Він ліг під грушею, закурив цигарку й знічев'я спитав мене:
— Ну що гицелю, переніс операцію?
— Вам з Іліко смішки, а я мало не загинув!
— Так уже й загинув! Ну, розкололи б твій черепок, подивились би та одразу й стулили б, бо що ж робити в порожнечі?
— Зате у тебе й Іліко мозок аж з вух капає!
— А де це твій нікчемний пес Мурада? — раптом спитав Іларіон, і зараз же почулося собаче скавуління.
— Уб'ю того гицеля, уб'ю!.. Ох, песиголовцю Зурікело, бодай тебе собаки розірвали! І де ти знайшов цього безрідного псюгу?! Чи ви таке бачили, людоньки? То яйця носив з гнізда, а це вже взявся до курчат!
Аж запінившись від лайки, стежкою поміж тинами шкандибала з ломакою на плечі сусідка Епросіне. А поперед неї, жалібно скавулячи й тягнучи задню лапу, біг мій бідолашний Мурада.
— Переймай же його! — репетував із свого подвір'я чоловік Епросіне.
— Що таке, жінко? Чого ти сполошила все село? — вискочила з хати бабуся.— Хто вже без роду й племені, то це твій чоловік! Бач, вигадала, безрідний! Та я за нашого Мураду сиру з двох надоїв віддала мірошникові Симону!
Епросіне ще якийсь час лементувала, а собака дзявкав.
— Здрастуй, Мурадо! — привітався до пса Іларіон. "Здрастуй!" — відповів у думці Мурада й радісно заметляв хвостом.
— Достеменна лисяча порода,— промовив Іларіон, дістаючи з рота в собаки курчачий пух.— Чого від тебе хоче та Епросіне?
"А я хіба знаю? Сама ж і винна — бігають курчата перед очима. Хто ж не спокуситься?" — промовив у думці Мурада і подивився на Іларіона сумними очима.
— Добре перепало тобі по ребрах?
"Авжеж",— подумав Мурада й глянув на прибиту ногу.
— Не журися, кульгавість собаці не страшна! — заспокоїв його Іларіон.
"Не так уже й боляче, як думає Епросіне!" — усміхнувся Мурада, потім підвівся, тріпнув вухами й почав лизати Іларіонові руку.
— Слухай, а що в нього з мордою? — спитав мене Іларіон.
— Ото так обпікся. Учора він хотів ухопити з кеці8 мчаді і тицьнувся писком у жар...
— Це правда, Мурадо? — спитав Іларіон.
"Ех, якби не поспішив, то поласував би мчаді!" — зітхнув Мурада і лапою провів по писку.
— Та ти не собака, а золото! Цей сучий син он який здоровило і все ще на бабусиній шиї сидить, а ти вже сам про себе дбаєш! — похвалив Іларіон Мураду й поплескав його по загривку.— Але затям собі, що красти не можна! Нема нічого смачнішого за шматок хліба, зароблений чесною працею! От візьми хоч би й нашого завскладом, Датіко,— він уже однією ногою стоїть у могилі, а поки міг, усе гріб до себе, ненажера. Тепер захворів на водянку й валяється в ліжку, наче списаний товар. Чуєш? — спитав Іларіон.
"Та чую, але ж усі крадуть, а я що — боже ягня? Зрештою, я всього-на-всього собака!" — відповів у думці Мурада й подивився на мене.
— Ну йди ляж у своїй будці і щоб більше й ногою не ступив з двору, а то приб'ю тебе, сучий ти сину! — сказав я й легенько штурхнув пса ногою.
"Не лайся!" — огризнувся Мурада і, підібгавши хвоста, поплентався до будки.
— Сьогодні обійшов я колгоспні лани,— сказав Іларіон.— Листя на сої геть об'їдене. І сліди заячі бачив. Не завадило б нам пройтися завтра вдосвіта з рушницею.
— Ну, ти вже раз потяг був мене, а виявилося, що сліди не заячі, а козячі.
— А тепер, присягаюсь тобі, заячі! Я й бібки бачив.
— Ну добре, батоно9, підемо. Дивись тільки, щоб ті бібки та не виявились козячими!
