Спустився туди просто заради цікавості й побачив велетенську печеру під землею, з величезним підземним морем, поцяткованим багатьма острівцями. І тут він зрозумів: це саме те, що він шукав. Зрештою, світ скоро стане такий маловірний і такий перенаселений, що не залишиться місця під дахом навіть для справжніх тварин. То що вже казати про міфічних істот. Тож Генджіст Ганнібал став володарем цих печер і за допомогою кількох могутніх заклять облаштував свою країну і зробив її придатною для життя – навіть дуже зручною. Тоді всі міфічні істоти, що збереглися на той час, спустилися в печеру, і кожен отримав свій острів або клаптик моря, всі стали щасливіші – ось бачите, поки ми вірили одне в одного, ми були в безпеці, – Папуга замовк, витер сльози і гучно висякав свого дзьоба.
– Я ж тобі казала, що ти застудишся! – крикнула Дульчібелла. – Ти чуєш мене, чи ні? О Боже!
– Наш Уряд, якщо його можна так назвати, – правив своєї Папуга, – складався із Трьох Головних Книг (пам'ятаєте, вони вміли розмовляти) та Генджіста Ганнібала Джанкетберрі – й це був дуже справедливий, чесний і добрий Уряд. Як я вже казав, мене призначили Хранителем Слів, і моя робота полягала, між іншим, і в тому, щоб кожні сто років виходити в реальний світ, а потім звітувати про те, що там діється. Отже, ми з Дульчібеллою саме зупинилися в мого двоюрідного брата, що живе в Індії. Він знається з Махараджею Джайпуру. Уявіть собі, він – жахливий сноб із закордонним паспортом, роллс-ройсом і всіляким таким, але він тримав мене в курсі найсвіжіших подій на Далекому Сході. Як би там не було, ми повернулися з цієї подорожі, та як ви думаєте, що ми застали?
Діти мовчали, затамувавши подих.
– Ми застали, – сказав Папуга таємничим, поважним і похмурим голосом, – ось що: повстання василісків; і це ще не все – повстанці викрали наші Три Головні Книги Уряду. Ви можете уявити щось жахливіше, мерзотніше і страшніше?
– Ні! – заворожено видихнули діти, бо з дзьоба Папуги це прозвучало, як звістка про кінець світу.
– Я теж, – схвально сказав він.
– Але, будь ласка, – сказала Пенелопа, – перш ніж продовжувати, поясни нам, хто такі василіски?
– Так, Папуго, будь ласка! – сказали Саймон і Пітер.
– Добре! – погодився Папуга. – Що ж, мушу зізнатися, хоча ми, мешканці країни Міфології, сповідуємо принцип "живи сам і дай жити іншому", – все-таки насправді василіски ніколи мені не подобалися: галасливі, брутальні, самозакохані, марнославні – такий до певної міри їхній загальний портрет. До того ж, неохайні, вічно дихають вогнем, легковажно ставляться до всього та ще й небезпечні. А їхня зовнішність? Вельми неприваблива, як на мене. Вони завбільшки десь такі, як ви, з тулубом півня, хвостом дракона, а замість пір'я – луска. Зазвичай луска їхня буває барвиста – червона, і золота, і зелена, якщо хочете знати. На мій погляд, це надто крикливо і вульгарно.
– А навіщо вони дихають вогнем? – спитав Пітер.
– Я не знаю цього достеменно, – відповів Папуга. – Мабуть, вони просто щось таке собі придумали, але насправді це досить небезпечно, мушу вам сказати. Генджіст Ганнібал збирався збудувати для них спеціальний вогнетривкий замок – і хай би вони в ньому жили. Перше своє житло василіски спалили дощенту за двадцять чотири години по тому, як заселилися. І тепер вони мешкають у замку Г.Г., звикаючи жити в замкненому просторі, перш ніж господар переселить їх у Кришталеві Печери, й мені здається, що вони і цей дім урешті-решт спалять на попіл.
– То вони такі небезпечні, що страшно бути з ними поряд? – спитала Пенелопа.
