Виперу ваш одяг. Може, висохне до ранку, а як ні, то поваляєтеся в ліжку..."
Іларіонове вбрання бабуся повісила сушити тут же, на балконі, а моє — на мушмулі перед нашою хатою.
Лягли ми аж на світанку.
Вже добре розвиднілося, коли до Іларіонових воріт підійшов Іліко. Я перший побачив його з вікна і затамував дух. У нього, немов хурджин47 перевішені були через плече два клунки з борошном. Один з них, більший, він залишив біля Іларіонових воріт, а другий кинув у наш двір і загукав:
"Іларіоне! Іларіоне!.. Ти що, не чуєш, генацвале?"
Іларіон мовчав як могила.
"Зуріко, Зурікело, песиголовцю Зурікело!" — репетував Іліко.
"Чого тобі треба, Сліпако, чого ти спозаранку будиш мені дитину?" — солодким голосом обізвалася моя бабуся.
Бабусі Іліко боявся не менше, ніж кулі, і голос у нього одразу пом'якшав.
"Нічого, дорога Ольго, я хотів лише спитати, чи вдома Іларіон".
"А що, хіба мій Зурікела сторож при Іларіонові? Піди й сам подивися!"
"Де ти там ховаєшся, Носачу? Вийди, Іларіоне, будь людиною!.. І де твоя совість, сучий ти сину? Ті черешні я бережу, як своє єдине око. Думав, може, обміняю їх на кукурудзу, а ти до них допався, мов гусінь!.. Не міг уже, негіднику, віднести додому мливо? Покинув на дорозі... Ганьба твоєму носові! Ну що ж, валяйся тепер долічерева та жуй подушку, бодай ти сконав! Перевернутися не хочеш? А може, солі тобі замало, то я підсиплю! Ну що, негіднику, підкоптив я тебе? Виходь, кажу, хочу з тобою побалакати! Не можеш ходити? Так тобі й треба! Щоб земля під тобою запалася!.."
"Що сталося, Іліко? Чого ти його так проклинаєш?" — спитала бабуся.
"Як це чого? Надумав він цієї ночі поласувати моїми черешнями, от я і всипав як слід і йому, і його приятелеві!"
"Якому це приятелеві?"
"Хіба я знаю?" — ухилився Іліко од відповіді.
"А ти не помилився, кацо? Може, то був зовсім не Іларіон?"
"Ну що ти, Ольго? Якби то був не він, то хіба стерпів би таку мою лайку! Та й потім — чого це треба було йому притьмом, посеред ночі прати свої штани й сорочку! Де ж пак, багатій, переміну має!.. Ну що, Іларіоне Носачу, забруднив я і без того брудну твою душу? Лежиш тепер та стогнеш... Ну, йди забери борошно, поки я не передумав!" — гукнув Іліко й пішов назад.
Трохи пройшовши, він зупинився і повернув голову в бік моєї хати.
"А пройдисвіт Зурікела чує мене?"
"Чого тобі від нього треба?" — спитала бабуся і взяла в руки палицю.
"Нічого, дорога Ольго... Скажи йому, хай вийде, як тільки просохнуть оті подерті штани, та занесе до господи клунок з борошном!"
Я вже не міг стриматися й, голосно регочучи, вибіг на подвір'я.
Сміялася бабуся, сміявся Іліко. Не сміявся тільки Іларіон: він усе ще лежав долічерева на тахті, зозла впившись зубами в подушку...
...Я закінчив свою розповідь. Тітка Марта встала, поцілувала мене в лоб і налила мені чаю. Потім відчинила стінну шафу, дістала банку горіхового варення і, благоговійно відкривши її, поклала мені на блюдце два горіхи й полила їх соком.
— Рости, синку, на втіху своїй бабусі! Дай боже здоров'я і тобі, й твоїй бабусі, й Іліко, й Іларіонові!
— Це я з'їм завтра вранці, тітко Марто,— сказав я і взяв блюдце.
— Їж зараз, а на ранок буде тобі оце! — сказала Марта й підсунула до мене банку з варенням.
