А дітям завжди загрожує небезрека. За рік сталося понад двісті злочинних порушень моралі, і то тільки в нашому кантоні. Треба попереджати батьків, застерігати дітей. Ми все Де робимо, але створити таку щільну мережу поліції, Щоб запобігти будь-якому злочинові, ми неспроможні. Злочин коять завжди і не через те, що мало поліції, а через те саме, чого взагалі поліція існує. Коли в поліції не буде потреби, то вже не буде й злочинів. Ось що слід мати на оці. Ми повинні виконувати свій обов'язок, у Цьому він, Маттеї, має слушність, та перший наш обов'язок— не виходити за свої межі, інакше-бо ми кінчимо поліційною державою.
Я замовк.
Знадвору долинув церковний дзвін.
— Я розумію, яке прикре... гм.. ваше особисте становище. Ви опинилися поміж двох стільців,— ввічливо зауважив я на закінчення.
— Дякую, пане доктор. Насамперед я займуся справою Грітлі Мозер. Приватно.
— Краще покиньте це,— порадив я.
— О ні!
Я притлумив у собі роздратування.
— Чи можу я тоді просити вашої ласки не турбувати нас у цій справі? — спитав я, підводячись.
— Як вам завгодно.
І ми попрощалися, не простягши один одному руки.
Нелегко було Маттеї, залишаючи порожній будинок поліції, пройти повз свій колишній кабінет, де на дверях уже поміняли табличку. Назустріч йому попався Феллер, який тут крутився навіть у неділю. Феллер зніяковів і ледве привітався, промимривши щось собі під ніс. Маттеї сам собі видався якимсь чужинцем, та найбільше його журило, що не можна користуватися службовою машиною. Він поклав якнайшвидше повернутися до Меген-дорфа, однак здійснити цей задум виявилося не так легко: їхати туди було не довго, але складно— спершу восьмим трамваєм, тоді пересідати на автобус.
У трамваї Маттеї побачив Тройлера, той їхав зі своєю дружиною до її батьків; він спантеличено витріщився на комісара, але ні про що не спитав. Маттеї взагалі зустрічав, здавалося, самих знайомих: якогось професора з електротехнічного інституту, якогось художника. Щоразу він недоладно пояонював, чому не поїхав до Йорданії, і щоразу це було нестерпно. Його "підвищення" і від'їзд уже відсвяткували, і він почувався, мов привид з того світу.
У Мегендорфі щойно віддзвонили в церкві. По-неділь-ному вбрані селяни стояли, перемовляючись, на майдані або невеличкими громадками прямували до "Оленя*. Порівняно до минулих днів трохи похолодало, з заходу насувалися величезні темні хмари. На моріжку хлопці вже ганяли у футбол. Ніщо не нагадувало про страшний злочин, що стався кілька днів тому поблизу села. Всі навкруги веселилися, десь співали пісню "Біля криниШі біля воріт". Перед великою селянською хатою з брусова-ними стінами й височенним дахом діти гуляли в піжмурКи; один хлопчик голосно полічив до десяти, решта кинулася навсібіч. Маттеї не зводив з них очей.
— Дядьку,— тихенько гукнув хтось до нього.
Маттеї озирнувся. Між стосом дров і садовим парканом сховалося мале дівча в блакитному платтячку. Карі очі, темні коси. Урзула Фельман.
'— Чого тобі? — спитав комісар.
— Станьте переді мною,— прошепотіла дівчинка,— щоб мене не знайшли.
Комісар став перед нею.
— Урзуло! — сказав він.
— Тихше! — прошепотіла вона.— А то почують, що ви з кимось розмовляєте.
— Урзуло! — прошепотів тепер і комісар.— Я не вірю у велетня.
— У що не вірите?
— Що Грітлі Мозер бачила велетня завбільшки з гору.
— А він таки є.
— Хіба ти його бачила?
— Ні, але Грітлі бачила. А тепер стійте тихо.