– Ні, якщо контролювати їхню чисельність, – відповів Папуга. – Ми ніколи не допускаємо більш ніж десять дюжин одночасно в одному приміщенні.
– Але яким чином це вам вдається? – спитав Саймон.
– Це передбачено одним з наших Законів, – відповів Папуга. – Скільки має бути єдинорогів, скільки мандрейків, скільки василісків – і так далі. Ми змушені були це зробити, бо інакше ці істоти витіснили б нас. Бачте, це єдиний спосіб зберегти сталу кількість мешканців Міфології. Уявіть собі, ці василіски постійно намагаються добитися зростання своєї популяції, постійно звертаються до Г.Г. з усілякими історіями про те, що їх нема кому купати. І справді це серйозна проблема. Розумієте, василіски висиджують яйця, знесені двома Золотими Півниками. Нема мови, це тупі птахи – вони тільки й знають, що цілісінький день, день у день, сидіти і час від часу кукурікати, як дурні. Але раз на сто років кожен з них має знести яйце.
– А я думала, яйця несуть тільки кури, – зніяковіло зауважила Пенелопа.
– Кури несуть яйця, з яких вилуплюються кури, – виправив її Папуга. – А золоті півники несуть яйця, з яких вилуплюються василіски.
Ця його відповідь так заплутала Пенелопу, що вона вирішила більше ні про що не запитувати.
– Золотий півник має знести яйце з василіском лише раз у житті – і все, на цьому його роботу скінчено, – пояснював Папуга. – Тоді він зо два рази хвалькувато кукурікає і передає усе в лапи жабам.
– Жабам? – вигукнула Пенелопа, тепер уже зовсім спантеличена.
– І що жаби роблять із цим далі? – спитав Саймон.
– Висиджують яйця, що ж іще? – відповів Папуга. – Єдине, на що вони здатні, ті жаби – безмозкі, безхребетні створіння. Єдине, що вони роблять добре, – висиджують яйця з василісками. Але знаєте, якщо ви й далі збираєтесь перебивати мене так, як досі, я ніколи не закінчу цю розповідь.
– Вибач, – попросили діти з каяттям у голосі й принишкли.
– І ось, – провадив Папуга, – одного разу василіски вирішили, що коли їм вдасться забрати у свої руки Велику Книгу Чарів, то вона підкаже, як зробити так, аби золоті півники несли яйця щодня. Вони змовилися із жабами – а це, як відомо, легковажні, безглузді, піддатливі створіння, – і разом не тільки захопили золотих півників, але й викрали три Головні Книги нашої Держави. Коли ми з Дульчібеллою повернулися, нападники вже замкнули свої жертви в замку та отримували яйця з майбутніми василісками, як… ніби… ну, як…
– Як на птахофермі, – підказав Саймон.
– Точно, саме так, – підтвердив Папуга. – За останніми підрахунками, двадцять п'ять яєць. По одному щодня. Уся наша країна Міфологія скоро буде переповнена василісками, якщо ми якимось чином цьому не зарадимо, чи радше якщо я не зараджу цьому. Розумієте, десь протягом останніх двохсот років Г.Г. став дуже слабкий і неуважний і залишав щодалі більше поточних справ на мене. Але я нічого не міг вдіяти без Головних Книг. Тоді ми з Дульчібеллою надумали піти й вкласти трохи розуму в дурнуваті голови василісків, але посеред ночі нас схопили їхні поплічники, пришелепуваті, бридкі й нахабні жаби, загорнули нас у жахливий пакувальний папір та вкинули в річку. Пане Папуго! Моя кров кипить! Чекайте-чекайте, я ще дістану своїми крильми тих клятих жаб!
– А що ж з паном Джанкетберрі? – запитала Пенелопа. – Бідолашний, що з ним сталося?
– Він був у відчаї, нещасний мій друг, – сказав Папуга. – Він сидів у своїй чарівній печері й тримав на руках дракониху, а та билася в істериці. Після цього я його вже не бачив.
