Він узяв її руку в свої і ніжно стиснув, пильно дивлячись на неї, а вона замислено задивилась удалину.
Десь у цей час Мінні міцно спала, втомлена неспокійними думками, що тривожили її весь вечір. Вона заснула в незручній позі, підібгавши під себе лікоть. Рука затерпла, і її почали мучити кошмари. Мінні снилося, що вона й Керрі опинилися десь поблизу старої копальні. їй видно було високу під'їзну колію і купи землі й вугілля. Перед ними була глибока шахта, вони зазирали туди і бачили дивовижне вогке каміння там, у глибині, де стіни шахти повивала сутінь. Стара корзина спускатися в шахту висіла на потертому канаті.
— Давай спустимось, — каже Керрі.
— Ой, ні,— відповідає Мінні.
— Та ну ж бо, ходім, — наполягає Керрі.
Вона починає тягти до себе корзину, і от, незважаючи на всі протести Мінні, вона вже в корзині і починає спускатися,
— Керрі! — гукає Мінні.— Керрі, вернись! — Але Керрі вже внизу, темрява зовсім поглинула її.
Мінні поворушила рукою.
Таємнича місцевість раптом змінилась — тепер Мінні опинилася над якимсь незнайомим водним простором, — вона ще ніколи не бачила стільки води. Вони з Керрі стоять чи
то на якійсь дамбі, чи то па довгому мисі, Керрі — на самому кінці. Вони оглядаються довкола, і от вода починає затопляти те, на чому вони стоять. Міпні чує, як вода хлюпоче, набігаючи.
— Іди сюди, Керрі! — кличе Мінні, але Керрі пробирається ще далі. Вона відступає так далеко, що її і не докличешся тепер.
— Керрі! — гукає Мінні.— Керрі!
Але її власний голос долинає ніби звідкись здалеку, а темна вода заливає усе. Вона йде геть, сповнена жалю, ніби за якоюсь втратою. Її огортає такий смуток, як ніколи в житті.
Картини ще кілька разів змінювались; у стомленому мозку виникали дивні видива, що химерно перепліталися одне з одним. Останнє привиддя примусило її голосно скрикнути, бо вона побачила, як Керрі, що лізла на якусь скелю, раптом оступилася, пальці її розтулились і вона полетіла у прірву.
— Мінні! Що з тобою? Та прокинься ж! — говорив стурбований Гансон і термосив дружину за плече.
— Що… що таке? — питала Мінні спросоння.
— Прокинься, — відказав чоловік, — і повернися на другий бік. Ти балакаєш уві сні.
Десь через тиждень Друе, як завжди елегантний і чемний, завітав у бар Фіцджералда і Моя.
— Привіт, Чарлі! — зустрів його Герствуд, визираючи з дверей свого кабінету.
Друе підійшов і заглянув до управителя бару, що повернувся за свій стіл.
— Коли знову їдете? — спитав Герствуд.
— Скоро вже, — відповів Друе.
— Цього разу я вас майже не бачив, — зауважив Герствуд.
— Так, я був дуже зайиятий, — відказав Друе.
Вони ще кілька хвилин розмовляли на загальні теми.
— А знаєте що, — промовив Друе так, ніби йому щось раптом спало на думку, — мені б хотілося якось увечері витягти вас звідси.
— Куди ж це? — здивувався Герствуд.
— До мене додому, звичайно, — усміхаючись, відповів Друе.
Герствуд глянув лукаво, і легенька усмішка промайнула на його губах. Він пильно подивився на Друе, а потім промовив тоном справжнього джентльмена:
— Спасибі, охоче прийду.
— Ми чудово пограємо в карти.
— Можна мені принести з собою пляшечку шампанського? — спитав Герствуд.
— Звичайно, — відповів Друе. — І я вас з кимсь познайомлю.
