Випали на підлогу чотири червонясті тридцятки. Ріголетто підняв гроші й полічив їх.
— Дванадцять червінців. Ще треба вісімнадцять!
Тепер я перейшов до кишень штанів, витрусив з них сто п'ятдесят карбованців і обтрусив руки на знак того, що в кишенях більше нічого немає.
— Ще тридцять! — сказав Ріголетто.
— Нелюд ти! Невже ти дітей не маєш? — спробував я розжалобити Ріголетто.
— Не маю! — відрубав буфетник.
— Ну, тоді ці три червінці я вираховую з тебе за бездітність! — сказав я й рушив до дверей.
— Забери це стерво, а то рішу його! — крикнув Ріголетто, і я зрозумів, що залишати тут Доментія не можна.
Взявши кербуда на плечі, я насилу вибрався з підвалу. Тієї ночі я, Доментій і Софія спали на одному ліжку. Спали без ніякої прописки, і нікому з нас не було соромно.
Кого я бачу!
Ось уже три роки я живу в Тбілісі. В селі, коли я туди приїжджаю, звуть мене міським пройдисвітом, у місті — селюком. А втім, для тітки Марти я все ще залишаюся безнадійним боржником, для кербуда Доментія — аферистом, для професорів — гастролером і тільки для бабусі, Іліко та Іларіона, хоч би я й десять інститутів закінчив, я завжди буду тим самим Зуріко — пройдисвітом, базікою і бусурманом. А от Софії байдуже, хто я, вона зовсім не цікавиться ні моєю професією, ні моїм родом. Софія гріється в моїй постелі, з задоволенням їсть рештки мого обіду, і їй дуже подобається, коли я пальцем лоскочу їй шию. Екзамену на осінь я ніяк не можу позбутися — він як родимка на тілі, а моя стипендія лежить десь у сейфі університетської бухгалтерії, мов посланий не туди лист до запитання, і жде не діждеться, коли я нарешті її одержу.
Цього січневого вечора я сиджу в кімнаті тітки Марти. У неї тепліше. На столі булькає здоровенний російський самовар, і ми, посьорбуючи гарячий чай, ведемо розмову.
— Нещасна твоя бабуся! Якби ти одержував стипендію, їй було б легше...
— Тітко Марто, сьогодні день мого народження, то не затьмарюй його, ради бога!
— Будь проклятий той день, коли ти народився! Хай грім ударить у твою дурну голову!
— Красненько дякую! Хай мені так ведеться, як я заслуговую. Того ж і вам бажаю! Алаверди!46 — І я цокаюся склянкою з тіткою Мартою.
— А бодай ти пропав! — лається тітка Марта й сипле свій цукор у мою склянку.
Надворі мете хуртовина. Зими в Тбілісі бувають холодні, дуже холодні. Снігу тут випадає небагато, його навіть не скидають з дахів, та коли вдарить мороз і все замерзає, як же приємно сидіти в кімнаті тітки Марти! Після чаю вона починає розповідати якусь історію, причому в третій особі, але я знаю, що все це було з нею. Її історії досить сумні. Я люблю слухати сумні історії, але не можу їх переповідати. Та й тітка Марта любить слухати мої побрехеньки. Вона сміється до сліз і після кожної паузи вигукує: "А бодай ти пропав!"
Ось і тепер у зв'язку з днем мого народження я сиджу і згадую, як ми з Іларіоном крали в Іліко черешні. Тітка Марта перестає сьорбати чай і уважно слухає.
— Ти знаєш мого Іліко?
— Ще б пак не знати! Скільки разів ти про нього розповідав! Це ж той, що з одним оком?
— Еге ж! Та ти слухай... У дворі в Іліко стоїть стара черешня. Вона така висока, що до її гілок і не дотягнешся — треба вилазити по стовбуру. А знамените це дерево тим, що на ньому прищеплена черешня чотирьох сортів — шамбала, травнева, пізня та біла, отож ціле літо ягоди не переводяться. Ідучи до млина, проходиш попід самою черешнею... Та вилізти на неї вдень ніхто не наважиться, а вночі Іліко спить на балконі, ї в головах у нього лежить дробовик, ущерть набитий сіллю.
