Сподіваюсь, ти не сумніваєшся, що я — старий актор на мімічних ролях, протягом тридцяти років виконуючи жіночі ролі в народних виставах, навчився мистецтва спокушати людей. Особливо, коли ці люди — варвари, темні раби або ще темніші гладіатори і коли для досягнення своєї мети я маю непереборну принаду — золото.
— Ось тому, що я не сумніваюсь у твоїй спритності, я й довірила тобі цю справу, але…
— Але, але зрозумій же, чарівна Евтібідо… Коли моя спритність мала виявитися на викритті змови гладіаторів, то тобі доведеться перевірити мене в іншій справі. Змову гладіаторів викрити неможливо, бо ніякої змови нема.
— Не може бути!
— Саме так, люба дівчино.
— Однак два місяці тому я мала відомості, що гладіатори були в змові, організували таємне товариство. Вони мали свій пароль, таємні розпізнавальні знаки, символічні гімни і, очевидно, замишляли повстання, подібне до заколоту рабів у Сіцілії.
— Ти справді вірила у можливість повстання гладіаторів?
— А чому ж ні? Хіба вони не вміють битись і вмирати?
— На цирковій арені…
— А якщо вони вміють битись і вмирати для розваги натовпу, то вони зможуть боротись і вмирати, щоб здобути волю.
— Е!.. Принаймні якщо ти знала, що це правда, що змова була… то, можу тебе запевнити, — тепер її вже нема.
— Ах!.. — з легеньким зітханням промовила красуня гречанка. — Я знаю причини цього!.. Вірніше, боюся, що вгадаю.
— Тим краще!.. А я не знаю і не хочу знати.
— Гладіатори змовились і виступили б, якби їх очолили римські патриції, вороги існуючих законів і Сенату.
— А через те, що між римськими патриціями, якими б безчесними вони не були, не знайшлося таких підлих, щоб стати на чолі гладіаторів, то…
— Проте такий момент був… Та досить уже про це. Скажи мені, Метробію…
— Ні, спочатку задовольни мою цікавість, — сказав комедіант, — як ти дізналася про змову гладіаторів?
— Від одного грека… мого земляка, теж гладіатора…
— Ти, Евтібідо, на землі маєш більшу владу, ніж Юпітер на небі. Однією ногою ти стоїш на Олімпі олігархів, другою — на болоті черні.
— Що ж, я роблю все можливе, щоб…
— Щоб досягти… чого?
— Щоб досягти влади! — крикнула Евтібіда і скочила на ноги. її обличчя спотворила гримаса гніву, очі зловісно, дико блищали, вся постать виражала злобу, рішучість і непереборне завзяття, яких аж ніяк не можна було чекати від такої ніжної, граціозної дівчини — Так, щоб досягти влади, стати багатою, могутньою, щоб мені заздрили… і, — додала вона тихіше, але ще з більшою люттю, — щоб мати змогу помститися!
Хоча Метробій звик до лицедійства на сцені, він просто оторопів перед спотвореним виглядом Евтібіди, а вона, оволодівши собою, раптом дзвінко розреготалась і сказала:
— А правда, я продекламувала б роль Медеї, коли й не так, як Галерія Емболарія, то все ж непогано? Ти остовпів, бідолашний Метробію, і хоч ти — старий, досвідчений комедіант, ти завжди виконуватимеш ролі жінок і дітей!
І Евтібіда знову щиро розреготалася, чим ще більше здивувала Метробія.
— Щоб досягти чого? — знову повторила гречанка. — Щоб досягти чого, старий ти йолопе?. Щоб стати такою ж багатою, як Нікопола, коханка Сулли, як Флора, яка щиро закохана в Гнея Помпея. Він її покинув, і вона все ще його кохає, чого зі мною, присягаюсь Венерою, не станеться ніколи. Щоб стати багатою, дуже багатою, — розумієш, старий дурню?. Щоб тішитися всіма радощами, всіма насолодами життя, після чого, як навчає божественний Епікур, немає вже нічого. Зрозуміло тобі, для чого я пускаю в хід засоби спокуси, якими тільки обдарувала мене природа? Саме для того, щоб стояти однією ногою на Олімпі, а другою попирати болото і…
— Але в болоті можна забруднитися…
— Нічого, потім можна помитися. Хіба в Римі мало лазень, дурню? Чи в моєму домі немає ванни?.. Але ж подумайте, о всевишні боги, хто це береться повчати мене?
