Ти що, думаєш, скляне око гірше за справжнє? Скляне око увечері виймеш, покладеш у склянку, і спиш собі спокійно. А справжнє око виймеш? Дідька лисого! Або, скажімо, вранці вмиваєшся, і мило зайшло в очі. Котре пектиме? Справжнє! А скляному нічогісінько. Ще краще: сидиш у селі біля каміна, і з доброго дива в очі тобі зайшов дим. Котре тоді пектиме, га? Або ще краще: хтось сипнув тобі в око попелом чи линув кислотою. Котре око може зіпсуватися? Або й ще краще...
— Нічого кращого ти вже не скажеш, голубе. Бодай тому пуття не було, хто назвав тебе лікарем! Ти ж не лікар, а геній! Таку добру думку мені подав: як тільки прийду додому, вийму обоє очей і вставлю скляні! — сказав Іларіон і знову налив.
— А як ви думали? Відколи я вставив собі скляне око, воно ні разу не боліло. Геть справжні очі! Хай живе скляне око! — кинув гасло лікар і випив.
Слово взяв я.
— Хай живе скляне око! Будь здоровий, дядечку! Ця людина дорожча мені за все на світі, це мій Іларіон, у нього болить око...
— Котре око? — спитав лікар і так глянув на мене, наче тільки тепер помітив.
— Те саме, що й раніше! — сказав я.
— Тоді вийняти, та й усе! Бабале! Неси сюди окріп і ніж! — гукнув він дружині й поклав голову на стіл.
— Що принести? — просунула голову в двері Бабале.
— Принеси таз і постав перед цим бідолахою,— сказав Іларіон.
— Боже мій, що з ним? — скрикнула Бабале й схопилася за голову.
— Поки що нічого,— відповів я.
— Мамонтію, Мамонтію! — заголосила Бабале.
— І який дурень його хрестив! — сказав Іларіон.— Ну, що це за ім'я — Мамонтій? Назвали б Іліко або Іларіоном, а ще краще — Серапіоною! Як ти гадаєш, Зурікело?
Що міг я відповісти? Я стояв і всміхався аж до вух. Мамонтієва кімната то поринала в темряву, то ясно освітлювалась, і час від часу хиталася.
— Що ви з ним зробили? — накинулася на Іларіона Бабале.
— Ти, жінко, прибрала б пір'я з голови!.. Причому тут я? Це горілка таке з ним зробила! Навіть оглянути мене, клятий, не встиг. Упав, негідник, як погано забитий кілок...— сказав Іларіон і взяв пляшку.
— Не журись, Іларіоне, я сам тебе огляну! — сказав я, пішов, похитуючись, до письмового столу, взяв указку і, ткнувши нею в прибитий до стіни алфавіт, спитав:
— Яка це літера, дорогий Іларіоне?
— Котра, генацвале? — спитав мене Іларіон.
— Оця-о!
— Котра, песиголовцю, прочитай!
— Ну оця — "ч"? — сказав я.
— Чу! — сказав Іларіон.
— Молодець, дядьку Іларіоне, ти дуже добре бачиш! А оце яка літера?
— Котра там?
— Ота, що на перевернуте "ер" схожа.
— Мабуть, знак м'якшення,— здогадався Іларіон.
— Іди, я тебе поцілую в ніс,— сказав я, і ми обійнялися.
— Забирайтеся! — крикнула Бабале й схопила нас обох за шиї.
— Та ми й самі підемо, бо хіба ж допоможе оця брудна сорочка, що висить на стільці! — сказав Іларіон і провів рукою по Мамонтієвій голові.
— Геть! — заверещала Бабале й почала шукати в кімнаті чогось важкого.
Я гурієць, ти гурієць, реро-о...
Кожен з нас веселий мрієць, реро...—
заспівав Іларіон, показав мені один палець — співай, мовляв, першим голосом, потім обійняв мене за плечі, і ми, похитуючись, вийшли з дому Мамонтія Цверави.
Тієї ночі око в Іларіона дуже боліло, так боліло, що він сам попросив мене викликати швидку допомогу. Коли опівночі швидка забирала мого Іларіона, він усміхався і підбадьорював мене:
— Ну чого ти, дурнику, опустив вуха, як Серапіона? Не бійся, нічого зі мною не станеться. А для твоєї Софії настав Великдень. О, тепер вона розляжеться на моєму місці, немов та пані!..