Якось надвечір ми з Іларіоном пішли до млина. Помольців було багато, і додому ми повертались опівночі. Коли підійшли до двору Іліко, Іларіон зупинився, зняв з плечей клунок і сів:
"Відпочиньмо трохи, а то вже дух забило!"
Я теж кинув клунок і вмостився поруч з Іларіоном.
Коли ми викурили по цигарці, я підвівся.
"Сядь, бічо, куди поспішаєш?" — сказав Іларіон.
"Як це куди? Не сидіти ж мені тут до ранку!"
"Ти черешень не хочеш?" — спитав раптом Іларіон.
"Ще й як хочу! Та де їх узяти?"
"Та ось же вони, у тебе над головою!" — сказав Іларіон, кинувши оком на черешню Іліко.
"Ти що, здурів? Хочеш, щоб вів своєю кременівкою зробив з мене копченю?" — жахнувся я.
"О дурню! Та його ж кременівку розірвало минулої ночі, і він одніс її до коваля Бадрії, щоб той полагодив!"
"Лізь сам!" — сказав я.
"Сам? Ох ти ж безсовісний! Хочеш, щоб я поліз на дерево та ще й черешнями тебе нагодував?"
"А чом би й ні?"
"Та де таке чувано, щоб людина мого віку вилазила на дерево?"
"Не прикидайся таким немічним!"
"Ну, чорт з тобою, поліземо обидва!"
Ми домовилися, що я перший зайду на подвір'я, все кругом розвідаю, вилізу на черешню й потім подам знак Іларіонові.
Поповзом добравшись до черешні, я довго розглядався і прислухався, але ніде ані звуку. Тоді я розвів руки і, мов милого родича, обійняв черешню. Обійняв — та так і прикипів до неї! Прилип, як муха до меду! Насилу відірвавшись, я глянув на себе. В темряві годі було щось побачити, але від мене тхнуло, наче з давно не чищеного курника Іліко. Я думав, що єдиний на світі, хто може обдурити Іліко, це я, і ось яку штуку він мені утнув! Цей одноокий лис перемішав пташиний послід, коров'ячий кізяк і тавот і цією масою щедро обмазав стовбур дерева приблизно на висоту людського зросту. Що вже я не робив — ніщо не допомагало. Загиджений, смердючий, киплячи від гніву, я стояв під черешнею й думав про те, як відплатити Іларіонові за спокусу. Іншого виходу не було — я знов обійняв дерево і, згнітивши серце, подерся вгору. Сморід душив мене, я насилу стримував кашель. Потім я протяжно, але тихо свиснув. Іларіонова тінь переповзла через тин і обережно рушила до дерева. Підійшовши до черешні, Іларіон зупинився й глибоко вдихнув повітря.
"Що це за сморід, бічо?" — прошепотів він унизу.
"Нічого, нічого, вилазь!" — прошепотів я вгорі.
Іларіон розвів руки, обійняв дерево і, звісивши голову, наче розп'ятий Ісус, прошипів:
"Що це таке?!"
"Хіба не бачиш? Соус! Візьми покуштуй!" — прошипів я.
"Зурікело Вашаломідзе, якщо ти збираєшся провести все жится на цьому дереві, то сиди. Та коли все ж таки злізеш униз, я заколю тебе, мов ту свиню перед Новим роком!"
"Сам у всьому винен!"
"У чому ж я винен? Тільки сказав: давай черешень поїмо. А кізяків та посліду я маю вдома стільки, що всьому твоєму родові до другого пришестя вистачить".
"Ну годі тобі! Дай мені злізти!"
"Нечестивцю Зурікело! Якщо тобі шкода своєї голови, не роби ні кроку!"
"А що, літати?"
"Не смій, я зараз закричу! Що дозволяє собі цей песиголовець!.. Спинися, бічо!.. На що ж я схожий? Як же мені тепер додому йти?"
"А мені як іти?"
"Іти тобі не доведеться! Твій труп я принесу додому!" — сказав Іларіон і зібрався був лізти на дерево, але його напав кашель, а потім і занудило. У цю хвилину я стрибнув з дерева і схопився рукою за Іларіонів лоб.
"Геть від мене із своїм смородом!" — гаркнув Іларіон і відштовхнув мене.