Метробій підійшов до Евтібіди, взяв її руки і почав цілувати, кажучи:
— Коли ж я одержу нагороду від твого доброго серденька?
— Нагороду?.. Від доброго серденька? За що нагороду, старий сатире? — сказала Евтібіда, віднімаючи в нього руку і даючи йому ляпаса. — А ти дізнався, що замишляють гладіатори?
— Але ж, найпрекрасніша моя Евтібідо, — плаксиво і жалібно виправдувався старий, принижено стежачи за гречанкою, що безупинно ходила по кімнаті, — Чи міг я довідатися про те, що не існує? Чи міг я, моє солодке коханнячко, чи міг?..
— Ну, гаразд, — відповіла вона, обернувшись і кинувши йому ласкавий погляд, супроводжуваний чарівною усмішкою. — Якщо ти хочеш заслужити мою прихильність і якщо хочеш, щоб я довела тобі мою вдячність…
— Наказуй, наказуй, божественна…
— Ти повинен і далі стежити, бо я не переконана в тому, що гладіатори зовсім облишили думку про повстання.
— Я стежитиму в Кумах, поїду в Капую…
— І насамперед, якщо хочеш щось розвідати, стеж за Спартаком.
Тільки Евтібіда вимовила це ім'я, як щоки її помітно почервоніли.
— О, щодо Спартака, то я й так уже з місяць за ним стежу, правда, не у твоїй справі, а у своїй власній… точніше, Сулли.
— Що?.. Що ти сказав? — швидко запитала гречанка, наступаючи на Метробія.
Той озирнувся, ніби з острахом, що його підслухають, потім поклав палець на губи і тихенько сказав Евтібіді:
— Я підозріваю, і це моя таємниця… Можливо, я помиляюсь і втручаюсь у справи Сулли… тому не скажу про це нікому в світі, поки не пересвідчуся в правильності своїх здогадок.
На обличчі Евтібіди з'явилася незрозуміла для нього тривога.
— Але ж мені ти скажеш усе, мій любий Метробію? — спитала вона, беручи однією рукою руку комедіанта, а другою пестячи його обличчя. — Хіба ти можеш сумніватися в мені?.. Хіба ти не знаєш з власного досвіду, яка я розсудлива і не схожа на інших жінок? Хто ж, як не ти, стільки разів казав, що я могла б бути восьмим грецьким мудрецем? Присягаюся тобі Аполлоном Дельфійським, моїм покровителем, ніхто не взнає того, що ти мені довіриш. Ну-бо, говори, скажи твоїй Евтібіді, хороший мій Метробію. І моя вдячність буде безмежна.
З допомогою улесливих ласк, спокусливих поглядів і солодких усмішок вона швидко підкорила старого своїй волі.
— Та бачу, що від тебе не одчепишся, — сказав нарешті Метробій, — поки не задовольниш твоєї примхи. То знай же: я підозрюю і маю немало підстав підозрювати, що Спартак закоханий у Валерію, а вона — в нього.
— А!.. Присягаюсь смолоскипами пекельних Еріній! —
скрикнула дівчина, люто стиснувши кулаки і раптом пополотнівши. — Чи то ж можливо?
— Все наводить мене на цю думку, хоч певних доказів немає… Та пам'ятай же — нікому в світі про це ні півслова…
— Ах… он як! — говорила Евтібіда в задумі ніби сама до себе… — Звичайно, інакше й не могло бути… Тільки інша жінка… інша… інша!.. — крикнула вона в дикій нестямі. — Ось, ось хто перемагає вродою тебе нещасну… безталанну… ось хто тебе переміг!