– Дракониху? – перепитав Пітер, який почувався трохи скуто поруч із цими незрозумілими створіннями.
– Табіта, остання з драконів, – пояснив Папуга. – Досить мила тваринка, по-своєму, але дуже непрактична. Вона дозволила василіскам забрати яйця, а коли зрозуміла, яку вчинила дурницю, то, як і слід було сподіватися, її охопила істерика. Ніякої витримки в цих драконів.
– А ти не думав, що треба повертатися якнайшвидше? – тривожно запитала Пенелопа. – Тобто поки малі василіски ще не вилупились?
– Думав! – сказав Папуга. – Але я не можу цього зробити без чужої допомоги!
– Ми допоможемо! – вигукнула Пенелопа. – Ми зробимо що завгодно, хіба ні, Пітере?.. Саймоне?
– Так! Авжеж! – відповіли хлопці. – Що завгодно, тільки скажи!
– Які ви добрі! – сказав Папуга, втираючи сльози. – Дуже-дуже добрі…
– Якщо відверто, в мене й на думці не було їхати з тобою! – пожартував Пітер. – І допомагати тобі дати доброго прочухана тим василіскам!
– Так! – підтримав Саймон. – І тим мерзенним жабам!
– Папуго, можна ми поїдемо з тобою? – запитала Пенелопа. – Я маю на увазі, що ми можемо стати тобі в пригоді.
– Мої дорогі діточки! – сказав Папуга, розчулений до краю. – Ви такі шляхетні, такі великодушні… Звичайно, ви можете поїхати з нами. Я буду дуже вдячний за допомогу.
– Добре! – казав Пітер, підстрибуючи від радості. – Все, вирішено! Тільки як ми туди доберемося?
– Поїздом, – промовив Папуга.
– Поїздом?! – повторили здивовані діти.
– Так. Спочатку була тільки стежка до нашого Входу. А згодом туди проклали залізничну колію. Вузьку: вузькоколійку, звичайно ж. Колія пролягає прямо біля нашого входу, отже, Мадам Гортензія підвезе нас просто до нашої таємниці, розумієте? Вона француженка, але з тих, кращих. Якщо відверто, сам я не згадаю дороги до Входу. Зазвичай я добираюсь туди по-іншому. Але Мадам Гортензія знає дорогу. Вона зараз на пенсії, живе у селі Дайкофта.
– Ага, я її бачила! Вона зараз у нашому селі. Тобто в селі, найближчому до нашої вілли! – дико заверещала Пенелопа. – Ти говориш про той симпатичний маленький паротяг, що стоїть на платформі біля залізничної станції? Це його ти називаєш Мадам Гортензія?
– Так, так, – зрадів Папуга. – І як там вона?
– Добре, – сказала Пенелопа. – Вона гарненька.
– Ми ніколи не показували машинам нашого Входу, – сказав Папуга. – Ненадійні вони, ці машини, але стара Мадам Гортензія – добра душа. Вона зібрана не так, як теперішні поїзди. Якщо ми виїдемо сьогодні вночі, то вона відвезе нас просто до Входу в Міфологію. А там ми вже підемо пішки – вздовж річки.
– Якщо там є річка, то чому б нам не попливти на човні? – запитав Саймон.
– Ой, якби ми його мали, то попливли б, – зітхнув Папуга.
– Але ж ми маємо! – радісно вигукнув Пітер. – У нас є човен, він тут, за цією піщаною дюною.
– Та ви жартуєте!!! – здивувався Папуга.
– Ні, – сказала Пенелопа. – Іди й переконайся сам.
Папуга злетів з вершечка золотої клітки, піднявся над піщаною дюною, виграючи на сонці всіма барвами веселки. Швидко глянув на човен і повернувся, знову вмощуючись на вершечку клітки.
– Тобі вже не можна так літати, у твоєму віці, – буркнула Дульчібелла. – Я ще раніше про це казала.
– Грандіозно! – вигукнув Папуга, трохи захеканий. – Чудово! Якраз те, що нам потрібно: складаний, та ще й такого гарного кольору.