А може, він допоміг би?
— Меестер не прийде, Гансе, навіть коли б ти запропонував йому удвоє більше грошей; а хоч і прийде — то яка з того користь… Ах! Скільки гульденів витратила я колись на лікування, але дорогий, добрий ваш батько так і не прийшов до пам'яті… На все божа воля! Іди ж, Гансе, і купи ковзани.
Ганс вийшов з дому із тяжким серцем, але що серце він мав молоде й билося воно в юнацьких грудях, то ледь збігло п'ять хвилин, як він уже почав висвистувати. Мати сказала йому "любий", і цього було цілком досить, щоб перетворити для нього похмурий день на сонячний. Голландці, звертаючись одне до одного, звичайно, не вживають пестливих слів при розмові, як, приміром, французи чи то німці. Але матуся Брінкер ще замолоду гаптувала для однієї родини з Гайдельберга — і перенесла ласкаві слова, що там почула, сюди до своєї стриманої голландської сім'ї; ті слова вимовляла вона лише в такі хвилини, коли її вкрай сповнювало почуття ніжності та палкої любові.
Через те її запитання: "Що тебе затримує, любий?" — лунало мов пісня в Гансових вухах у супроводі його свисту, і хлопчикові здавалося, що в дорозі йому обов'язково пощастить.
РОЗДІЛ VII
Гансові щастить
До Брука з його тихими, чистенькими вулицями, замерзлими струмками, жовтими цегляними бруківками та привітними дерев'яними будинками було вже зовсім близенько. Брук визначався надзвичайною, зразковою охайністю: все вилискувало там, все блищало, ніде ані плямочки; що ж до мешканців, то не видко було ні душі живої — здавалося, що всі там сплять чи повмирали:
Жодний слід не поганив посиланих піском тротуарів, що їх поцяцьковано вигадливими візерунками з гальки та морських мушлів. Усі віконниці були позачинювані так щільно, немов повітря та сонячне світло вважалося тут за отруту, а масивні парадні двері не відкривалися ніколи — за винятком весілля, хрестин та похорону.
Хмари тютюнового диму безтурботно плавали в затушкованих кімнатах, а діти, що за інших обставин могли б ожвавити вулиці, робили свої шкільні завдання десь по затишних місцинках або бігали на ковзанах на сусідньому каналі. По садках де-не-де виднілися павичі й вовки, але то були не живі птахи та звірі. То були підстрижені — немов справжні тварини — букшпанові дерева, що вони, здавалося, стерегли садиби, зеленіючи з люті. Жваві автомати — качки, жінки та спортсмени — були сховані в літніх будиночках, і там вони чекали весни, чекали, коли їх накрутять і вони зможуть позмагатися моторністю зі своїми власниками; а блискучі черепичні дахи, вимощені мозаїкою подвір'я та вилощені прикраси на будинках виблискували так, ніби посилали мовчазне привітання до неба, що його не тьмарила жодна порошинка.
Ганс глянув на тихе селище і, підкидаючи на долоні свої срібні квартьє, замислився. Він чув не раз балачки про те, що дехто з мешканців Брука такі багаті, що навіть кухенний посуд у них із щирого золота. Чи цьому ж правда? Він бачив на базарі солодкі сирки, що їх робила мефроу ван Стооп, і знав, що ця гордовита особа заробляє багато блискучих срібних гульденів.
Та невже ж вона зливає молоко у золоті горнятка? Невже вона збирає вершки золотими ложками? Чи то ж справді у її корів, коли вони стоять у зимових хлівах, хвости попідв'язувано стьожками?
Такі думки снувалися у нього в голові, коли він звернув на дорогу до Амстердама, який розкинувся перед ним на тому боці замерзлого Ая[11]; до міста залишалося ще п'ять миль. Крига на каналі була чудова; але, не вважаючи на те, дерев'яні Гансові ковзани, що їх він так швидко мав покинути, жалісно рипіли, немов прощаючись із ним, поки він намагався посуватися вперед, то безпорадно човгаючи ногами, то ковзаючи по поверхні каналу.