РОЗДІЛ IX
В світі умовностей. Зелене око заздрощів
Будинок на Північній стороні, поблизу Лінкольн-парку, де мешкав Герствуд, належав до дуже звичайного в той час типу будинків. Це була триповерхова кам'яниця, долішній поверх якої був трохи нижче рівня вулиці. Перед фасадом з великим еркером на другому поверсі зеленів газон футів двадцять п'ять завдовжки і десять завширшки. За домом був дворик із стайнею, обведений огорожами сусідніх садиб; там Герствуд тримав свого коня й екіпаж.
Будинок мав десять кімнат; в них мешкали сам Герствуд, його дружина Джулія, син — Джордж-молодший і дочка Джессіка. Проживала там ще служниця, раз у раз інша, бо догодити місіс Герствуд було не легко.
— Джордже, я вчора звільнила Мері,— цими словами нерідко починалася розмова за обіднім столом.
— Добре! — відповідав у таких випадках Герствуд, якому давно вже набридла ця злободенна тема.
Домашній затишок — це чарівна квітка, і немає в світі нічого ніжнішого, нічого делікатнішого, нічого, що, з дитинства оточуючи й живлячи людей, так міцно прищеплювало б їм стійкі моральні правила. Хто не зазнав цього благодійного впливу, той ніколи не зрозуміє, чому від певних звуків гарної музики на очі набігають сльози. Не збагне він ніколи і тих таємничих струн, що зв'язують докупи серця людей однієї нації, примушуючи їх битись, як одне серце.
У домівці Герствуда не панувала така атмосфера. Не почувалося тут тієї взаємної поваги і поблажливості, їоез яких домашнє вогнище — ніщо. Гарна обстава цілком задовольняла смак мешканців. Були тут м'які килими, розкішні крісла й дивани, рояль, мармурова статуя Венери невідомого скульптора і безліч бронзових статуеток, зібраних бозна-звідки, — їх звичайно великі меблеві фірми продають разом з іншими речами, запевняючи покупців, що все це необхідно мати в кожному "порядному" домі.
У їдальні височів буфет, заставлений блискучими графинами та іншим посудом і дрібничками з кришталю. Усе було розставлено дуже майстерно, адже Герствуд знався на цьому. Він вивчав цю справу не один рік у своєму барі і з великим задоволенням починав навчати цього мистецтва кожну нову "Мері", коли вона з'являлася в домі. Його ні в якім разі не можна було назвати балакучим. Навпаки, його поводження з усіма вдома відзначалося приємною стриманістю, що її прийнято вважати неодмінною властивістю джентльмена. Він не любив сперечатись, ніколи не втрачав терпіння і був трохи деспотичний. Чого він не міг виправити, на те переставав зважати і взагалі старався триматися далі від усього, що вважав неможливим.
Був час, коли Герствуд дуже любив свою дочку Джессіку; він тоді був молодший і ще не домігся такого успіху в справах. Але тепер, на сімнадцятому році життя, Джессіка почала виявляти все більшу стриманість і незалежність, і батьківська ніжність почала холонути. Джессіка вчилася в ліцеї, і її погляди на життя зробили б честь патриціанці. Вона любила гарні убрання і безперестанку вимагала все нових і нових. Вона мріяла про кохання і життя в розкошах. У школі вона познайомилася з дівчатами із дуже багатих родин; їхні батьки були власниками чи компаньйонами в великих підприємствах, і ці дівчата трималися так, як ли-чило панночкам з таких родин. Джессіка цікавилася тільки такими подругами — інші для неї не існували.
Молодшому Герствудові минуло дев'ятнадцять, і він уже займав добру посаду у великому агентстві по продажу нерухомого майна. Джордж нічого не давав на своє утримання; вважалося, що він складає гроші, щоб згодом вкласти їх у нерухоме майно. Він мав певні здібності і величезний гонор, а любов до розваг поки що не йшла на шкоду його службовим обов'язкам. Він приходив і йшов з дому, коли йому заманеться, зрідка казав матері кілька слів, розповідав якусь цікаву історію батькові, але здебільшого обмежувався загальними фразами. Він ні перед ким не виявляв своїх бажань. Та в домі ніхто особливо й не цікавився ними.