Рудий веснянкуватий хлопець скрадався попід стіною, шукаючи дітей. Якусь мить він постояв перед комісаром, а тоді майнув крадькома на той бік хати. Дівчинка тихенько засміялася.
— Він мене не посмітив.
— Грітлі розповіла тобі казку,— прошепотів комісар,
— Ні, велетень чекав на Грітлі кожного тижня і давав їй їжачків. —
— А де він чекав:*
— В улоговині. І вона намалювала його. Отже, він таки є.насправді. І їжачки також.
— Вона намалювала велетня? — вражено спитав Маттеї.
— Малюнок висить у нашому класі... Ой, відступіться!
Дівчинка проскочила між Маттеї та стосом дров до хати і, радісно галасуючи, затарабанила в одвірок, випередивши веснянкуватого хлопця, що гнав з-за рогу.
Новини, що про них я дізнався в понеділок уранці, були дивні й тривожні. Перщий зателефонував голова мегендорфської громади і поскаржився на Маттеї, який пробрався до школи й зняв собі зі стіни малюнок убитої Грітлі Мозер; голова наполягав на тому, щоб кантональна поліція не нишпорила в їхньому селі й дала їм нарешті спокій після всіх тих жахів; наприкінці розмови він не дуже люб'язно попередив мене, що коли Маттеї з'явиться бодай раз у селі, на нього нацькують собак.
На Маттеї поскаржився й Генці: між ними відбулася неприємна розмова, найгірше, що саме в "Кроненгалле"; його колишній начальник був уже напідпитку, але вихилив літр вина "Резерв дю патрон" і замовив іще коньяку, а тоді звинуватив його, Генці, в смерті безневинної людини; дружина Генці, уроджена Готтінгер, страшенно обурилася.
Але це було ще не все. Після ранкового рапорту Феллер повідомив мене — та ще зі слів якогось суб'єкта з міської поліції,— наче Маттеї тиняється по всяких барах і живе тепер у готелі "Рекс". Доповіли також, що Маттеї почав курити. "Паріз'єнн". Чоловік нараз так змінився, ніби його за ніч підмінили. Гадаючи, що це ознаки виснаження нервової системи, я зателефонував психіатрові, до якого ми часто зверталися по консультацію.
На мій подив, лікар відповів, що Маттеї просив прийняти його по обіді. Тоді я розповів лікареві все, що сталося.
Після цього я написав до йорданського посольства, повідомляючи про хворобу Маттеї, попросив для нього відпустку з тим, що за два місяці він уже буде в Аммані.
Приватна лікарня була далеченько від міста, біля села Ретен. Маттеї поїхав поїздом а тоді пройшов пішки ще чималий шмат дороги. Йому не стало терпіння зачекати поштової машини, та невдовзі вона його перегнала, і він роздратовано подивився їй услід. Маттеї минав невеличкі хуторки, де біля дороги гралися діти, а в полі працювали селяни.
Сріблясті хмари заснували небо. Знову похолодало, хоча до приморозків, на щастя, не дійшо. Маттеї прямував уздовж пагорбів, а за Ретеном завернув на дорогу, що тяглася рівниною до самої лікарні. Йому відразу впала в око жовта будівля з високим комином, що радше скидалася на похмуру фабрику. Та незабаром пейзаж став приємніший. Головний будинок заступали буки й тополі, а серед них Маттеї завважив ще кедри й велетенську веллінгтонію. Він увійшов до парку. Дорога тут
бігалася на дві. Маттеї подався в той бік, куди вказала табличка з написом: "Дирекція". Крізь дерева й куїш мріло маленьке озерце, а може, пасмо туману. Серед мертвої тиші Маттеї чув тільки шарудіння жорстви в себе під ногами. Трохи згодом почувся шурхіт грабель. Якийсь парубок розгрібав на дорозі жорству. Рухи в нього були повільні й одноманітні. Маттеї розгублено став, не знаючи, куди повертати далі: більше табличок не було.
