляльку-марсіанку по тридцять монет за штуку. Це теж мільйонні прибутки. І в мене є контракт на марсіанську гру, вона піде по п'ять монет. І ще можна дещо придумати.
– Он воно що, – мовив Еттіл і відсунувся. [267]
– А ще, ясна річ, вигідний новий ринок. Ми вам дамо все, що ви захочете, – і засіб для видалення волосся, і жуйку-гумку, і ваксу — все.
– Стривайте. Ще одне запитання.
– Давай.
– Як ваше ім'я? Що означає оце Ер Ер?
– Річард Роберт. Еттіл глянув на стелю.
– А вас часом, бува, хтось не назива, ну, просто так – Рік?
– Як ти здогадався, Маку? Звісно, Рік.
Еттіл полегшено зітхнув, а тоді почав нестримно сміятися. Показав на Ван Пленка пальцем:
– Отже, ви Рік? Рік! Отже, ви і є Рік!
– А що тут смішного, синку? Розтлумач татові!
– Ви не зрозумієте... так, пригадав один жарт... – Сльози проступили на очах Еттіла, він задихався від сміху, стукотів кулаком по столу. – Отже, ви Рік! Ну п ну! Ніколи б не подумав! Ані величезних м'язів, ані випнутого підборіддя, ані рушниці. Лише натоптаний грішми гаманець, смарагдовий перстень та жирне черево!
– Гей, пильнуй слів! Я, може, й не Анол-лон, але...
– Вашу руку, Ріку! Я давно хотів познайомитися з вами. Ви – той самий чоловік, який завоює Марс, адже ви маєте машинки для коктейлів, і супінатори, і покерні фішки, і нагайки, і шкіряні чоботи, і картаті кепки, і ром.
– Я всього-на-всього скромний ділок, – мо-ішв Ван Пленк, опустивши оченята додолу. – Я роблю свою роботу й дістаю трохи від загального пирога. Але я вже сказав, Морте: мені давно їїи дає спокою одна думка – на Марсі [268] слід продавати іграшки дядечка Уїггілі й комікси Діка Трейсі – це ж там новина! Велетенський ринок збуту. Адже там і чути не чули про політичні карикатури, чи не так? 'Гак! Отже, ми закидаємо вас усіляким добром. Марсіани просто битимуться, аби вхопити наш товар, кажу тобі, синку, битимуться! Ще б пак – парфуми, сукні з Парижа, модні комбінезони, га? І чудові нові черевики...
– Ми не носимо черевиків.
– Що я чую? – Ер Ер підвів очі до стелі. – На Марсі живуть репані селюки? Послухай, Джо, ми за це візьмемося. Ми всіх присоромимо, вони будуть узуватися. А тоді й вакса знадобиться!
– А-а...
Ван Пленк поплескав Еттіла по плечу.
– Отже, домовились? Ти – технічний директор фільму, еге ж? Попервах матимеш дві сотні на тиждень, а згодом – усі п'ять. Що скажеш?
– Мене нудить, – вимовив Еттіл. Від коктейлю він аж посинів.
– О, вибачай. Я не думав, що тебе так розвезе. Ходімо на свіже повітря.
Надворі Еттілові полегшало.
– То це ось чому нас так зустріла Земля? — запитав він, похитуючись.
– Ясна річ, синку. У нас на Землі ніхто не відмовиться заробити – дай тільки нагоду. Покупець завжди правий. Ти не ображайся на мене. Завтра о дев'ятій ранку приїжджай у Голлівуд на студію. Тобі покажуть твій кабінет. А я приїду об одинадцятій, зустрінемось. Дивись, не запізнюйся, рівно о дев'ятій! У нас тут порядок суворий.
– А чому? [269]
– Дивак ти, Галлахере! Але ти мені подобаєшся. На добраніч. Щасливого вторгнення!
Автомобіль поїхав.
