Це ошуканство доводить мене до нестями. Самою логікою можна пояснити далеко не все в Житті. А ми, поліція, змушені, до речі, теж діяти згідно з логікою, з наукою; та всякі завади так часто псують нам ГРУ, що здебільшого тільки щастя чи якийсь випадок вирішують справу на нашу користь. Або й на користь
1 Щасливий кінець (англ.).
злочинця. А в ваших романах випадок не відіграє жодної ролі, все, що скидається на нього, ви зразу ж проголошуєте долею чи призначенням; ви, письменники, завжди віддавали правду на поталу законам сюжету. Та киньте ви під три чорти ці закони! Злочину не розв'яжеш, як арифметичну задачу, хоча б уже через те, що ми ніколи не знаємо всіх конче потрібних нам подробиць, а знаємо тільки якісь побіжні, другорядні. До того ж надто велике значення має тут усе випадкове, несподіване, виняткове. Наші закони грунтуються на ймовірності, на статистиці, а не на причинах, і справедливі лише взагалі, а не зокрема. Та на окремі випадки і не зважають. Наші криміналістичні методи недосконалі, і що далі ми їх розробляємо, то яскравіше виявляється їхня недосконалість. А вас, письменників, це анітрохи не турбує. Ви й не думаєте зважати на ту дійсність, яка ніколи нам не скоряється, ні, ви вигадуєте собі інший світ, що його легко приборкати. Цей світ, можливо, й досконалий, але ж він — вигадка. Начхайте ви на досконалість, шукайте живих істот, шукайте справжньої дійсності, як і личить чоловікові, інакше-бо ви не зрушите з місця й марно згаєте час на нікому не потрібні стилістичні вправи. Однак перейдімо до діла.
Цього ранку ви, певне, не раз дивувалися. Насамперед, гадаю, з моїх слів,— колишньому начальникові цюріхської кантональної поліції годилося б дотримуватися поміркованіших поглядів, але я старий і не хочу себе дурити. Я знаю, як багато в нашій роботі непевного, які ми безпорадні, як легко помиляємось, та знаю також, що попри все це ми повинні діяти, навіть ризикуючи помилитися.
Ще ви, мабуть, здивувалися, коли я спинив машину біля тієї нужденної бензостанції, і я вам зразу признаюся: той жалюгідний п'яничка, що наливав нам бензин, був колись мій найталановитіший помічник. їй-бо, я дещо тямлю в нашому ремеслі, але Маттеї був справжній геній, куди здібніший за будь-якого вашого детектива.
Ось уже минає дев'ятий рік, як це сталося,— повів далі Г., обігнавши вантажну машину компанії "Шелл".— Маттеї був один з моїх комісарів, чи, точніше сказати, обер-лейтенантів, бо кантональна поліція має військові звання. Він народився в Базелі, закінчив Базельський університет і за освітою був, як і я, юрист. Спершу серед тих людей, з якими він, сказати б, стикався "за своїм фахом", а згодом і в нас, його прозвали "Маттеї-ка-пець". Це був самотній чоловік, завжди старанно вбраний, стриманий, чемний. Він не пив і не курив, на роботі' був суворий і нещадний, а це давало йому успіх і викликало ненависть до нього.
Я ніколи не міг як слід збагнути Маттеї, але він подобався, либонь, мені єдиному, бо я взагалі люблю послідовних людей, хоча мене часто дратувало, що йому бракує почуття гумору. Це був чоловік великого розуму, але наш аж надто солідний державний устрій поволі вбив у ньому всі поривання. Талановитий організатор за вдачею, він орудував поліційним апаратом, наче логарифмічною лінійкою. Маттеї не був одружений, взагалі ніколи не говорив про своє особисте життя, та, певне, його й не існувало. Ніщо, крім роботи, не цікавило Маттеї, він увесь віддавався їй, але без запалу. Працював він наполегливо й невтомно, хоча вочевидь нудився роботою, аж поки одна подія, до якої він став причетний, зненацька захопила його.
У той час кар'єра Маттеї досягла своєї вершини. Правда, в міністерстві ставилися до нього не дуже прихильно. Я вже збирався йти на пенсію, і в Урядовій раді міркували, кого призначити наступником. Власне, це міг бути тільки Маттеї. Але на майбутніх виборах його кандидатура могла викликати заперечення. Не тільки через те, що він не належав до жодної партії,— проти нього були б усі співробітники. З іншого боку, неможливо було обминути такого талановитого працівника; ось чому дуже доречним виявилося прохання Йорданії до нашого уряду надіслати в Амман фахівця, щоб допоміг організувати їхню поліцію. Цюріх запропонував послати Маттеї, на це пристали і Берн, і Амман. Усі полегшено відітхнули. Маттеї теж тішився, що обрали саме його, і не тільки через службу. Йому вже сповнилося п'ятдесят, тож трохи погрітися на сонці не завадить; він радів, що їде, що сюди вже не повернеться, а поїде потім до Данії, Де живе його овдовіла сестра... Того дня Маттеї був востаннє в будинку кантональної поліції на Казарменій вулиці і саме спорожняв свого письмового стола, коли нараз задзвонив телефон.
— Маттеї насилу збагнув, про що йдеться,— розповідав далі доктор Г.— Телефонував із Мегендорфа, невеличкого села поблизу Цюріха, якийсь його давнім
"клієнт", мандрівний крамар, на прізвище фон Гунтен. Маттеї аж ніяк не хотілося починати нову справу в останній свій день на Казарменій вулиці. Квиток на літак був у нього вже в кишені, а вилітати він мав за три дні. Але я саме поїхав на конференцію начальників поліції і мав повернутися з Берна тільки ввечері. До справи треба було братися дуже обачливо, недосвідчений працівник міг усе зіпсувати. Маттеї наказав з'єднати його з поліцій-ним постом у Мегендорфі. Був кінець квітня, надворі шуміла злива, до міста вже докотився теплий сухий вітер, але не міг розвіяти задухи, що не давала людям дихати.
