Спершу Іларіон радів, коли кондукторка, беручи в нього гроші, підморгувала йому, лоскотала долоню, а квитка не давала,— думав, сподобався їй. Та коли таку саму процедуру з ним проробив кондуктор-чоловік, Іларіон не втерпів і крикнув на весь вагон:
— Ти не підморгуй, а давай мені квиток, бо так і затоплю в пику!
Вечорами ми ходимо в кіно. Водив я Іларіона і в цирк, і в зоопарк — хочу здивувати його чимось. Але в Тбілісі Іларіона ніщо не дивує, крім трьох речей: перше — коли я вчуся; друге — чому в циркового клоуна зелене волосся і третє — як можуть жити люди в Тбілісі без вина "одеси", цибулі-порею та підігрітого мчаді.
Коли ми не йдемо в кіно, то сидимо в кімнаті тітки Марти навколо здоровенного російського самовара. Іларіон розповідає нам усякі історії, а ми п'ємо окріп і регочемо. Іларіонові подобається тітка Марта, а тітці Марті подобається мій Іларіон,— у нього, каже, справжній грузинський ніс.
Я й Іларіон спимо разом, в одній постелі. Перед сном він або читає книжку, або розбирає прочитане, або розпитує мене про тбіліські новини, або ж читає мені мораль. Іноді все це він робить водночас. А Софія лежить між нами, слухає нашу розмову й задоволено муркотить.
Іларіонові з першого ж дня не сподобалася Софія. Але й Софія не тане від любові до Іларіона. Коли вона вперше побачила його в моїй постелі, то одразу зненавиділа, задерла хвоста, вигнула спину й невдоволено пирхнула. Іларіон без усякого вступу схопив Софію за карк, відчинив вікно, і не встиг я опам'ятатись, як вона опинилася в снігу. Я пояснив Іларіонові, що Софія — законний член нашої сім'ї. Так само, як міг, розтлумачив Софії, що Іларіон — наш друг. Обоє вгамувалися, проте час від часу дихали ненавистю одне до одного.
— Та викинь ти, бічо, оцю блошисту кішку, а то як трісну нею об стіну, то й мозок вискочить! — каже Іларіон.
— Хай буде! Хіба вона заважає тобі! — кажу я.
— Як же не заважає, коли через неї вночі перевернутись боюся — ще придушу ненароком, і вона мені очі видряпає!
— А ти не перевертайся!
— Але ж я не небіжчик, щоб лежати, згорнувши на грудях руки!
— Де ж я її подіну?
— Кинь під тахту!
— Під тахтою холодно!
— Ну гаразд, під тахту полізу я, а вона хай розляжеться в постелі!
— А чого ж, лізь! — кажу я.
Іларіон нічого не відповідає, хапає Софію за карк, якийсь час крутить її в повітрі й потім шпурляє на підлогу. Кішка жалібно нявчить, залазить під тахту і терпляче дожидає, поки Іларіон почне хропіти, щоб знов залізти в постіль і зайняти своє законне місце. Але Іларіон до півночі не засинає.
Іларіон хворий. У нього болить ліве око, дуже болить. Любов до мене і цей біль ока привели його в Тбілісі. Іларіон не боягуз, та все-таки боїться, а тому ніяк не наважиться піти до лікаря, про лікарню й слухати не хоче. А око ж болить! Цієї ночі воно так мучило Іларіона, що він неодмінно подерся б на стіну, якби не боявся, що стіна тітки Марти може впасти. Я ходжу хвостом за Іларіоном, який місця собі не знаходить, заспокоюю його, та все даремно... Аж над ранок біль трохи вгамувався...
Ми квапливо одягаємось, прихоплюємо гостинця — пляшку чачі та один хачапурі52, і за порадою тітки Марти вирушаємо на Сололакі53 до приватного лікаря, як вона сказала, дуже й дуже знаменитого, учасника Вітчизняної війни; він, правда, сам безокий, але, виявляється, за якийсь місяць вилікував тітку Марту від ячмінця.
Ми дуже здивувалися, не побачивши перед будинком лікаря черги.