І, кажучи це, вона затулила обличчя руками і нестримно, гірко заридала.
Легко уявити, як здивували Метробія ці несподівані ридання і безладні слова, які так ясно все розкривали. Евтібіда, красуня Евтібіда, по якій зітхали найвидатніші і найбагатші патриції, яка сама ще ніколи нікого не кохала, палала любов'ю до хороброго і вродливого гладіатора. Звикши зневажати своїх численних знатних поклонників, вона сама нині була зневажена цим рудіарієм.
На похвалу Метробієві слід сказати, що він відчув глибоке співчуття до нещасної, підійшов до неї, почав заспокоювати і втішати:
— Та, може, це ще неправда… Може, я помилився… можливо, це мені тільки так здалося.
— Ні, ти не помилився!.. Ні, це не фантазія… Це правда, я знаю, почуваю, — відповідала дівчина, втираючи очі краєм свого пурпурового плаща.
А потім похмуро і твердо додала:
— Навпаки, добре, що я про це знаю… добре, що ти мені це відкрив…
— Тільки благаю… не зрадь мене…
— Не бійся, Метробію, не бійся. Навпаки, я тобі віддячу, а якщо ти допоможеш мені здійснити до кінця мій задум, ти побачиш, як може віддячити Евтібіда.
Трохи помовчавши, вона сказала знову, задихаючись від люті:
— Негайно їдь у Куми… зараз же… сьогодні ж… і стеж за кожним їхнім кроком, за кожним рухом, за кожним подихом… Здобудь мені який-небудь доказ, і ми помстимось одразу і за честь Сулли, і за моє жіноче самолюбство.
З цими словами розлючена дівчина вибігла з кімнати, кинувши здивованому і приголомшеному таким завзяттям Метробію:
— Зачекай хвилинку… Я зараз повернуся.
За хвилину вона повернулась і подала Метробію важку шкіряну сумку:
— Візьми цю сумку, в ній тисяча аурей. Підкуповуй рабів, спокушай рабинь, але здобудь докази, зрозумів?! І якщо тобі ще будуть потрібні гроші…
— Вистачить і цих…
— Гаразд! Витрачай свої, не скупись, — я тобі поверну… Та йди вже… Виїжджай сьогодні ж і ніде в дорозі не затримуйся… Повертайся якнайшвидше з доказами.
З цими словами вона вирядила старого з кімнати, повела його коридором повз салон, повз вівтар домашніх богів, мимо басейну, призначеного для збирання дощової води, через атрій і передпокій аж до вхідних дверей і на ходу спонукувала до швидкого від'їзду. Рабові, що ніс службу воротаря, сказала:
— Ти бачиш, Гермогене, цього чоловіка?.. Коли б він не прийшов, негайно приведеш його до мене.
Попрощавшись з Метробіем, Евтібіда хутко повернулася до своїх кімнат і замкнулася в кабінеті. Вона довго ходила по кімнаті то повільно, то швидко: тисячі бажань відсвічувалися на її збудженому обличчі, зловісно освітленому лихим блиском очей. У цих очах тепер не було вже нічого людського, вони скидалися на зіниці хижого звіра. Нарешті вона кинулася на ложе і знову залилася слізьми, ламала і кусала руки блискучими білими зубами, шепочучи:
— О Евменіди!.. Дайте мені помститись… і я поставлю вам розкішний вівтар!.. Помсти жадаю!.. Помсти!..
Щоб пояснити ці гарячкові вибухи гніву прекрасної Евтібіди, повернемось трохи назад і коротко розповімо читачам про події, що сталися протягом минулих двох місяців з того дня, коли Валерія покохала Спартака.
Вона не тільки безоглядно його кохала, але й поважала, шанувала, захоплювалась ним так, як кілька місяців тому думала, що зможе поважати й шанувати Луція Корнелія Суллу.
Спартак почував себе невимовно щасливим.
Саме в цей час Спартак одержав кілька запрошень від Евтібіди. Кожного разу вона кликала його ніби в справі змови гладіаторів.