Нагорі, у квартирі, панувала тиша. Мінні шила при світлі лампи, сидячи за столом. Гансон уже ліг у ліжко. Стомлена, невесела й розчарована, Керрі тільки й спромоглася сказати, що йде спати.
— Так, ти краще лягай, — відповіла їй Мінні.— Тобі ж завтра рано вставати.
Ранок не приніс нічого втішного. Коли Керрі виглянула
зі своєї кімнати, Гансон уже виходив з дому. За сніданком Мінні пробувала розмовляти з сестрою, але кожна думала про своє і розмова не в'язалась.
Керрі знову пішла пішки, як і напередодні; вона починала вже розуміти, що її чотирьох з половиною доларів не вистачить навіть на проїзд, коли вирахувати те, що вона пла-титиме сестрі. Все складалося досить сумно. Але ранкове сонце розвіяло її невеселі думки, — така-бо одвічна властивість ранкового сонця.
На взуттєвій фабриці вона провела довгий день, уже не такий виснажливий, як напередодні, але й без такої кількості нових вражень. Головний майстер під час обходу спинився коло її машини.
— Звідки ви взялися? — спитав він.
— Мене найняв містер Браун, — відповіла вона.
— Ага, он як! — процідив майстер і додав: — Глядіть же, працюйте як слід.
Дівчата-робітниці справили на неї ще гірше враження, ніж у перший день. Вони здавались цілком задоволеними своєю долею і були всі якісь вульгарні. Керрі мала розвиненішу уяву, а їхня груба мова бриніла незвично для неї. 1 одягатися вона вміла з більшим смаком. Особливо неприємно було їй слухати розмови своєї сусідки, дівчини, озлобленої життям.
Керрі чула, як вона сказала робітниці, що сиділа поруч із нею:
— Я недовго це терпітиму. Платня злиденна, а спину гни допізна — тут здохнеш на цій роботі.
З чоловіками дівчата трималися вільно, і з молодими, і з літніми, перекидалися з ними грубими жартами, які спочатку прикро вражали Керрі. Та й її,— вона це помітила, — вважали такою ж, як і інші.
— Привіт! — звернувся до неї під час обідньої перерви один з робітників, хлопець із здоровенними ручиськами, — А ви гарненька, нівроку.
Він чекав, що почує у відповідь звичайне: "Одчепись!", і коли Керрі мовчки відсунулася від нього, отетерів з несподіванки і подався геть, зніяковіло посміхаючись.
А вдома того вечора вона відчула себе ще самотнішою,
Нестерпна туга огорнула її. До Гансонів, очевидно, майже ніколи ніхто не приходив. Вона знов постояла на дверях унизу, визираючи на вулицю, потім наважилась трохи пройтися. Її некваплива хода і вигляд людини, яка знічев'я блукає по вулицях, привернули до неї увагу чоловіків. Керрі дуже збентежилась, коли добре вдягнений чоловік років тридцяти, проходячи повз неї, почав придивлятися, пішов тихше, повернувся й промовив:
— Вийшли трохи пройтися?
Керрі вражено поглянула на нього і, відступаючи, насилу спромоглася відповісти:
— Я вас зовсім не знаю!
— О, це не має значення! — відповів він приязно.
Вона не стала провадити розмову, кинулась геть і прибігла до своїх дверей зовсім задихана. Щось у погляді цього чоловіка злякало її.
Так і минали всі дні до кінця тижня. Раз або двічі Керрі почувала себе після роботи такою стомленою, що, не в силі йти пішки, витратилась на конку. Вона була досить тендітна, і від цілоденного сидіння в неї боліла спина. Одного разу вона лягла спати раніше за Гансона.
Пересаджування в новий грунт часом шкодить квітам і молодим дівчатам. Навіть продовження нормального росту потребує кращого грунту, чистішого повітря. Для Керрі було б краще, якби її акліматизація відбувалася поступовіше, якби перехід був не такий раптовий. Вона почувала б себе краще, якби не одразу знайшла роботу і встигла оглянути місто, яке їй весь час хотілось побачити.