— Я пропав! Мабуть, у нього сьогодні немає прийому! — простогнав Іларіон.
— Нічого, впаду йому в ноги і вблагаю прийняти! —заспокоїв я Іларіона, в якого на очах блищали сльози, і постукав у двері.
У коридорі гуркнув стілець, потім почувся шепіт, потім хтось грюкнув дверима кімнати, потім знову щось гуркнуло, і двері відчинилися. На порозі стояла маленька перелякана жінка з розпатланим волоссям, у якому стирчало пір'я з подушки.
— Калбатоно!54 — почав я.— Я знаю, що в шановного професора сьогодні немає прийому, але це мій дядько, і він...
— А хай вам...— перебила мене жінка.— Я думала, що інкасатори!
Вона стала на стілець, дістала з кишені халата зігнуту дротину — "жулик", запхнула її під електричний лічильник і скочила.
— Ну, чого хочете?
— Лікар повинен прийняти нас. Інакше ми не підемо звідси! — сказав я і приготувався до відсічі.
— Ну що ви? Зараз приймемо, батоно... А хто вас прислав сюди? Заходьте, будь ласка, заходьте! Не бійтеся... Мамонтію! — покликала когось жінка.— Мамонтію! Мамонтію! Вийди сюди! Хворі прийшли! Хворі!
Жінка схопила нас за руки, втягла в коридор, потім замкнула двері на ключ, поклала ключа в кишеню і, знов гукаючи Мамонтія, кинулася до сусідньої кімнати. А через хвилину звідти вискочив високий, неголений чоловік у смугастій піжамі. Одне око у нього було червоне, а друге — зелене. Це й був тітчин Мартин знаменитий окуліст Мамонтій Цверава.
— Заходьте! — сказав він суворо й повів нас до кімнати.
Ми зайшли. В кімнаті стояли ліжко, письмовий стіл та два стільці.
— Сюди сяде хворий, сюди — співчуваючий,— показав лікар на стілець і ліжко. Сам він сів до письмового столу, прив'язав до лоба блискучу тарілочку і взяв олівець. Ми посідали на свої місця.
— На що скаржитеся? — спитав лікар Іларіона.
— На око,— відповів той і показав, котре боліло.
— Зрозуміло... І чим воно перед тобою провинилося?
— Маєтки відібрало!.. Хіба не бачиш, що я сліпну?
— Чим лікувався в селі?
— Спершу чаєм промивав, потім молоком...
— А цукром не посипав? — спитав лікар.
— Насміхаєшся? — спитав у свою чергу Іларіон.
— Чого б же я насміхався? Видно, маєш багато молока й чаю, що ллєш і в око! — сказав лікар.— А вино п'єш?
— П'ю!— відповів Іларіон.
— Оце вже не годиться! — сказав лікар.
— Я добре вино п'ю! — заспокоїв його Іларіон.
— А куриш?
— Курю!— відповів Іларіон.
— Тоді дай закурити! — попросив лікар.
— Дай йому, Зуріко, цигарку! — сказав мені Іларіон.
Я дістав пачку і подав лікареві. Той витяг дві цигарки, одну взяв у рот, другу заклав за вухо.
— Викурю по обіді,— пояснив він.
— Беріть ще, батоно! — простягнув я знову пачку.
— Гаразд, з поваги до тебе по обіді викурю дві,— сказав лікар, витяг з пачки ще одну цигарку й заклав за друге вухо.
Як добре, що в нього було тільки двоє вух, а то ми з Іларіоном лишилися б того дня без цигарок.
Накурившись, він пересів ближче до Іларіона і штрикнув пальцем у хворе око.
— Боляче?
— Думаєш, ні?
— Ти нервовий?
— Не те що нервовий, а просто божевільний став, лікарю! Якщо не порятуєш, зараз полізу на що стіну!— сказав Іларіон.
— На те ж воно й око... Між іншим, коли боліло в мене око, то я ліз у зашморг!
— Що ж з тобою скоїлося, сердешний? — спитав співчутливо Іларіон і очима показав мені, щоб я поставив на стіл горілку й хачапурі. Я виконав наказ.
— Що це таке?! — закричав лікар.