І раптом Ганс здригнувся: перетинаючи Ай і пильно вдивляючись у далечінь, він побачив, що назустріч йому біжить славнозвісний доктор Букман, уславлений лікар, найкращий хірург у Голландії. Ганс ніколи з ним не зустрічався, але бачив його гравіровані портрети, що їх було виставлено у вітринах багатьох крамниць в Амстердамі. Такого обличчя й такої постаті ніколи не забудеш. Худорлявий та довгий, хоч і справжнісінький голландець, із суворими блакитними очима, із міцно стисненими губами, що немов хочуть сказати: "Всміхатися заборонено", лікар той мав вигляд не вельми веселий і привітний, і взагалі він був не така людина, що до неї добре вихований хлопець зважився б звернутися без заохоти.
Але Ганса заохочував до цього голос, що на нього він дуже рідко не звертав уваги — голос його власного сумління.
"Ось іде найкращий лікар на світі, — шепотів йому той голос. — Сам бог послав його тобі; ти не маєш права купувати ковзани, коли за ці гроші твій батько може одержати допомогу такого видатного фахівця!"
Дерев'яні ковзани захоплено рипнули. Сотні чудових сталевих лез сяйнули в Ганса перед очима й розтанули в повітрі. Він відчув, що гроші співчутливо бряжчать у нього в руці. А старий доктор був уже зовсім близько і мав дуже суворий і неприступний вигляд. Гансові стиснулося серце, а проте він набрався духу і крикнув на ввесь голос:
— Мінгеере Букмане!
Видатний лікар зупинився й, випнувши тонку нижню губу, озирнувся, насупивши брови.
Але відступати Гансові було вже пізно!
— Мінгеере, — промовив він задихано, підбігаючи до грізного доктора, — я знаю, що ви хірург… уславлений доктор Букман. Благаю вас, зробіть мені велику ласку…
— Гм! — пробурчав доктор, намагаючись поминути настирливого хлопця. — Пропустіть-но мене… я не маю грошей… ніколи не подаю жебракам.
— Я не жебрак, мінгеере, — гордо відмовив Ганс, поважно добуваючи з кишені й показуючи докторові свою манесеньку жменьку срібла. — Я хочу тільки порадитися з вами з приводу хвороби мого батька. Він хоч і живий, але однаково що мертвий, йому відібрало розум. В словах його немає глузду, хоч тілом він цілком здоровий. Він упав із дамби.
— Як? Що таке? — скрикнув доктор, починаючи прислухатися.
Ганс, хоч і досить нескладно, а таки розповів йому все, що сталося з батьком, раз чи два змахнувши сльозинки, що набігали йому на очах, і закінчив щирим проханням:
— О, будьте такі ласкаві, огляньте його, мінгеере. Тіло в нього здорове… тільки розум… Я знаю, що цих грошей не досить; а проте візьміть їх, мінгеере. Я зароблю ще… напевне зароблю… я того певний… О, я працюватиму на вас ціле життя, якщо ви погодитесь вилікувати мого батька!
Що ж то сталося із старим доктором? Обличчя йому проясніло, немов на нього впало сонячне проміння. Очі йому полагіднішали й зволожилися; рука, що допіру стискала ціпок, немов збираючись ударити, тепер лягла ніжно на Гансове плече:
— Сховай свої гроші, хлопче, мені вони не потрібні… Ми оглянемо твого батька. Боюся тільки, що випадок безнадійний. Скільки часу, кажеш ти, минуло відтоді?
— Десять років, мінгеере, — відповів Ганс, схлипнувши на радощах: надія цілком несподівано опанувала йому душу.
— Ех! Кепсько, дуже кепсько! Але я все ж таки зайду й огляну його. Стривай, — коли ж я звільнюся? Сьогодні я їду до Лейдена і повернуся за тиждень, — отже, по тому чекайте на мене. Де ви живете?