* * *
Сьогодні сталося чудо: Софія зустріла мене в ліжку. Вона, мабуть, довго чекала мене, але я до другої години ночі сидів у тітки Марти, а відмовлятися від сну їй не хотілось. От вона і вклалася спати. Коли я ліг поруч, вона ледь розплющила одне око, глянула на мене і, пересвідчившись, що це й справді я, знов заплющила і вдала, наче спить. Я довго лежав, підклавши під голову руки, нарешті не витримав і спитав:
— Ти спиш?
Софія не відповіла. Вона знов розплющила одне око, подивилась на мене, потім заплющила його і муркотіла далі.
— Софіє,— промовив я,— ну обізвися до мене, голубонько! Чого ж ти сердишся? Я був у тітки Марти і більше ні в кого!
Софія, мабуть, хотіла щось сказати, але вона була не Мурада і не могла зрозуміти мене. Моя мова не доходила до неї, а її — до мене. Ми тільки зиркали очима одне на одного.
— Софіє,— вів я далі,— сьогодні день мого народження. Ти знаєш, скільки років мені виповнилося?
Софія не знала і зовсім не цікавилася цим. Тоді я подивився їй у вічі, і вона здогадалася, що в мене якась радість, повернулась до мене і щось муркнула. Я не зрозумів, що вона сказала, і пальцем полоскотав їй шию.
Софії було це приємно, і вона примружила очі. Цієї ночі мені дуже хотілося зробити комусь приємність. Задоволений собою, я пригорнув до грудей Софію, і обоє ми солодко заснули. Мені снилися Іларіон, Іліко та бабуся, а Софії, мабуть, миші.
Уже займалося на світ, коли на подвір'ї хтось покликав:
— Хазяїне!
Я не був тут хазяїном і тому не відгукнувся.
— Агов, хазяїне! — покликав хтось голосніше.
В кімнаті тітки Марти почулося шарудіння, потім зачовгали пантофлі. Ось відчинили двері й запитали:
— Хто там?
— Чи тут живе Зурікела Вашаломідзе? — була відповідь.
— Хто?
— Песиголовець Зурікела, Вашаломідзе!
Всемогучий боже! Свята Маріє! Тітко Марто! Софіє! Чи знаєте ви, що таке чудо? Чи знаєте ви, як від радості завмирає серце? Ні? А чи знає про це той, хто шукає Зурікелу Вашаломідзе? А може, телеграма з села? Ні, не телеграма! То в чому ж річ? Куди ти, Зурікело? Накинь щось на себе, застудишся! Як можна посеред зими зриватися з ліжка голяка? Не відчиняй обох дверей! Ти спершу виглянь, може, то здалося? Ні, ні, хай будуть двері навстіж, а ти, як є, не одягаючись, вибігай на подвір'я, галасуй, верещи, лементуй, співай і плач, Зурікело! З хурджином на плечах, у башлику, запорошеному снігом, з посинілим від холоду носом на подвір'ї стоїть твій Іларіон.
* * *
Іларіон добре пам'ятає день народження Зурікели. Тоді він випалив з берданки, яку потім у нього відібрали. І на смертній постелі Іларіон не забуде дня народження Зурікели, бо немає на світі нікого, хто був би йому дорожчий, ніж Зурікела.
Ось і тепер Іларіон привіз своєму Зурікелі шкарпетки, і горілку, і вино, і сушені фрукти, і гроші — ті сімсот карбованців, якими його преміювали за шовковичні кокони. А ще дещо передали Іліко й бабуся. Привіз Іларіон і листа від бабусі. Що ж там пише бабуся Зурікелі?
"Синочку мій, тепер ти вчений чоловік, і знає тебе увесь Тбілісі. У твою школу прийшов лист з університету. Кого, мовляв, ви нам прислали? Я так і знала, що ти всіх там з розуму позводиш! Шануйся, синочку, і більше нічого мені від тебе не треба. Ось тобі вже двадцять літ виповнюється. На той рік знайду тобі дівчину, бо повинна ж я погойдати в колисці твоє дитинча!.. Потім я умру, і ти складеш мені на грудях руки, ти віднесеш мене на кладовище і ти мене оплачеш. Але сліз твоїх щоб я не бачила! З піснею та сміхом поховай мене, синочку! Я своє вже прожила... Я й Іліко посилаємо до тебе Іларіона з невеликим гостинцем. Подбай як слід про нього, він жаліється, що око болить. На тебе покладає всю надію. Приведи до нього професорів, хай вилікують його. У Іліко корова привела двоє телят. Кривий Архіпо переставився, оце в неділю поховали. Мотрона Розкаряка оддала заміж свою чорну, як головешка, Маквалу. Оце й усе, синочку. Кланяється тобі Мері і всі. Цілує тебе твоя бабуся Гольга".