Я стояв на подвір'ї, заплаканий, нещасний, і дивився на Іларіона. Він силувано всміхався, але з його хворого ока викочувалися сльози і збігали по скроні в сиву порість.
Через п'ятнадцять днів Іларіон виписався з лікарні без ока. Він мовчки увійшов до кімнати, мовчки сів. Я ні про що не питав його, він теж нічого не розповідав. Так тривало цілий тиждень. Я ходив на лекції, сидів на передній парті і з чемності після кожної фрази лектора кивав головою. А після лекції стрімголов біг додому.
Одного дня, повернувшись з університету, я наткнувся на відчинені двері. Заглянув у кімнату — нікого. Я виглянув у вікно і завмер. Була гарна, сонячна погода. Іларіон, виявляється, виніс надвір стілець і сів під шовковицею. На колінах у нього примостилася Софія. Задивившись у безмежну блакить неба, Іларіон курив.
Я сів біля вікна й насторожив вуха. Іларіон гладив Софію по голові й по спині і щось їй шепотів. Я обернувся на слух.
— З тобою розмовляю, з тобою! Одноокий — це все одно що однорукий. Розумієш? Коли людина втрачає зір, то світ для неї — темна, непроглядна ніч. Якщо у тебе одне око, то бачиш лише половину сонця і місяця, половину дня, половину вранішньої зорі... Що, не треба було виймати ока? Але ж тоді зіпсувалося б і друге! Так мені сказали. Хіба не краще одне око, ніж пітьма кромішня? Зрозуміла? Та де там... Ех, жаль, що немає Муради! Ото був геній, не те що ти, дурепа з дуреп! Що, образилася? Може, ти й розумієш, та хіба скажеш?.. Ти знаєш, я тепер не можу повернутися в село. Все життя я дражнив Іліко Сліпакою... Як же покажусь йому на очі? А він про все довідається... Ні,, нема мені де подітися. Не вознесуся ж я на небо?.. Ну, добре, пробуду тут ще місяць, два, поки загоїться око... А потім що? Хіба Іліко такий телепень, що не відрізнить скляного ока від справжнього? Як ти думаєш, га? А може, повезти йому таке скляне око й сказати: "Ну, все, дорогий Іліко, кінець нашим жартам. Устав оце око на пам'ять від мене, і більше ні ти, ні я не будемо сліпаками..." Як ти думаєш, помириться він зі мною чи зрадіє, що я приїхав з одним оком? Що? Зрадіє? Ніколи більше не кажи цього! Не знаєш ти мого Іліко! Зрадіє... І як ти могла таке ляпнути? Та він собі віку вкоротить, коли про це довідається. Ні? Чого ж ні, коли його сліпе око я заміняв своїм здоровим? Тепер у нас обох бракує ока, і ми його замінимо один одному. Мене й Іліко ніщо не розділить, ми з ним одне ціле, а навіщо одній людині більше як двоє очей? Ти розміркуй сама — навіщо?.. Ну, йди собі, іди, ти однаково не збагнеш цього, поки не втратиш свого ока.
Іларіон замовк, знову приголубив кішку, потім обережно спустив її з колін і підштовхнув. Софія пішла до вікна. Іларіон поглядом провів її, і я побачив, що він плаче.
Здрастуй, Іларіоне!
Після операції Іларіонові вже не сиділося в Тбілісі. Наближався березень, і село кликало Іларіона. Кликала його своїм куванням воласта зозуля, кликав півень з розбитим гребенем, кликали його стара однорога корова і пробуджена від зимового сну родюча батьківська земля на схилі, що гріється на сонці, і з неї піднімається пара, солодша за саме життя...
Відпускати Іларіона додому самого не можна було, бо він усе ще був кволий, а крім того, гірше смерті боявся зустрічі з Іліко. Я виблагав у декана відпустку на два дні, і ми з Іларіоном вирушили до села.
Небо на сході вже запалало, коли ми підійшли до нашого села. Собаки, стомлені нічною службою, ліниво перегавкувались або просто для годиться крізь сон гарчали. Від дерев так і віяло свіжістю, і досить було якійсь пташці стрепенутись, як холодна роса сипалась на нас дощем.
