Це – моя праця.
– Кидати слова на вітер? – спитав Саймон. – Як це?
– Він – Хранитель Слів, – несподівано промовила Дульчібелла своїм тоненьким тихим голоском. – Це дуже важлива робота.
– Коли втручаєшся в чиюсь розмову, годилось би принаймні перепросити, – Папуга неприязно зиркнув на Дульчібеллу.
– Пробач, – сказала Дульчібелла і вибухнула плачем. – Я тільки хотіла допомогти, я тільки намагалася віддати тобі належне, я тільки намагалася…
– Може, ти вже замовкнеш? – гаркнув Папуга.
– Аякже, чудово, – відповіла Дульчібелла, посунулася вглиб клітки і почала пудрити собі носика. – Знай, я образилася.
– Образилася, – буркнув Папуга. – Типова жіноча поведінка.
– А що значить "кидати слова на вітер"? – спитав Саймон.
– І як розуміти оте "Хранитель Слів"? – додав Пітер.
– Як-як! – відповів Папуга. – Так і розуміти, бо це чистісінька правда, і зовсім не слід шукати тут якихось прихованих значень. Бачте, там, звідки ми прибули, існує три книги, які визначають плин нашого життя. Це, так би мовити, звукові книги, звичайно, зовсім не схожі на ваші нудні, старі, буденні, звичайні книжки, – наші книги вміють розмовляти. Одна з них – це Велика Книга Чарів, друга – Книга Цілющих Трав Гепсібара, і третя – Велетенський Словник. Я вивчав Словник і тому став Хранителем Слів.
– Але все-таки, що це означає?
– О, – промовив Папуга, – мушу сказати, це дуже важлива робота. Ось, наприклад, знаєте ви, скільки слів налічує англійська мова?
– Ні, – відповіла Пенелопа.
– Сотні, – припустив Пітер.
– Ні, мабуть, усе-таки тисячі, – виправив його Саймон.
– Майже вгадали. Якщо ж говорити точно – то в англійській мові є двісті тисяч слів. Нині пересічні люди вживають усе одні й ті самі слова зо дня у день, день за днем.
Тут очі його наповнилися слізьми, він витяг з-під крила картату носову хустинку, притулив її до дзьоба і висякався.
– Отже, – провадив далі Папуга, й голос його тремтів від зворушення, – як ви вважаєте, що стається з усіма тими словами, яких люди не вживають?
– Що з ними стається? – спитала Пенелопа, широко розплющуючи очі.
– Якщо про них не дбати і не вправлятися з ними, вони просто пропадають, зникають, вивітрюються, бідолашні маленькі створіння, – пояснив Папуга. – В цьому і полягає моя робота: раз на рік я маю сидіти і читати вголос Словник, щоб переконатися, що всі слова належним чином промовлені, але протягом року я також намагаюся вживати якнайбільше слів, бо й справді однієї вправи на рік не досить, щоб врятувати цих маленьких наших друзів. Їм так нудно весь час сидіти там, між сторінками.
– Час втікає, – несподівано озвалася Дульчібелла.
– Ти ж, здається, щойно була страшенно ображена? – сказав Папуга, зиркаючи на неї.
– Я вже перестала ображатися, – сказала Дульчібелла. – Я ображалася по-дружньому. Але все-таки час втікає.
– І що ти маєш на думці, коли постійно це повторюєш? – сердито поцікавився Папуга.
– Ну, ми ж не збиралися сидіти тут цілий день і тільки вислуховувати твої лекції, присвячені словам, – відказала павучиха. – Ми маємо надолужити згаяний час. Пам'ятай: у нас багато роботи.
– У нас багато роботи, у нас багато роботи, як мені це подобається, – роздратовано сказав Папуга. – Все, що ти робиш цілими днями, – сидиш у своїй клітці, співаєш і ображаєшся, і тому мені не залишається нічого іншого як тільки всім керувати, усе робити, приймати важливі рішення, демонструвати найвищі зразки розуму та відваги…
– Думаю, це було не надто розумно запроторити нас обох у вигнання, – перебила його Дульчібелла, зневажливо пхикнувши. – Я не бачу в цьому нічого такого, що можна було б назвати розумним, аж ніяк.