Цілий день Зуріко читає й перечитує цього листа. Читає і на другий, і на третій день.
Зуріко холодно. Зуріко соромно. Зуріко хочеться плакати. Тбілісі, навчання, диплом — усе це Зуріко кине, збере свої манатки, купить квиток і поїде в село, до своєї бабусі й до Мері. Так, так, поїде! Потім підійде до Мері й спитає:
— Тобі холодно?
— Холодно! — відповість Мері.
Тоді Зуріко зніме кожушок, накине його на плечі Мері й скаже: "Мені не холодно!", хоч він і змерзне, ще й як змерзне. Потім він пригорне її, і так вони ходитимуть по свіжому, нетоптаному снігу...
Другий одноокий
Уже місяць, як Іларіон живе в мене. Йому не подобається моя кімната, та й моєю бібліотекою він аж ніяк не задоволений.
— Бальзак — "Шагренева шкіра", Ромен Роллан — "Кола Брюньйон", Проспер Меріме — "Матео Фальконе", Гюго — "Собор Паризької богоматері", Джавахішвілі — "Квачі Квачантірадзе", Діккенс — "Давід Копперфільд", Галактіон Табідзе — "Вибрані поезії", Омар Хайям — "Рубаї", Гамсахурдіа48 — "Викрадення місяця" і "Правиця великого майстра", Ілля, Акакій, Важа, Казбегі, Чонкадзе49,— перекладає він книжки, потім дивиться на мене поверх окулярів і здивовано питає:
— А де в_тебе, шибенику, Егнате Ніношвілі50?
— Вони нічим не поступаються перед Егнате,— заспокоїв я Іларіона.
— Перед Егнате? — перепитує він.— Ану, хто з них може стати з ним поруч?
— Усі!
— Хто саме? Половину прізвищ я вперше чую!
— А ти прочитай — і побачиш,— кажу я.
Іларіон похитує головою, глузливо дивиться на мене і знехотя перегортає книжки.
Удень ми з Іларіоном вештаємося по місту. Заходимо майже в усі магазини. У відділі готового одягу Іларіон сумними очима довго дивиться на червоне шкіряне пальто, підбите хутром. Потім починається ознайомлення з магазином залізних виробів. Іларіон уважно розглядає поприв'язувані до прилавка напилки, молотки, пилки та замки. Потім він питає, чи немає апарата для обприскування виноградників, і, не чекаючи відповіді, виходить з магазину. А найдовше затримується Іларіон у магазині Товариства мисливців.
— Порох є? — пошепки питає він продавця, перегнувшись через прилавок.
— Нема! — коротко відповідає продавець.
— А дріб?
— І дробу нема!
— А езала?
— Езала? Що воно в біса таке? — підвищує голос продавець.
— Капсуль, нещасний! — підвищує голос і Іларіон.— Пиж!
— Ти навчися розмовляти з людьми! — кричить продавець.— Який я тобі піжон?
— Чого ти ревеш, наче поранений51 ведмідь? Аж запінився... На кого кричиш?! — кокошиться Іларіон.
— Що ти сказав?! — пошепки питає продавець і оглядається.
— І ти, злидню, ще вчитимеш мене, як говорити?!
— Люди добрі, заберіть цього придурка, а то я вб'ю його! — розводить руками продавець.
Справа набирає серйозного характеру, і я тягну Іларіона до дверей.
— Чим же ти мене вб'єш, жебраче? — кричить Іларіон, оглянувшись.— Ти ж не маєш ні дробу, ні пороху!
Вирушаючи кудись далеко, ми сідаємо в трамвай або тролейбус. Квитки, як правило, бере Іларіон, бо я студент і маю свого клопоту досить.