Той підвівся й завмер.
— Здрастуй, Іларіоне!
— Здрастуй, Іліко!
Іліко розвів руки й обійняв Іларіона. Вони довго цілувалися.
Нарешті всі ми вгамувалися й посідали до низенького столика. Іларіон виніс вино, лобіо та мариновану цибулю-порей.
Довго всі мовчали. Іліко курив, я позирав на Іларіона, а Іларіон сидів як на голках і бліднув від страху, що Іліко ось-ось розтулить рота. Нарешті мовчання порушив Іліко.
— Ну, розказуйте, що нового в місті? Як там з продуктами? Які ціни?.. Тарані привіз мені, бічо? — раптом звернувся до мене Іліко.
— Забув!
— Про що ж ти думав, безголовий? Слухай, Іларіоне, що цей хлопець там робить? Учить що-небудь чи ні?
— Хтозна... Книжки я в його руках не бачив...— сказав Іларіон.
— Напам'ять, мабуть, учить... На якому ти тепер курсі, песиголовцю?
— Ти що, прийшов мене допитувати? Більше не маєш про що говорити? — розсердився я.
— А про що ж мені з тобою говорити, сучий ти сину? Ти ж учитися поїхав? Чи, може, працюєш там носильником?
— Еге ж, носильником!
— Від тебе можна сподіватися.
Іліко скоса глянув на мене, налив собі вина, потім подивився на Іларіона і виголосив тост:
— Ну, випиймо за ваш приїзд... Ох, безсовісні ви люди! Я так зрадів, побіг до вас, думав, поділитесь зі мною тбіліськими новинами... А ви на мене як вовки... Негідники ви!.. Що для цього Носача не існує ні друга, ні брата, це я давно знав. Але щоб ти, бусурмане, бундючився — цього я аж ніяк не сподівався! — дорікнув мені Іліко.
Мені стало соромно. Я підійшов до Іліко й поцілував його.
— Пробач, Іліко, я просто стомився з дороги.
— Я радий бачити вас... Чи ти думаєш, що я прийшов сюди заради прокислого вина Іларіона Носача?
— Знаю я, чого ти прийшов! — пробурмотів Іларіон.
— Ану скажи, противний старигане!
Іларіон налив вина.
— Що, зловив ти мене, Іліко Сліпака? Тепер я в твоїх руках? Ну, давай, кусай мене, шматуй, вимотуй душу! Я тут, нікуди не втечу від тебе!..
— Та що з цим бідолахою? З глузду він зсунувся? Здурів? Слухай, Зуріко, що він там їв? Коли їхав до Тбілісі, був золотий чоловік, а повернувся несповна розуму!
Я й Іларіон здивовано переглянулись. Невже Іліко не знає, що в Іларіона одне око скляне? Справді не знає? І нічого не помічає? "Не помічає і не знає!" — вирішили ми й одразу повеселіли.
Іларіон поналивав склянки і перебрав на себе обов'язки тамади.
— За наш приїзд і за зустріч з тобою, дорогий мій Іліко!
— Отак би й давно, голубчику! — зрадів Іліко.— А то зовсім замучили одноокого бідолаху! Хто ж мені дорожчий і миліший за вас? Дай вам боже здоров'я! — промовив Іліко і розцілував нас.
Коли ми трохи сп'яніли, Іліко заспівав пісню:
Коли осінь на порозі,
Замовкають перепілки.
Коли стомишся в дорозі,
Чом не випити горілки...
— Іліко, шені чиріме, ти знаєш, як я тебе люблю! — І Іларіон обійняв друга.
— Знаю, знаю, дорогий Іларіоне! Якби я був пилинкою і впав тобі в око, ти так і ходив би! — усміхнувся Іліко.
На саму згадку про око Іларіон насторожився, але Іліко сидів святішим за ангела, і співав собі:
Гей, наївся, гей, напився,
Потім спати завалився...
— За здоров'я Іліко!
— За бусурмана Зурікелу!
— За Іларіона Носача!
Люблю білі паляниці,
Моргну оком молодиці...—
мугикав Іліко.