– Так-так, правильно, звинувачуй мене, – скрикнув Папуга. – Але як я міг знати, що вони нападуть серед ночі, га? Як я мав знати, що жаби запакують нас у цей грубий коричневий паперовий згорток і вкинуть у річку, га? Ти думала, як завжди (це для тебе характерно), що я допомагав василіскам захопити тебе… тебе… дурнувату, пристаркувату, павучиху-співачку, тебе…
– Я образилася, – зойкнула Дульчібелла і заплакала. – Я гніватимуся цілу годину. Наша угода не дає тобі права ображати мене частіше, ніж раз на тиждень, а ти тільки сьогодні, тільки за один день, устиг зробити це двічі.
– О так, так, – втомлено погодився Папуга. – Пробач, будь ласка; зараз же припини гніватись, і тоді я подарую тобі пиріг із мухами, щойно ми повернемося.
– Обіцяєш? – спитала Дульчібелла.
– Аякже, обіцяю, – роздратовано сказав Папуга.
– А може, ти подарував би мені пиріг із мухами та суфле з коників-стрибунців? – улесливо спитала Дульчібелла.
– Ні, оце вже ні, – відмовив Папуга.
– То й добре, – зітхнула вона і знову взялася пудрити носик, тихенько мугикаючи.
– А що це за історія з жабами? – спитав Пітер, заінтригований почутим.
– І з василісками, – вигукнула Пенелопа. – Хто це такі?
– Що вони захопили? – спитав Саймон.
– І звідки ви втекли? – не вгавала Пенелопа.
– Тихо! – скомандував Папуга. – Тихо, тихо, тихо.
Діти посідали мовчки.
– А тепер, – сказав Папуга, – насамперед, прошу вас, відчиніть, будь ласка, дверцята.
Саймон поквапливо витяг кишенькового ножа, перетяв пурпуровий шнурок на дверцятах і відчинив їх.
– Дякую, – сказав Папуга, повагом вийшов і виліз на самий вершечок клітки.
– Не хотілось би, щоб ти там застудився, – зауважила Дульчібелла. – Ти ж не взяв свого плаща.
Папуга не звернув на неї уваги. Він ретельно поправив свою шапочку, яка зсунулась набік, на одне око, поки він ліз нагору, та обвів поглядом дітей.
– Отже, – сказав він нарешті, – ви хочете знати відповіді на всі ці запитання, чи не так?
– Так, будь ласка, – сказала Пенелопа.
– Чи можу я вам довіряти? – спитав Папуга.
– Звичайно, можеш, – обурився Саймон.
– Ну, тоді знайте: те, про що я розповім вам зараз – це страшна таємниця, розумієте? Нікому ані слова – ні пари з вуст.
Діти щиро пообіцяли зберегти в таємниці все, що їм Папуга розповість, повмощувались довкола клітки та нашорошили вушка.
Розділ II
Поїзд до країни Міфології
– Отже, – почав Папуга, – це було того року, коли Генджіст Ганнібал Джанкетберрі завершив свою чародійську освіту. Він був сьомим сином сьомого сина сьомого сина, тож нема нічого надприродного в тому, що саме він був першим серед студентів, пройшов навчальний курс із найкращими успіхами та отримав серед інших відзнак Орден Мерліна.
– Це що, найвища нагорода? – спитала Пенелопа.
– Цей орден засвідчує, що його власник майже такий самий майстерний чарівник, як і Мерлін, а Мерлін був незрівнянний. Отже, коли Генджіст Ганнібал закінчив Університет Магії з відзнакою і нагородами (серед яких були три книги, про які я вже згадував, шпилястий капелюх і чарівна паличка), його старий вчитель вблагав його вибрати спеціалізацію і зробити на цьому ім'я. На той час країна кишіла нікудишніми чародіями, всі вони мурмотіли одні й ті самі старі заклинання, і вчитель Генджіста Ганнібала розумів, що, володіючи таким рідкісним талантом, його учень може досягти вершин. І після деяких роздумів Генджіст вирішив вичаровувати міфічних істот, бо в ті часи ще ніхто цього не робив.
