Відкривай сумку.
– Ага, ну тоді нехай, – невдоволено пробурмотів Етельред. Він відкрив сумку і висипав усе, що в ній було, на землю, а три василіски нахилилися, допитливо розглядаючи вміст аптечки своїми бляклими жовтавими очима.
– Що це таке? – спитав один із них, тицяючи пальцем у пакет вати.
– Це накладне волосся, – негайно викрутився Етельред. – Настроми його на голову, і за секундочку перетворишся на сивого діда.
– А це? – другий василіск показав на бинти.
– Бинти, – відповів Етельред. – Досить тільки обмотатися ними, і вмить станеш схожий на пораненого бійця. Обмотай ними голову – і навіть рідна матуся тебе не впізнає.
– А це що? – запитав третій василіск про шкалик із йодом.
– Індуський грим, – без роздумів сказав Етельред. – Натри ним обличчя, зо два бинти навколо голови, рубінчик або два посередині – і ти вже викапаний махараджа, так що навіть слон не відрізнить.
– А оце? – перший василіск кивнув на маленьку пляшечку.
Пенелопа знала, що в тій пляшчині лавандова вода, яку вона прихопила, аби мати під рукою щось охолоджуюче та заспокійливе, якщо в когось трапиться сонячний удар чи розболиться голова.
– Як що? Це невидиме чорнило, – пояснив Етельред.
– Чому тоді його видно? – допитувався василіск.
– Бо це не саме чорнило має бути невидиме, а те, що ним написано, – пояснив Етельред.
– Я тобі не вірю, – сказав василіск. – Відкрий-но пляшечку, й ми подивимось, як ти напишеш щось невидиме.
– Який ви недовірливий народ! – пробурчав Етельред. – Як ви побачите, що я напишу, коли воно буде невидиме?
Однак він узяв пляшчину, відкоркував її… І раптом сталося щось надзвичайне. Всі троє василісків позадкували, з очей у них бризнули сльози, до того ж, вони почали нестримно чхати. Коли вони чхали, із ніздрів у них виривалися потужні струмені диму та вогню. Етельред, в одній лапі стискаючи пляшечку лавандової води, а другою притримуючи на голові циліндр, змушений був із неабиякою спритністю стрибати то туди, то сюди, щоб не спектися на вишкварку.
"Цікаво, – подумала Пенелопа, – чому вони зараз поводяться точнісінько так само, як той василіск, що гнався за Септімусом? Мабуть, через запах лавандової води. Очевидно, я тоді хлюпнула нею собі на одяг".
Тим часом василіски вже не витримували. Вони ледве дихали, зі свистом, задихаючись, очі в них сльозилися, вони чхали довгими струменями полум'я, аж поки нарешті розвернулися і, кашляючи та бризкаючи на всі боки, побігли геть, у глибину Коркового Лісу.
– От чорт! – видихнув Етельред, спантеличено проводжаючи їх поглядом. – Оце фокус! Чого вони, га?
– Етельреде, – сказала Пенелопа, вибираючись із кущів, які де-не-де потроху тліли. – Я ще ніколи в житті не бачила, щоб хтось повівся так хоробро, як ти щойно.
– Та що там, панночко, дрібниці, – промовив Етельред і зашарівся.
– Ти не тільки виказав відвагу, але й зробив важливе відкриття: ти відкрив речовину, якої не зносять василіски, й це нам допоможе в битві, – сказала Пенелопа.
– Ви, панночко, маєте на увазі лавандову воду? – перепитав Етельред. – Так, мушу визнати, видно було, що вона дістала їх до печінок.
– Я ще не дуже знаю, як її застосувати, – зізналася Пенелопа, – але впевнена, що хто-небудь із наших придумає, як це зробити.
Саме цієї миті з'явилися Пітер і Саймон: вони мчали крізь ліс галопом, а їх наздоганяв єдинорог Пенелопи.
– Із тобою все гаразд, Пенні? – гукнув Саймон.
– Усе чудово, – відгукнулася вона.