Іларіон знову нашорошив вуха, але Іліко, здавалось, щойно спустився з неба. Навіть не глянувши на Іларіона, він наспівував далі:
Тії губи, тії очі
Цілував би дні і ночі...
Тепер Іларіон остаточно впевнився, що Іліко нічого не знає про його око. Він так осмілів, що цілий вечір називав Іліко не інакше, як Сліпакою. Іліко анітрохи не ображався і, бувши в доброму гуморі, не переставав співати:
Не вичерпуйсь, винний глеку,
Напувай усіх охочих!
Чом не йдеш за мене заміж,
Хай тобі осліпнуть очі!
Був уже пізній вечір, коли ми встали з-за столу. Іліко обійняв мене за плечі, і ми, співаючи, спустилися на подвір'я. Іларіон провів нас до воріт. Зачинивши за собою хвіртку, Іліко зупинився.
— Іларіоне! — покликав він сусіда, що вже піднявся на балкон.
— Чого тобі, Сліпако? — відгукнувся той.
— Не забудь на ніч покласти око в склянку!
— Що?! — прохрипів Іларіон.
— Нічого!.. Тепер можеш підморгувати мені!
— Іліко Чигогідзе! — заревів Іларіон.
— Частіш повторюй моє прізвище, а то ще забудеш! А взагалі пощастило тобі; ти ж любиш полювати, і тепер тобі не доведеться заплющувати око. Ходи собі селом і бий собак. Тільки ж гляди, не пропусти жодного!
— Іліко Чигогідзе! Не доводь мене до гріха! — заверещав Іларіон і кинувся до воріт.
— Краще не підходь до мене, Іларіоне Шеварднадзе, а то розіб'ю твоє скляне око, і бігай тоді за мною! — застеріг Іліко знавіснілого друга.
Іларіон мовчки сів на сходах. Іліко трохи постояв на дорозі, потім відчинив хвіртку й знову ступив на Іларіонове подвір'я! Підійшов до Іларіона, сів поруч з ним, дістав з кишені кисета, скрутив цигарку і простягнув тютюн Іларіонові. Той навіть не глянув.
— Візьми! — сказав Іліко.
Іларіон узяв. Потім разом задимили.
— У мене серце обливалося кров'ю, коли я довідався,— почав Іліко.— Хай у мене й друге око осліпне, коли кажу неправду... Розумієш? Ми з тобою, старий, одне ціле, і твоє сліпе око — це й моє сліпе око. Я просто жартував і зовсім не хотів образити тебе... Я ж не ображаюся, коли ти мене Сліпакою звеш! Як хочеш, пройдисвіте, знати, то Кутузов теж був одноокий, але ж він і крізь землю бачив! Подумаєш, утратив око! Та якщо ми з тобою, бідолахо, втратимо й по другому оку, то все одно не пропадемо! Візьмемося за руки та й підемо по білому світу. А якщо не зможемо йти, то цей хлопець буде нам за поводиря. Ех ти, бідолахо!— сказав Іліко й поплескав по плечу Іларіона.
Іларіон підвівся і ввійшов у кімнату. Іліко і не ворухнувся. Невдовзі Іларіон повернувся з якимось згортком у руках.
— Іліко! — тихо промовив Іларіон.
— Чого тобі, Іларіоне? — промовив ще тихіше Іліко.
— Це тараня.. Під гомі55 й "одесу" добре...
— Дуже смакує! — сказав Іліко.
— Для тебе привіз,— сказав Іларіон.
— Я знав, що привезеш...— Іліко взяв згорток, устав і рушив до хвіртки.
— Стривай, я проведу тебе! — гукнув Іларіон.
— Проведи...— відповів Іліко.
Вони вийшли з двору й почимчикували провулком. Я залишився на Іларіоновому подвір'ї і, щасливий, дивився на їхні широкі, трохи зігнуті спини, що все віддалялись і поступово танули в нічному мороці.