У телефоні обізвався поліцейський Різен.
— У Мегендорфі теж дощить? — одразу ж сердито спитав Маттеї, і, хоча відповідь була відома наперед, обличчя в нього спохмурніло. Він звелів Різенові непомітно стежити за мандрівним крамарем у пивничці "Олень" і поклав трубку.
— Що сталося? — поцікавився Феллер, який допомагав своєму шефові пакувати книжки: поступово тут зібралася ціла бібліотека.
— У Мегендорфі теж дощить,— відказав комісар.— Викличте оперативну групу.
— Вбивство?
— Яке свинство цей дощ,— пробурмотів Маттеї замість відповіді, байдужий до того, що Феллер образився.
Перш як сісти в машину, де на нього вже чекали прокурор і лейтенант Генці, Маттеї погортав справу фон Гунтена. Колись того чоловіка вже судили — за зведення чотирнадцятирічної дівчини.
Ніяк не можна було передбачити, що наказ стежити за мандрівним крамарем виявиться помилкою. Меген-дорфська громада була невеличка, здебільшого селяни, хоч дехто працював на фабриках унизу, в долині, та на сусідній цегельні. Жило тут "на природі" і кілька городян: два-три архітектори й різьбяр класичного напрямку, але ніякої ролі в житті громади вони не відігравали. У селі всі знали один одного і мало не всі між собою породичалися. З містом село конфліктувало, але не офіційно, потай, бо ліси, що облягли Мегендорф, належали місту— факт, на який не зважав жодний справжній меген-дорфець, а це завдавало багато клопоту лісовому управлінню. Воно колись і зажадало створити в Мегендорфі поліцейський пост. До того ж у неділю потік городян заливав село, а "Олень" приваблював багатьох і вночі. Тож поліцейський у Мегендорфі мав добре розумітися на своїх обов'язках і, з іншого боку, не кривдити селян. Це швидко збагнув поліцейський Вегмюллер, тільки-но прибувши до Мегендорфа. Сам він був із селян, любив добряче випити і тримав своїх мегендорфців у шорах, але водночас так потурав їм, що мені часом доводилося втручатися; однак я не вбачав у цьому великого лиха, та й поліцейських бракувало. Мене не турбували, і я теж дав Вегмюллерові спокій. Зате коли Вегмюллер ішов у відпустку, його заступникам було непереливки. На думку селян, вони все чинили погано. Відтоді як життя в країні досягло високого щабля, браконьєрство й вирубання дерев у міських лісах, а також сутички в селах стали далеким спогадом, але традиційна ворожнеча до властей ще жевріла поміж селян.
Особливо важко довелося тепер Різенові. Небагатий на розум, він не сприймав жартів і швидко ображався; з мегендорфцями, які завжди полюбляють кепкувати, він не знаходив спільної мови; через цю вразливість йому не повелося б і в іншому, спокійнішому місці. Щодня, обійшовши село й перевіривши все, що треба, він миттю зникав зі страху перед людьми. За таких обставин непомітно стежити за мандрівним крамарем було неможливо. Тож поява поліцейського в "Олені", що його він завжди боязко обминав, набула державної ваги. Та ще Різен так демонстративно сів навпроти мандрівного крамаря, що всі присутні здивовано замовкли.
— Кави? — спитав хазяїн.
— Не треба,— відказав поліцейський,— я тут у справах.
Зацікавлені селяни втупились у крамаря.
— А що він наробив? — спитав якийсь дідок.
— Це вас не обходить.
Пивничка була невисока, прокурена — якась дерев'яна нора, страшенно душна й темна, та хазяїн і не думав світити. Селяни сиділи за довгим столом із склянками чи то пива, чи то білого вина; на тлі сріблястих вікон, за якими шумів дощ, виднілися тільки їхні постаті, наче тіні— Десь грали в настільний футбол, десь дзвенів і гуготів американський гральний автомат.
Фон Гунтен випив чарку вишнівки. З переляку він забився в куток, поклав праву руку на свій короб і чеказ.
йому здавалося, ніби він сидить тут нескінченно довго. В задушливій тиші відчувалося щось погрозливе. Та ось за вікнами посвітлішало, дощ перестав, і нараз визирнуло сонце. Тільки вітер ще гудів і налітав на стіни. Фон Гунтен зрадів, коли нарешті перед "Оленем" спинились автомашини.
— Ходімо! — кивнув йому, підводячись, Різен.
Вони вийшли. Перед пивничкою стояли темний лімузин і велика машина оперативної групи; за ними під'їхала й санітарна машина. Яскраве сонце вже заливало сільський майдан. Осторонь, біля криниці, стояло двійко дітей п'яти чи шести років, дівчинка і хлопчик; дівчинка тримала під пахвою ляльку, а хлоп'я бавилося лозинкою.
— Фон Гунтен, сідайте до шофера! — гукнув з вікна лімузина Маттеї.
Крамар сів, полегшено зітхнувши, наче відчув себе вже в безпечному місці, а Різен умостився до другої машини. Коли вони рушили, Маттеї сказав крамареві:
— Ну, а тепер покажіть нам, що ви знайшли в лісі.
Вони пішли навпростець по мокрій траві,— дорога до лісу перетворилася на суцільне болото,— і на узліссі, серед чагарника, нараз побачили маленький трупик.