За сваркою, кашлем та нудотою ми з Іларіоном зовсім забули про обережність.
Раптом на балконі в Іліко щось загуркотіло, потім упало, покотилося по сходах і несамовито зарепетувало:
"Гей, держи його, держи! Ви заходьте знизу, ви звідси, а решта — звідти!"
Ми з Іларіоном лобами проломили тин і, як навіжені, вискочили на дорогу. Гримнув постріл.
"Оцей Сліпака ще застрелить нас!" — буркнув Іларіон, схопивши клунок з борошном.
"Не бійся, поки він перезарядить, ми встигнемо втекти!"
"Але ж рушниця двоствольна!" — сказав Іларіон.
"Звідки ти знаєш?"
"Коли його рушниця зіпсувалась, я йому позичив свою!"
"Бідна твоя голова!"
"Бери клунок, безголовий!"
Я схопив свій клунок, завдав його на плечі і вже хотів був тікати, як пролунав другий постріл. Іларіон випустив з рук ношу, зігнувся, однією рукою схопився за мій комір, другою—за м'яке місце і так заволав, що задеренчали шибки в хаті Іліко. Я затулив йому рота. Іларіон звивався, мов ужалений, і загинав такі колінця, яких я не бачив ще ніколи. Довелося покласти клунок і взяти потерпілого на плечі...
Тітка Марта сміялася до сліз, потім, знесилівши, перекинулася з стільця на тахту й махала мені руками — замовчи, мовляв. Але зупинити мене було не так-то легко.
"Зурікело, не залишай мене, не ганьби!— благав Іларіон і від злості скреготів зубами.— Ну, Іліко Чигогідзе, нехай ти тільки потрапиш мені до рук!.. Ти знаєш, бічо, що я з ним зроблю?.. Ой Зурікело, я, здається, вмираю!.."
"Сіль кам'яна?" — питаю я і цуплю його далі.
"Ти ще зуби скалиш? Коли виживу, з обох вас душу витрясу — і з тебе, і з того Сліпаки!.. Як ти думаєш, муки мої кінчаться? Ох, і світ немилий, так пече!.."
"Потерпи, поки сіль розтане..."
"Та коли ж вона розтане?" — простогнав Іларіон.
Вибившись із сили, я зняв його з плеча, поклав ниць, потім спустив з нього штани й оглянув рану. В тих місцях, куди влучили дрібки солі, тіло посиніло, де-не-де сочилася кров, і кругом підпухло.
"Як ти думаєш, я виживу?"
"Ну що ти, кацо!" — заспокоїв я його.
"Ей, бічо, подми на рани, а то кінчаюся!"
"Чи ти здурів? Якби куди в інше місце, то можна було б, а туди..."
"Ей, Зурікело, синку мій, подми, я тобі по-царському віддячу! Невже нашій дружбі кінець? Та подми, песиголовцю! Не доводь мене до сліз!.." — благав Іларіон.
Що мені лишалося робити? Я сів і почав дути на поранене місце. Цілу годину вислуховував я Іларіонові прокляття і дмухав, мов порваний міх коваля Бадрії...
— Брешеш, пустомолоте! — вигукує тітка Марта і втирає пеленою сльози.
— Щоб я з цього місця не зійшов, коли хоч одне моє слово — брехня!
— А бодай ти пропав! Що ж було потім?
— Потім то поповзом, то на колінах, то на спині притяг я Іларіона додому, поклав його ниць на тахту й обгорнув рану мокрим рушником. Потім я збігав до себе додому, привів бабусю, і ми обоє перебули ніч біля Іларіона, який не переставав стогнати, сипати прокльони та плюватися.
"Ти бачиш, Ольго, що він зі мною зробив, коли саме стільки роботи?" — бідкався Іларіон, упиваючись зубами в подушку.
"Хіба ж він, триклятий, не знав, що то ти?" — спитала бабуся.
"Ну що ти, Ольго? Коли б він знав, то зарядив би справжню кулю і продірявив би мені лоба!" — простогнав Іларіон.
"Так тобі й треба! А ти, гицелю, чого стовбичиш? — накинулась бабуся на мене.— Іди роздягайся та лягай спати.