— Не тобі, шмаркачу, вчити мене, де чиї бібки! Приготуй рушницю та прихопи свого Мураду — може, в пригоді стане... — сказав Іларіон, насунув мені аж на носа кашкета й пішов.
Рано-вранці ми втрьох брели високою — мало не в пояс — росяною травою. Попереду ступав Іларіон, за ним — я, а за мною тюпав увесь мокрий, у реп'яхах Мурада.
— Оце-то собака! — кепкував Іларіон.— Мабуть, думає, що ми зайці, і йде слідом. Скажи йому, хай біжить попереду!
— Марш уперед! — наказав я псові.
Мурада сів.
— Стомився бідолаха. Може, й ми відпочинемо та щось перекусимо? — спитав Іларіон і сів на землю.
— Що ж, відпочиньмо! — сказав я, опускаючись поруч.
Іларіон розстебнув сумку, дістав варену курку, розігрітий мчаді, молодий сир, пляшку чачі10 й розіклав усе це на великому плескатому камені, що замінив нам стіл. Я, з свого боку, додав до трапези пхалі11 з кропиви, лобіо, варену картоплю та сіль. І банкет почався.
— Ти, Іларіоне, не дуже плямкай, а то всіх зайців розполохаєш! — попередив я.
— З кого ти смієшся, поганцю? Та зайців тут хоч греблю гати, тільки треба вміти їх знайти! — розсердився Іларіон.
Він налив у склянки горілки і, промовивши: "Хай поможе нам перше євангеліє!", перехилив свою посудину.
— Хай поможе! — сказав я і теж перехилив.
— Закуси чим-небудь, а то згориш!
— Від чого? Від сивухи?!
— То в твоєї бабусі сивуха!.. Хай поможе нам друге євангеліє!
— Хай поможе і друге! — промовив я, і раптом мені стало весело.— Ну й міцнюща! Аж у нирки вдарила!
— Ще б пак — це ж чача12!
— Хай поможе третє євангеліє! — запропонував уже я.
— Хай поможе! — підтримав тост Іларіон і перекинув у рот склянку, а потім дістав кисета з тютюном.
— На ось закури мого — стамбульський! — сказав я, подаючи повний кисет, якого подарував мені Іліко.
Іларіон узяв кисет, понюхав тютюн, підозріливо глянув на мене, та все ж таки скрутив цигарку, прикурив, затягся — і раптом упав на спину.
— Що з тобою, Іларіоне?! — злякано кинувся я до нього.
В Іларіона очі закотилися під лоба, і він дивився на мене білками.
— Мурадо, мерщій води! — крикнув я у відчаї.
Іларіон заперечливо замахав руками, потім піднявся, довго дививсь на мене повними сліз очима, нарешті глибоко зітхнув і спитав голосом приреченого:
— Хто тобі дав, бічо, цього тютюну?
— Іліко!
Іларіон налив горілки, витер сльози, здійняв до неба руку з склянкою і промовив:
— О боже, скарай усіх на світі нероб і пройдисвітів! Дай мені побачити, як Іліко Чигогідзе конає в пекельних муках і щоб не було кому спасти його, крім мене!
— А що таке, дядьку Іларіоне?
— До тютюну примішано перцю!
— Ну, тоді хай поможе нам четверте євангеліє, і скарай боже Іліко! — сказав я, випив, і мені захотілося поцілувати Іларіона в ніс.— Дядечку Іларіоне, генацвале, ти кращий за всіх на світі! Я дуже люблю тебе! У тебе довгий ніс і добре серце. Якби не ти, то мені зовсім не варто було б жити на цьому світі. Шені чиріме13, дядечку Іларіоне, дай я тебе поцілую!
І я поцілував свого Іларіона в ніс.
— Ну, скажу тобі щиро, дорогий мій Зуріко, такого, як ти, хлопця ще світ не бачив. То дарма, що я старший за тебе на тридцять років. Хіба ж я не був твоїм ровесником? І хіба через тридцять років не будеш ти моїм ровесником? То яка ж тоді між нами різниця? Аніякісінької! Хіба має значення, в кого більше порості на голові? Не має. Ми друзі. Отож хай поможе нам дев'яте євангеліє!
— Не дев'яте, а п'яте, Іларіоне!
— Ех, хіба не однаково, коли більше трьох...