— У тебе тут прохолодно, то не завадило б перехилити по одній,— сказав Іларіон.
— Тільки по одній! — згодився лікар, поколотив пляшку, подивився на бульбашки й задоволено закліпав очима.
— Чача! Шістдесят градусів,— сказав Іларіон, висипав олівці з маленького глечичка, що лежав на письмовому столі, витрусив на долоню сміття, потім налив у ту посудину горілки й подав лікареві.
— Дай боже вам здоров'я! — промовив лікар і вихилив чару, потім раптом розтулив рота, втупив очі в стелю, з усієї сили хукнув, наче хотів погасити електричну лампочку, і накинувся на хачапурі.
Прийшла черга і до нас з Іларіоном. Ми теж випили до дна і теж дмухнули по разу на електричну лампочку і знов наповнили посудину.
Після другої чари лікар повернувся до свого ока:
— Коли боліло в мене око, то я ліз у зашморг... Як тебе звати?
— Іларіон!
— А тебе?
— Зуріко!
— Отож обступили мене лікарі... Дають усякі ліки — це, кажуть, німецькі, це — американські, це — знахарські, це — домашні... Та де там!.. Як тебе звати?
— Зуріко!
— За здоров'я Іларіона! — сказав лікар і випив другу.
— За здоров'я лікаря! — сказав Іларіон і собі випив.
Потім я теж випив і не знати чого всміхнувся.
Після третьої лікар поплескав мене по щоці й знову спитав, як мене звати. Потім я поплескав лікаря по щоці й сказав своє ім'я.
— Обступили мене, дорогий мій Зуріко, лікарі, але скажи, чи бачив ти коли-небудь хворого, якого вилікував би лікар?
— Що ви, батоно? Ніколи!
— Отож лікували мене, лікували, поки не виколупали ока та не поставили там скляної галереї. Але робота чиста! Хіба видно, що скляне? — спитав лікар Іларіона і штрикнув пальцем у своє червоне око.
Іларіон випив і втупився в очі лікаря.
— А котре?
— Червоне!
— Їй-богу, наче справжнє! А якщо в зелений колір пофарбувати, то й зовсім не помітно буде.
— Отож-бо! А в тебе котре око болить? — спитав лікар Іларіона.
— Лікарю, може, в тебе обоє очей скляні? — підвищив голос Іларіон і налив горілки.
— Присягаюся тобою, тільки одне! Казав же тобі, що непомітно! — зрадів лікар.
— А тепер за здоров'я всіх здорових! Хай боронить нас бог від лікарів та від чуми! — виголосив тост Іларіон і передав лікареві спорожнену чару.
— Я лікар,— почав він,— у мене, правда, немає диплома і на дверях не прибита мармурова табличка, та все ж таки я лікар!.. Декому в міністерстві не до вподоби моя робота, пишуть на мене анонімки, штрафують, але хто відбере в мене моє ремесло? Ніхто!.. Мене багато хто не любить, але ж я знаю, що хворі взагалі не люблять лікарів. А ось лікарі люблять хворих, бо без хворих лікар і сам хворий. А коли я хворий, я сам собі огидний!.. Хіба лікарям можна довіряти?.. Їм тільки дай волю, то вони весь світ у могилу заженуть!.. Як тебе звати? — знову спитав мене лікар.
— Його звуть Зурікела, а тобі годі пити, бо розум — це не око: його не вставиш! — розсердився Іларіон.
— О, тепер медицина дійшла до того, дорогий... Як тебе звати? — спитав лікар Іларіона.
— Ніяк мене не звати! Коли можеш, скажи, що з моїм оком, а як ні — покажи, де твоє ліжко, і я покладу тебе в нього!
— ...Тепер медицина дійшла до того, що скоро не те що мозок, а й усю людину замінити зможуть. Скажімо, привели до лікаря живу людину, він посадовив її в крісло, натиснув кнопку — і забирайте вже мерця!.. А ти ж як думав?
— Та це я і без тебе знаю! — буркнув Іларіон.
— А якщо знаєш, то чого боїшся? Де ж пак — виймуть око! Зате вставлять нове — ще краще, ніж було.