Місіс Герствуд належала до тих жінок, єдине прагнення яких полягає в тому, щоб усіх перевершувати, і які страждають, помічаючи, що іншим щастить у цьому більше, ніж їм. Вона дивилась на життя очима того вузького "вибраного" кола, до якого вона не належала, але мріяла, що колись належатиме. А втім, вона вже починала розуміти, що для неї це неможливо. Але для доньки своєї вона сподівалася на кращу долю, а через неї мріяла й сама зайняти трохи вище становище в суспільстві. Що ж до сина, то його майбутні успіхи, може, дадуть їй право пишатися тим, що вона виростила видатну людину. Та й у чоловіка справи йшли непогано, і вона сподівалася, що його комбінації з купівлею землі дадуть колись добрі наслідки. Ці його операції ще не досягли значних розмірів, але прибутки сім'я мала загалом пристойні, а становище Герствуда у Фіцджералда і Моя було міцне. Обидва власники бару були з ним у найкращих і зовсім не офіціальних стосунках.
Неважко уявити собі, яку сімейну атмосферу могли створити такі люди. Вона проявлялася в тисячі незначних розмов, дуже схожих одна на одну.
— Я завтра їду у Фокс-Лейк, — якось у п'ятницю заявив Джордж-молодший за обідом.
— А що там має бути? — поцікавилась місіс Герствуд.
— Едді Фарві купив нову парову яхту і запрошує мене прокататись.
— Скільки він заплатив за неї? — розпитувала далі мати.
— О, понад дві тисячі доларів! Він запевняє, що яхта як лялечка.
— Старий Фарві, мабуть, добре наживається, — зауважив Герствуд.
— Певна річ! Джек розповідав мені, що вони тепер експортують свій товар у Австралію, а на тому тижні відправили велику партію у Кейптаун.
— Подумати тільки! — вигукнула місіс Герствуд. — А чотири роки тому вони тримали крамничку в підвалі на Медісон-стріт.
— Джек мені казав, що навесні вони мають будувати на Робі-стріт шестиповерховий дім.
— Подумати тільки! — докинула і Джессіка.
Саме в цей день Герствуд збирався піти з дому раніше, ніж звичайно.
— Ну, я пішов, у мене є справи в місті,— сказав він, встаючи з-за столу.
— А ми підемо в понеділок у театр Мак-Вікера? — спитала місіс Герствуд, не підводячись.
— Авжеж, — байдужим тоном промовив він.
Обід тривав, а Герствуд піднявся нагору, щоб узяти капелюх і пальто. Потім грюкнули надвірні двері.
— Це, мабуть, тато вже пішов, — сказала Джессіка.
Шкільні новини цієї дівчини мали особливий характер.
— У нас в ліцеї готується вистава, — повідомила вона одного разу, — і я теж братиму в ній участь. /
— Справді? — обізвалася мати.
— Так, і мені потрібна для цієї вистави нова сукня,
У виставі візьмуть участь найвродливіші дівчата школи. Міс Палмер гратиме Порцію.
— Невже? — знову сказала мати.
— І знов запросили оту Марту Грізволд. Вона думає, ніби вмів грати!
— Її сім'я, здається, не з заможних? — підхопила місіс Герствуд. — У них же нічогісінько немає, правда?
— Авжеж, — підтвердила Джессіка, — вони вбогі, як церковні миші!
Вона дуже обережно вибирала собі друзів з-поміж юнаків, приваблених її красою.
— Уяви собі,— сказала вона матері якось увечері,— отой Горберт Крейн наважився лізти до мене зі своєю дружбою!
— А хто він такий, серденько? — запитала місіс Герствуд.
— Цілковита нікчемність! — відповіла Джессіка, надуваючи губки. — Просто собі студент.