Першого ж дощового ранку виявилося, що в Керрі немає парасольки. Мінні позичила їй свою, стару й вигорілу. У Керрі заговорив гонор. Вона пішла в універсальний магазин і купила собі парасольку, витративши на це долар з чвертю із свого мізерного капіталу.
— Навіщо ти це зробила? — спитала Мінні, побачивши нову парасольку.
— Треба ж мені мати парасольку, — відповіла Керрі.
— Ах ти, дурненька!
Керрі образилась, але не відповіла на це нічого.
"Я не збираюсь лишатися звичайною робітницею, — подумала вона, — хай і не сподіваються".
У першу ж суботу ввечері Керрі віддала чотири долари за харчі. Беручи ці гроші,Мінні відчула докір сумління, але як же було пояснити Гансонові, якби вона взяла менше? А цей достойний чоловік, задоволено посміхаючись, видав дружині на домашні витрати рівно на чотири долари менше. Тепер він зможе збільшити свої внески за землю.
А Керрі сушила собі голову над тим, як одягатися й розважатися за п'ятдесят центів на тиждень. Вона думала й думала про це і, нарешті, обурилась.
— Піду трохи пройдуся по вулиці,— сказала вона, повечерявши.
— Не сама, сподіваюсь? — спитав Гансон.
— Сама, — відповіла Керрі.
— Краще не треба, — докинула Мінні.
— Але ж я хочу побачити хоч що-небудь! — відказала Керрі, і з того, як вона вимовила останні слова, і чоловік, і дружина вперше зрозуміли, що вона не задоволена ними.
— Що з нею таке? — спитав Гансон, коли вона вийшла надіти капелюшок.
— Не знаю, — відповіла Мінні.
— Але ж вона повинна розуміти, що їй не годиться отак гуляти по вулиці самій.
Та Керрі не пішла далеко. Вона повернулась і постояла коло дверей. На другий день вони всі пішли у Гарфілд-парк, але їй там не сподобалось. Вона не досить добре виглядала для цього місця. В понеділок на роботі вона прислухалася до захоплених розповідей інших дівчат про їхні розваги, зрештою досить звичайні. Ці дівчата були щасливі!
Потім кілька днів підряд ішов дощ, і Керрі їздила конкою. Якось увечері вона промокла до нитки, ідучи до зупинки на Ван-Б'юрен-стріт. Весь цей вечір вона самотньо просиділа у вітальні, замислено дивлячись на вулицю, де вогні відбивались у мокрому брукові. Керрі була досить вразлива, отож не дивно, що в неї зіпсувався настрій.
У суботу вона знову заплатила сестрі чотири долари і з розпачем сховала свої п'ятдесят центів. Вона вже зазнайомилася з кількома дівчатами на фабриці і дізналась, що із заробітку в них лишалося на власні витрати більше, ніж у неї. Вони мали знайомих хлопців, — із тих, якими Керрі, після зустрічі з Друе, гордувала, — і вони дбали про розваги для своїх дівчат. Але їй все менше подобалися ці легковажні фабричні хлопці. Зустрічаючись з ними тільки на роботі, вона вважала їх усіх грубими.
Настав день, коли над містом промчав перший подих зими. Вітер хутко гнав по небу кучеряві хмари, витягав у довгі, тонкі смуги дим з високих фабричних димарів і різкими раптовими поривами знімався на вулицях і перехрестях. Перед Керрі з усією невідкладністю постало питання про зимовий одяг. Що робити? Вона не мала ні теплого жакета, ні капелюшка, ні черевиків. Нелегко було починати розмову з Мінні про все це, але, нарешті, вона зважилась.