— За одну милю на південь від Брука, мінгеере, коло каналу. В нас бідна похила халупа, мінгеере. Кожне з тамтеш. ніх дітлахів покаже її вашій честі, — додав Ганс, тяжко зітхаючи. — Усі вони бояться близько підходити до нашої халупи; вони звуть її: "ідіотова хатина".
— Гаразд, — сказав доктор і швидко подався геть, лагідно кивнувши Гансові через плече: — Я прийду.
"Випадок безнадійний, — бубонів він до себе, — але хлопча оте мені до вподоби. Щось в його очах нагадує мого бідного Лоуренса. Сто чортів! Невже ж я ніколи не забуду того негідника!" І похмарнівши ще більше, ніж звичайно, доктор мовчки помчав далі.
Ганс знову рушив до Амстердама на своїх рипучих дерев'яних ковзанах; і. знову побрязкував він грошима в кишені; і знову хлопчачий свист мимоволі злітав йому з уст.
"А чи не повернутися мерщій додому, — думав він, — щоб потішити матір радісною звісткою?.. Чи спочатку купити вафлі й нові ковзани?.. Фью-ю!.. Мабуть-таки збігаю я спершу до міста".
Отак врешті Ганс придбав собі ковзани.
РОЗДІЛ VIII
Якоб Поот та його кузен
Ганс та Гретель перебули дуже весело вечір напередодні празника. Місяць сяяв у чистому небі; і, хоч їхня мати давно вже втратила будь-яку надію на одужання свого чоловіка, проте вона так зраділа, почувши про обіцянку меестера відвідати їх, що зглянулася на благання дітей і дозволила їм побігати годинку на ковзанах перед тим, як лягати спати.
Ганс був у захваті від своїх нових ковзанів і, намагаючись показати Гретель, як чудово вони їздять, витівав такі надзвичайні штуки на кризі, що дівчатко тільки сплескувало руками, затамувавши дух від захоплення. На каналі вони були не самі; тут каталися цілими групами ще й інші, але ніхто з них, очевидячки, не помічав наших дітей.
Двоє братів ван Гольп та Карл Сгуммель щодуху бігали наввипередки. З чотирьох пробігів Пітер ван Гольп переміг тричі. А тому Карл, що й без того ніколи не визначався чемністю, був не у вельми доброму гуморі. Він потішав себе тим, що раз у раз кепкував із маленького Сгіммельпеннінка, який хоч і був наймолодший серед товаришів, проте завжди крутився біля них, тримаючись дуже скромно і зовсім не сподіваючись, що його приймуть як повноправного члена до їхньої компанії. Аж раптом нова думка опанувала Карла; певніше, він сам опанував нову думку і заходився умовляти своїх приятелів.
— Знаєте що, хлопці! А давайте не пустимо на змагання отих двох голодранців, що живуть у "ідіотовій хатині". Гільда, мабуть, збожеволіла, коли вимудрувала оту штуку. Катрінка Флак та Річі Корбес просто казяться тільки-но згадають, що їм доведеться змагатися з якимось злиденним дівчиськом; і, як на мене, вони мають рацію. А щодо хлопчиська, то кожен з нас, у кому є хоч краплина мужності, ніколи не припустить і думки про…
— Звичайно! — перебив його Підтер ван Гольп, прикидаючись, немов не зровумів правдивого значення Карлових слів. — А хто ж може брати це під сумнів? Звичайно, що кожен, у кому є хоч краплина мужності, ніколи не припустить і думки про те, щоб відшити від змагання двох добрих ковзанярів тільки тому, що вони бідаки!
Карл, мов скажений, пішов спересердя млинком по кризі…
— Помалу, помалу, добродію! — скрикнув він. — Я вам буду вельми вдячний, якщо ви не говоритимете за інших.