– І все ці дурнуваті єдинороги, – скрикнув Пітер. – Вони, бачте, відчули запах василісків…
Його голос раптом завмер, коли він побачив обсмалені кущі та обвуглені дерева.
– Ага, отже, єдинороги не помилилися: тут були василіски.
– Так, і якби не наш відважний Етельред, то ще не знати, чим би все скінчилося, – сказала Пенелопа, сідаючи верхи.
– Ну стримайтеся ж, панночко, – сказав Етельред, вмощуючись на своє місце позаду Пенелопи. – Ви вже зовсім мене засоромили…
– Етельред зробив дуже важливе відкриття, – вела далі Пенелопа. – Але тут залишатися не слід: кожної хвилини можуть знову з'явитися василіски. Ось повернемося в Кришталеві Печери, тоді я вам усе й розповім.
– Тоді вперед! – скомандував Папуга. – Повний уперед!
І вони швидким галопом помчали до Кришталевих Печер.
Розділ VI
Співуче море
Г.Г. страшенно зрадів, коли почув, що горностаї, можливо, приєднаються до них, що грифони напевне приєднаються та що Етельред відкрив засіб, який змушує василісків несамовито й нестримно чхати.
– Лавандова вода? – повторив він. – Це цікаво. У них, мабуть, починається щось на кшталт лихоманки, алергічного нежитю. Я спробую приготувати замінник.
– А хіба тут у вас не вирощують лаванду? – спитала Пенелопа.
– Вона росте на якомусь острові, – відповів Г.Г., – але без Великої Книги Трав я вже й не згадаю, на якому саме.
– Одного разу під час відпустки у мене від якоїсь рослини також почалася жахлива лихоманка, – втрутилась Табіта. – Дайте мені понюхати пляшечку, і я визначу, воно це чи ні.
Їй дали понюхати лавандову воду, й це подіяло на Табіту так само, як і на василісків. Табіта розпчихалася, пропалила два дивани, підпалила чотирнадцять подушок і стіл і не вгамувалася, аж поки їй на голову не вилили відро води.
– Так, це воно, це та сама рослина, – відхекуючись промовила вона. – Ой, Божечку, я так не чхала відтоді, як ненароком попудрилася перцем.
– Як це можна? – здивувалася Пенелопа.
– Розумієш, просто я пудрилась у темряві, – пояснила Табіта, втираючи рясні сльози.
– Пудрилась у темряві? – перепитала Пенелопа. – Чому?
– Ну, тому, що я, власне, збиралася на опівнічний бал. Місяця на небі не було, розумієш, тому цілком природньо, що я пудрилась у темряві.
– То де, ти кажеш, ця трава росла? – спитав Г.Г.
– На Острові Золотого Гусака, – відповіла Табіта. – Ми, дракони, поїхали туди на канікули, розбили табір. І тут усі як один підхопили нежить. Ви можете уявити, як це зіпсувало нам відпочинок?
Діти щойно були свідками збитків, яких через лаванду наробила одна тільки представниця драконячого племені, тому їм легко було уявити, який зчинився гармидер, коли п'ятдесятеро драконів-туристів разом захворіли на лавандову лихоманку.
– Ну, це для нас справді важливо, – промовив Г.Г. задоволено. – Острів Золотого Гусака лежить на одній прямій із Островом Вовкулаки, й ви зможете назбирати лаванди, коли повертатиметеся звідти. Я зроблю з неї екстракт, і ми завжди будемо тримати його напохваті.
– Зараз добре було б обміркувати подорож, – нагадав Саймон. – Г.Г., ви маєте карту?
– Маю, та ще й яку – прекрасну! – відповів Г.Г. і дістав велику пергаментну карту, на якій зображено було всю країну Міфологію, і море, й усі острови.
– Зараз ми отут, – показав Г.Г. і поправив окуляри, – а тут, вище, Замок Василісків. Вам треба спуститися ось сюди, на берег, і тримати курс на південний захід, попри Болото Місячних Мисливців, повз Агатовий Архіпелаг. І тоді ви побачите ліворуч Острів Золотого Гусака, а на північний схід від нього лежить Острів Вовкулаки.