Ціра
Студентські роки — найщасливіша пора в житті людини. Хто не був студентом, той ніколи не знатиме, як смакує шкуринка чорного хліба, натерта часником; чого коштує проїхати в трамваї зайцем; яка солодка трійка, одержана з допомогою украденого білета; яка радість поймає душу, коли тобі відновлюють стипендію; як тремтять коліна перед екзаменом; який на смак кислий борщ, зварений в університетській їдальні, і яка приємна ранкова прохолода після безсонних ночей, проведених над конспектом. Треба бути студентом, щоб оцінити по-справжньому друга й відчути біль розлуки з ним; щоб пережити невимовну гордість від того, що ти, найнезначніша особа на лекції, звичайний собі Зуріко Вашаломідзе, виходиш на вулицю як найповажаніший громадянин, студент державного університету.
Як я потрапив до університету, як склав вступні екзамени і як став студентом — це чудо довго буде таємницею і для старого Іліко, і для Іларіона, і для моїх лекторів, бо про те, що талановитішої за мене людини нема на всьому світі і що таких перлів, як я, на морському дні не знайти, знає, як свої п'ять пальців, лише моя бабуся. Вона пишається мною перед усією Гурією. І я теж пишаюся тим, що я студент.
Славна річ — університет! Тут за незнання предмета чи пропуск лекції батьків не викликають і, що головне, не ставлять двійок у матрикулі.
На уроках, які в університеті звуться лекціями, присутні сто, а то й двісті чоловік. Частина з них пишуть, частина малюють, частина тихо розмовляють, а ще частина не пишуть, не малюють і не розмовляють, а просто сидять і дивуються, чому вони тут сидять. А частина солодко сплять. Іноді сплять і лектори, з тією тільки різницею, що лектори уві сні розмовляють.
Коротко кажучи, лекції придумали саме для таких людей, як я. Але й лекції мають серйозну ваду: почавшись, вони поступово збігають. І ось програму вичерпано. Лектори іронічно посміхаються таким, як я, студентам: тепер, мовляв, і ви завітайте до мене,— і настає найважча ера в студентському житті, ера тропічної лихоманки — сесія.
Тоді ми збираємося на квартирі у когось із друзів, гриземо олівці й конспекти, завчаємо напам'ять цілі розділи, пишемо на шпаргалках або на долонях дати й формули, важкі для запам'ятання, екзаменуємо одне одного, після чого називаємо кого ідіотом, а кого генієм, начиняємося здобутими за три-чотири дні знаннями і з розпухлими головами йдемо на екзамен. Після кожного запитання лектора спускаємо дух, мов пробитий м'яч, потім, витягнувши шиї, зблідлі від страху, вдивляємося в екзаменаційний лист, де ставиться оцінка. Якщо то не двійка, ми усміхаємося аж до вух і з порожніми головами виходимо з аудиторії...
Ось і тепер така пора. Я і мої друзі сидимо в моїй кімнаті й зубримо економічну географію. На місці жінки з таранячим хвостом висить карта. Ціра читає вголос конспект, потім згортає зошит і починає опитувати.
— Студент Вашаломідзе! В яких куточках світу добувається олово та хто його має найбільше? — питає мене Ціра.
Всі інші — Нестор, Отар, Хвтісо та Шота — члени екзаменаційної комісії. До екзаменаційної комісії ми входимо по черзі.
У мене на колінах сидить Софія, я лоскочу їй шию і відповідаю на запитання запитанням:
— Олова чи міді?
— Олова!
— Мені здається, що найбільше олова в нашого сільського лудильника Алі. А де він його добуває,— цього вже я не знаю.
— Ну ось, знову почав! Якщо не хочеш готуватися, то йди собі, а нам не заважай! — сердиться Нестор.
— Куди ж я піду, бічо? Я за цю кімнату двісті п'ятдесят карбованців на місяць плачу!
— А щоб тобі добра не було, щоб тобі язик відсох! Чи ти за цілий рік хоч копійку мені заплатив?! — благословляє мене з своєї кімнати тітка Марта.
— Вашаломідзе, переходьте до другого питання! Першого питання ви не знаєте! — усміхається Ціра.
— Пожалійте, не позбавляйте мене знань, шановна лекторко! — благаю я Ціру.
— Ну, не придурюйся, відповідай на друге питання!— втрачає терпіння ще один член комісії — Отар.
— Друге питання — машинобудування в Сполучених Штатах Америки.