Еттіл, розгублено блимаючи, дивився йому вслід. Далі витер чоло долонею й повільно пішов вулицею до стоянки ракет.
– Що ж тепер робити? – вголос запитав він самого себе.
Ракети німо виблискували в місячному світлі. З міста долинав притлумлений віддаллю гул – там вирували веселощі. У похідному лазареті – переполох: з одним молодим марсіанином стався важкий нервовий приступ. З криків хворого можна було второпати, що він надто багато всього надивився, надто багато випив, надто багато наслухався пісень з червоно-жовтих скриньок у тих місцях, де п'ють, там де його доганяла поміж незліченних столиків якась величезна, мов слониха, жінка. Він раз у раз бурмотів.
– Нема чим дихати... заманили, роздушили...
Схлипування поволі затихло. Еттіл вийшов із тіні й попростував через широку дорогу до міжпланетних кораблів. Удалині – він бачив – покотом лежали п'яні вартові. Він прислухався. З величезного міста долинали віддалені звуки музики, автомобільні гудки, виття сирен. А йому вчувалися ще й інші звуки: притлумлене хурчання машинок, що мелють солод, готують напій, від якого воїни погладшають, стануть ледачими, втратять пам'ять; у печерах кінотеатрів наркотичні голоси заколисують марсіан, навіюють міцний сон, від нього вже ніколи не проснешся, так і спатимеш, ходячи.
Мине лише рік – а скільки марсіан помруть [270] від цирозу печінки, від ниркових захворювань, від високого кров'яного тиску? Скільки накладуть на себе руки?
Еттіл зупинився серед пустельної дороги. За два квартали з-за рогу вигулькнула машина й помчала просто на нього.
У нього був вибір: залишитися на Землі, піти працювати на кіностудію консультантом, щоранку хвилина в хвилину приходити на роботу, підтакувати в усьому постановникові: еге ж, мовляв, на Марсі була кривава різанина; так, мовляв, наші жінки — високі білявки; авжеж, у нас є різні племена зі своїми танцями й жертвоприношеннями, так, так, так. А можна зараз піти, залізти в ракету й самому полетіти на Марс.
– А що буде через рік? – уголос проказав він.
На Марсі відкриють Нічний клуб Блакитного каналу. І Казино Стародавнього міста. Так, у самому серці справжнього стародавнього марсіанського міста влаштують картярський дім! І в усіх старовинних містах палатимуть, метушитимуться неонові вогні реклам, на могилах предків влаштовуватимуть веселі гулянки – все буде, буде!
Але ще не зараз. За кілька днів він буде вдома. Тілла й син чекають його, і можна на-останок ще кілька років пожити спокійно – дихати свіжим вітром, сидіти з дружиною на березі каналу й читати свої славні, улюблені книжки, пригублювати неміцне питво з тонким букетом, розмовляти, – одне слово, мирно прожити той короткий відтинок часу, який ще залишиться їм, поки з неба не впаде неоновий безум.
А тоді, може, вони з Тіллою знайдуть ііритулок [271] досі, у синіх горах і переховуватимуться там рік чи два, поки й туди прийдуть туристи п почнуть клацати фотоапаратами та галасувати – ах, якиіі чудовий краєвид!
Він уже добре знав, що скаже Тіллі:
– Війна – жахлива річ, але мир іноді може бути куди жахливішиіі.
Він стояв посеред пустельної дороги.
Озирнувся і, зовсім не здивувавшись, побачив: просто на нього мчить машина, а в ній повно галасливих підлітків. Ці хлопчики й дівчатка, не старші шістнадцяти років, женуть відкриту машину так, що її кидає з боку в бік. Вони показують на нього пальцями й верещать. Двигун реве дедалі голосніше. Швидкість – шістдесят миль на годину.
Еттіл кинувся втікати. Машина наздоганяла його.
"Так, так,-– стомлено думав він,-як дивно, як сумно... гуркіт... достоту бетономішалка".