— Дивись, песиголовцю, твоя бабуся уже встала! — сказав Іларіон і кинув оком на димар нашої оди, з якого піднімався білий-пребілий дим.
Я зірвався з місця й побіг униз по косогору, гукаючи:
— Бабусю!.. Бабусю-у-у!..
Двері відчинились, і з оди, зав'язана полинялою хусткою, вийшла згорблена бабуся.
— Бабусю-у-у!
Бабуся прикрила очі від сонця долонею, якийсь час удивлялась у далину, потім раптом заметушилася, збігла сходами вниз, витерла пальцями губи і, розвівши руки, кинулась мені назустріч.
— Зурікело! Синку!
— Іду, бабусю, йду!
Ми міцно обійнялися. Потім я підхопив бабусю на руки і, бредучи по росяній траві, поніс до хати.
— Таки діждалася тебе, синочку! Та що ж це з тобою? Отак замучила тебе наука? Щоб мої очі посліпли!.. Самі кістки та шкіра!.. Синку мій, синку!..
— Як поживаєш, бабусю?
— Синку мій, синку!.. Закінчив науку?
— Коли ж, бабусю? Наука тільки починається!
— Ох, нещасна твоя бабуся! Ти що, один за всіх повинен учитися? Бодай пуття не було твоєму вчителеві! Не міг він дати тобі якоїсь пільги? Ти скажи йому, що бабуся в тебе хвора, стара, немічна, то, може, вивчить тебе швидше. Змучилась я в чеканні, синочку...
— Скажу, бабусю, неодмінна скажу! — заспокоюю я бабусю. А Іларіон стоїть позад мене, хитає головою і чекає, коли я спущу бабусю на землю, щоб підійти та привітатися по-людському.
— Здрастуй, Ольго! — промовив він нарешті.
— Пробач мені, Іларіоне, генацвале! Цей пройдисвіт зовсім задурив мені голову. Ну, як поживаєш, бідолашний? Як твоє око?
— Немає вже в мене ока, дорога Ольго!.. І тепер нічого мені не страшно.
— Ой матінко! Що ти мелеш, навіжений! Як можна так жартувати! А це хіба не око?
— То, дорога Ольго, таке саме око, як і в отого висушеного яструба, що висить на стіні в хаті Іліко...
— Невже скляне?!
— Еге!
— Ой лишенько! Але ти не журись, Іларіоне... Ми ж з тобою, рідний!.. Та чого ж ми тут стоїмо? Заходьте до нашої господи! Ви ж, мабуть, зголодніли з дороги,— знов заметушилася бабуся й повела нас у хату.
Після полудня я й Іларіон сиділи в його передпокої і, мов удару грому, чекали, коли погукає Іліко. Та його ніде не видно було. Наше хвилювання дедалі наростало, нарешті терпець урвався... Рипнула хвіртка, і на подвір'я зайшов Іліко. Іларіон затамував дух.
— Іларіоне! — гукнув Іліко.
— Зустрічай, бічо, Сліпаку!— прохрипів мені Іларіон і ковтнув води з глечика.
Я відчинив двері на балкон і виглянув на подвір'я.
— Здрастуй, дядьку Іліко!
— Здрастуй, професоре! — відповів Іліко, піднявся на балкон, обійняв мене навхрест, потім відступив назад, довго розглядав мене, похитуючи головою, і знову давай обіймати.
— Ну, як живеш, бічо? Як почуваєш себе? Як бик? Як звір? Чи все ще ти худобина?.. То правда, генацвале, що ти звів з розуму професорів? А це в тебе вуса?! — здивувався раптом Іліко і смикнув мене за вус.— Справжні?
— Аякже, справжні!
— А ти не брешеш?
— Кажу тобі, справжні!
— У такого негідника вуса? Куди ж дивиться бог, чому він не позбавив тебе бороди й вусів?.. А де Іларіон? Агов, Іларіоне Шеварднадзе, прошу тебе, вийди з хати, покажись на очі!
— Коли прийшов у гості — заходь, а як ні, то забирайся геть! — огризнувся Іларіон.
Іліко увійшов до кімнати і став перед Іларіоном.