— Чи не скажете, де тут дирекція? — спитав Маттеї в парубка.
Хлопець не озвався й словом. Він гріб собі далі, одноманітно, спокійно, як машина, наче ніхто його й не питав, наче нікого й не було поблизу. Обличчя його не мало аніякісінького виразу, а кволі руки суперечили вочевидь могутній фізичній силі. Комісара пойняло нараз почуття небезпеки. Здалося, парубок от-от уперіщить його граблями. Маттеї стало моторошно. Він нерішуче подався далі й зайшов на якесь подвір'я. За ним було ще одне подвір'я, більше. Обабіч тяглися галереї, як у монастирі, а кінчалося подвір'я великим будинком, схожим на приміську дачу.
Тут теж нікого не було видно, тільки звідкілясь чувся жалібний голос, високий, благальний, що проказував одне й те саме слово, без упину одне й те саме. Маттеї знов розгублено спинився, опанований незбагненним смутком.
Зроду він не почувався таким безпорадним, як тепер. Він натис клямку парадних дверей, потрісканих і потертих, але вони не відчинилися. А жалібний голос лунав знов і знов. Наче вві сні, Маттеї подався бічною галереєю. У великих кам'яних вазах стояли червоні тюльпани, в інших — жовті. Нарешті почулася хода: високий літній чоловік, гідно ступаючи, йшов подвір'ям з таким виглядом, ніби все тут йому чуже й дивне. Старого вела сестра.
— Добридень,— привітався комісар.— Я б хотів бачити професора Лохера.
— Вам призначено? — спитала сестра.
— На мене чекають.
— Зайдіть до салону,— сестра показала на двійчасті Двері.— Зараз хтось вийде.
І рушила далі, тримаючи під руку старого, що немовби дрімав у напівзабутті, відчинила якісь двері, й обоє зникли за ними. А голос і досі лунав без упину.
Маттеї зайшов до салону. То була велика кімната із старовинними меблями: фотелі, величезна канапа, над нею — у важкій золотій рамі портрет якогось чоловіка, мабуть, засновника лікарні. Далі стіни прикрашали пейзажі тропічних країв, можливо, Бразілії. Маттеї здалося, що він упізнає околиці Ріо-де-Жанейро. Він підійшов до двійчастих дверей, що вели до тераси. На кам'яному поруччі стояли великі вазони з кактусами. Але парку вже не було видно, його геть оповив туман. Зір Маттеї сприйняв тільки щось невиразне, колихке, з якимось пам'ятником чи надгробком посередині й сріблястою тополею, що височіла, мов грізний привид.
Комісарові урвався терпець. Він запалив сигарету, й ця нова звичка заспокоїла його. Повернувшись до кімнати, він сів на канапу, перед якою стояв старовинний круглий стіл із старовинними томами "Флора Франції, Швейцарії та Бельгії" Гастона Боньє. Маттеї погортав їх: старанно видрукувані малюнки квітів і трав, дуже гарні, заспокійливі, не зацікавили його. Він закурив ще одну сигарету. Нарешті прийшла сестра, невеличка енергійна особа в окулярах без оправи.
— Пан Маттеї? — спитала вона.
— Так.
Сестра роздивилася по кімнаті. '— Ви без речей?
Маттеї похитав головою, здивований цим питанням.
— Я б хотів тільки дещо спитати в пана професора,— пояснив він.
— Прошу сюди,— показала сестра на невисокі двері.
Він увійшов до невеличкої і, на його подив, бідно умебльованої кімнати. Ніщо не нагадувало в ній про лікаря. На стінах — такі самі пейзажі, як і в салоні, та ще портрети вчених мужів з бородами і в окулярах без оправи— якісь потворні писки. Мабуть, попередники. На письмовому столі й на стільцях — купи книжок, тільки старий, оббитий шкірою фотель був вільний.
'Лікар у білому халаті сидів над своїми паперами — худорлявий, схожий на птаха чоловічок.