Ох, між друзями в зажурі
Я, Симон, Симон Долідзе... —14
заспівав я.
— Як то в зажурі? Хто це доводить мого Зуріко до того, що він журиться між друзями? У школі допікають? Обіллю гасом і підпалю ту кляту школу! Чи, може, хто хоче згубити тебе з світу? То знай: куля моя пробиває залізничну рейку! Кажи, хто він, і я продірявлю йому череп!
І Іларіон схопив рушницю й звів курок.
— Ану, пальни, Іларіоне, матері їхній ковінька! Нехай увесь світ знає, що ми тут!
Іларіон спустив обидва курки, гримнули один за одним постріли. Луна довго металася, мов пташка в клітці, між гурійськими горами, потім, знайшовши вихід, випурхнула на волю і десь пропала.
Не знаю, скільки часу я спав. Прокинувшись від холоду, я потер очі й подивився на стіл. Мабуть, Мурада давно вже поснідав, прибрав усе з столу й кудись пішов.
Я розбудив Іларіона.
— Чого тобі треба, бічо? — огризнувся Іларіон.— Стоїш над головою, наче стражник... Та прийми ту рушницю, а то, чого доброго, вистрілить у мене. Як устану, роз'юшу тобі носа!
— Я пройдуся трохи, може, зайця надибаю, поки ти зберешся.
— Коли стрілятимеш, не забудь заплющити ліве око! — гукнув мені вслід Іларіон.
Не встиг я ступити й десяти кроків, як почув Іларіонову лайку:
— А щоб тобі добра не було! Лайно ти, не собака! Бодай тебе вовки з'їли! Бодай тебе застрелили! Що тобі, ліньки вже гавкати?!
— Що сталося, Іларіоне? — підбіг я з рушницею в руках.
— На ось, полюбуйся,— сказав Іларіон, простягаючи мені долоню, на якій лежало кілька схожих на великі дробини заячих бібок.
— Ще теплі, розумієш? Теплі! — простогнав Іларіон і почав розтирати пальцем бібки.
— Де ти їх узяв?
— Та отут, поруч, за два кроки! Заходь мерщій згори, далеко він не втік. А я чатуватиму тут.
Я звів курок і рушив косогором. Пройшовши кільканадцять кроків, побачив об'їдену сою. "Заяча робота",— подумав я. Були й сліди. Вони привели мене до куща рододендрона. Тут сліди обривались. Я обійшов кущі і нічого не побачивши, штурхнув прикладом під низ. І раптом з куща вискочив заєць — справжній заєць, вухатий, косоокий, з білою смужкою на спині.
— Держи його! — несамовито закричав я і вистрілив.
Заєць, пригнувши вуха до спини, дременув униз.
— Іларіоне, біжить на тебе, не пропусти!
— Я тут, не бійся!
На хвилину запала мертва тиша. Потім я почув, як клацнув затвор, як Іларіон сплюнув, далі щось гепнулось на землю, вихопилась лайка, стогін, зітхання і потім нагле:
— Не пропусти, Зурікело, чкурнув до тебе!
Затамувавши дух, я пильно дивився перед собою. Несподівано гримнув постріл, другий, і водночас розкраяло мені душу собаче скавуління. В очах у мене потемніло, поза спиною мороз пішов, ноги підломились, і я без звуку опустився на землю...
* * *
— Мурадо, о мій Мурадо, поглянь на мене! — Я поцілував свого вірного друга і гірко заридав.
— Кріпися, синку, мужчині плакати негоже,— сказав Іларіон, змахуючи з своєї щоки сльозу.
Мурада розплющив очі й глянув на нас. Плакали всі троє — я, Іларіон і Мурада.
— Тобі боляче, Мурадо?
"Дуже боляче",— відповів у думці пес і звів очі на Іларіона.
— О, чом мені руки не повсихають і не осліпнуть очі!..— заголосив Іларіон.
"Хіба ж ти винен, Іларіоне? Під мухою був, та й заєць біг зовсім близько. Така собача доля: куля відхилилась і влучила в мене. До того ж у тебе така рушниця, що з неї вистрілиш у ворога, а попадеш у друга... Хіба забув, як, полюючи на куницю, ти так само підстрелив свого собаку? Не плач, Іларіоне, я на тебе не серджусь.