– Як ви вважаєте, скільки часу знадобиться для подорожі? – запитав Пітер.
– Ну, кілька годин, – відповів Г.Г.
– А у вас часом немає чого схожого на підвісний двигун? – із надією в голосі спитав Саймон.
– На жаль, ні, – сказав Г.Г. – Але я можу зробити вітрило з місячного желе і дати вам у підмогу попутний вітер. Ну, що скажете?
– Чудово, – зрадів Пітер. – Знаєте, після проникнення в Замок Василісків це буде, здається, ще одна захоплива пригода.
– Гляди не навроч, – застеріг його Папуга. – Ті вовкулаки – напрочуд неприємні типи.
– Ти не поїдеш! – раптом зойкнула Дульчібелла. – Ти не поїдеш до вовкулак на острів, я тебе не пущу. Я на тебе ображуся! Я подам у відставку! Я впаду в сплячку! Я буду кричати, буду верещати! Я нізащо, ніколи, ніколи, ніколи у світі не буду більше з вами розмовляти, ось так!
На цьому слові вона розплакалась і зсунула всі штори у своїй клітці.
Пенелопа підійшла до клітки й почала втішати Дульчібеллу.
– Дульчібелло, дорогенька, – сказала вона, – всі знають, якої ти високої думки про Папугу – ми, до речі, так само. І ніхто не просив би його їхати, якби можна було без нього обійтися, розумієш? Але я обіцяю: якщо ти його відпустиш, я сама пильнуватиму, щоб він не ризикував, а залишав найнебезпечнішу роботу мені та моїм братам.
– Ну, коли так… – промовила Дульчібелла, взялася за штору та краєчком витерла очі. – Якщо ти обіцяєш наглядати за ним…
– Обіцяю, – запевнила її Пенелопа.
– А тепер, якщо ви, жінки, вже скінчили, – голосно і трохи схвильовано сказав Папуга, – може, перейдемо до обговорення плану нашої операції?
– Я думаю, – сказав Саймон, який увесь цей час записував якісь математичні обчислення на клаптику паперу, – я розрахував: якщо Г.Г. забезпечить нам завтра на світанку вітер швидкістю чотири вузли, то за відсутності якихось ускладнень ми досягнемо Острова Вовкулаки до п'ятнадцятої тридцять. А це означає, що ми зможемо зібрати руту, провести ніч у плаванні та повернутися назад післязавтра вдосвіта.
– Думаєш, ви вкладетеся в цей час? – запитав Г.Г. із сумнівом у голосі. – За жодних обставин не можна причалювати до острова вночі. Поночі вовкулаки найстрашніші.
– Якщо ви дасте нам сприятливий вітер, – сказав Саймон, – ми неодмінно впораємось.
– Про це не турбуйтеся, – пообіцяв Г.Г. – Вкажіть мені тільки напрям і силу вітру – я його запущу: це ж елементарно!
– Візьміть із собою пігулки від морської хвороби, – зненацька прокричала Дульчібелла.
– Тихо будь, жінко, – обірвав її Папуга, – ми обговорюємо важливі справи.
– Морська хвороба – теж важлива справа, – наполягала Дульчібелла. – Коли вас буде так нудити, що ви не зможете втекти від вовкулаків, – отоді побачите, яка це важлива справа.
– Я обіцяю пильнувати, щоб він їх вживав, – заспокоїла павучиху Пенелопа.
– Як би я хотіла бути з вами, допомогти вам, – зітхнула Табіта. – Але, боюся, човен мене не витримає – завелика.
– Ти завелика, я – застарий, – і собі зітхнув Г.Г. – Однак усе-таки відчуваю провину за те, що покладаю на ваші плечі, дітки, всю роботу, наражаю вас на таку небезпеку.
– Дурниці, – заперечив Пітер, – я б ні за що у світі не погодився пропустити такі пригоди!
– Я теж, – підхопив Саймон.
– За нас не турбуйтеся, – мовила Пенелопа, обійняла Г.Г.