— Не знаю, що мені робити, — сказала вона якось увечері, коли вони з сестрою залишилися вдвох. — Наближається зима, де я візьму теплий одяг? І капелюшок мені потрібен.
Обличчя Мінні стало серйозним.
— Ну що ж, залиш собі частину своїх грошей і купи капелюшок, — сказала вона, заклопотана тими ускладненнями, які викличе зменшення сестриного внеску.
— Якщо ти не заперечуєш, це було б дуже добре, хоч на один або два тижні,— насмілилась попросити Керрі.
— А по два долари ти зможеш платити? — спитала Мінні.
Керрі охоче погодилась, зрадівши, що вихід знайдено, і
одразу стаючи щедрою. Вона підбадьорилася і негайно почала підраховувати. Насамперед їй потрібен капелюшок. Які пояснення Мінні дала Гансонові, Керрі так і не дізналась. Він нічого не сказав, але в квартирі створилася неприємна, гнітюча атмосфера.
Можливо, усе б влаштувалося, але несподівано прийшла недуга. Якось опівдні, після дощу, подув сильний вітер, а в Керрі ще не було жакета. Вийшовши о шостій з фабричної задухи, вона затремтіла під подувом холодного вітру. Вранці Керрі чхала, і коли вона вийшла з дому, нежить посилився. Весь той день у неї нили кістки, а голова була якась порожня. Надвечір вона почувала себе зовсім недобре, а добравшись додому, не схотіла їсти. Мінні помітила її млявість і спитала, що з нею.
— Не знаю, — сказала Керрі,— мені щось зовсім погано.
Керрі все тулилася до пічки, її трусило, і вона лягла в ліжко зовсім хвора. Вранці в неї був сильний жар.
Мінні дуже перелякалась і ніжно піклувалася про сестру. Гансон висловив думку, що їй, мабуть, краще на деякий час повернутись додому. Коли вона встала через три дні, то було ясно, що місце на фабриці вона втратила. Зима ось-ось настане, вона не має теплого одягу, а тепер ще й лишилась без роботи.
— Я не знаю, що робити, — сказала Керрі.— У понеділок я піду в місто, пошукаю, може, вдасться що-небудь знайти.
Та цього разу її зусилля були марні. Одяг її не пасував до пізньої осені. Останні гроші було витрачено на капелюшок. Три дні блукала вона по місту, дедалі більше впадаючи в розпач. Атмосфера в квартирі стала зовсім нестерпна. Щовечора її охоплювала відраза на саму думку, що треба туди вертатись. Гансон зробився холодний як лід. Керрі розуміла, що це не може тривати довго. Скоро їй доведеться все кинути і повернутись додому.
Весь четвертий день вона проходила по місту, позичивши в Мінні десять центів на сніданок. Марно шукала вона хоч якоїсь роботи, заходячи в найбільш непривабливі місця. Вона навіть зайшла до маленького ресторанчика, у вікні якого побачила об'яву, що є місце офіціантки, але їй відповіли, що потрібна досвідчена дівчина. Украй пригнічена, Керрі пробиралася крізь густий натовп чужих їй людей. Раптом чиясь рука схопила її вище ліктя і повернула навкруги.
— Оце-то так! — промовив хтось.
З першого ж погляду Керрі пізнала Друе. Його рожеві щоки аж пашіли. Він ніби випромінював сонячне світло і чудовий настрій.
— Як справи, Керрі? — промовив він. — А ви гарненька, нівроку. Де ж ви були весь час?
Від нього віяло такою щирою привітністю, що й Керрі одразу почала усміхатись.
— Я була дома, — сказала вона.
— А я ще здалеку, через вулицю, вас побачив. Мені одразу здалося, що це ви. Я саме збирався вас провідати. Як же все-таки ваші справи?
— Добре, — відповіла Керрі, все так само усміхаючись.
Друе кинув на неї погляд і вирішив, що це не так.
— Ну гаразд, — сказав він, — мені б хотілося з вами поговорити.