– Які це – міфічні істоти? – прошепотіла Пенелопа Саймонові на вушко.
– Нереальні, уявні – наприклад, морський дракон, – прошепотів Саймон у відповідь.
– Невдовзі, – вів далі Папуга, – коли хтось хотів знати, скільки пальців на ногах у дракона чи якої довжини волосся в русалки, то кожен, не вагаючись, звертався до Генджіста Ганнібала Джанкетберрі, бо він був найвищим авторитетом у цій галузі. Щиро кажучи, саме він підготував левову частку інформації для Історії Чотириногих Бестій Топселла, але Топселл не віддав йому належного. Професійні ревнощі – ось головна причина, – Папуга зробив паузу, заліз під крило і витяг звідти мініатюрну золоту табакерку, вдихнув дрібку тютюну та немилосердно чхнув у свою картату носову хустинку.
– Я ж казала, що без плаща ти застудишся, – сердито буркнула Дульчібелла. – Чому ти не прислухаєшся до здорового глузду?
Папуга не звертав на неї уваги.
– Однак за кілька років, – провадив він, – Генджіст Ганнібал несподівано знайшов свій успіх у своїй поразці, якщо можна так висловитися. Він побачив, що люди більше не приходять до нього, щоб побачити ріг єдинорога чи пляшечку з попелом фенікса у світлі блискавки. І за нетривалий час дійшов висновку: це означає, що люди перестали вірити.
Папуга замовк і подивився на дітей пильним, суворим поглядом.
– Я не розумію, – зізнався Саймон і насупився. – По-перше, якщо це були міфічні створіння, то вони не могли існувати насправді.
– Дурненький хлопчику, – відказав на це Папуга, – вони існують, коли люди в них вірять.
– Я не розумію, яким чином щось або хтось може існувати тільки тому, що ти в це віриш, – уперто стояв на своєму Саймон.
– Не тільки ти, але й безліч інших людей цього не розуміє, – сказав Папуга. – Але подумай тільки: колись ніхто не вірив у паровий двигун або у пароплав, атож? Тому їх і не було, але згодом багато людей повірили в існування парового двигуна і пароплава – і тоді… р-р-раз!
– Загуркотіло, – озвалася Дульчібелла.
– Невдовзі парових двигунів і пароплавів стало так багато, що вони вже почали заважати нам пересуватися. Схоже відбувалося і з міфічними істотами: поки люди в них вірили, їх було багато, але щойно люди почали втрачати віру, тоді раптом… р-р-аз! – і їхня популяція зникла.
– Я вже чула два удари грому! – скрикнула Дульчібелла. – Може, зайдеш усередину чи так і стирчатимеш під блискавками?
– Ой, замовкни вже! – роздратовано кинув Папуга. – Може, ти б узяла та й щось собі сплела?
– Що-що? – перепитала Дульчібелла.
– Нічого! – сказав Папуга.
– Я сплету запинало! – промовила вона. – Я завжди хотіла мати запинало!
– Невдовзі справи геть зіпсувалися, – продовжив Папуга, – і Генджіст Ганнібал мало не збожеволів: єдинорогів залишилося всього чотири пари, морських драконів не можна було відшукати ні за які гроші – це жахливо! І все тому, що в них уже ніхто не вірив.
– І як же пан Джанкетберрі зарадив цьому? – зацікавлено спитала Пенелопа.
Папуга обережно озирнувся, щоб переконатися, чи їх ніхто не підслуховує, і таємниче підніс крило до дзьоба:
– Він заснував країну та назвав її Міфологією… – хрипкувато прошепотів Папуга.
– І де ж вона? – поцікавилася Пенелопа.
– І як усе вирішилося? – запитав Пітер.
– Чекайте, чекайте, – сказав Папуга, – всьому свій час!
– Ти часом не бачив мого зразка для плетіння запинала? Га? – гукнула Дульчібелла.
– Ні! – люто відповів Папуга. – Не бачив!!! – він пройшовся вгору і вниз по ґратах клітки, заклавши крила за спину, і зупинився.
– Що ж, Генджіст Ганнібал знайшов свою Міфологію зовсім випадково: він ходив собі пагорбами і дійшов до якогось провалля.