Я одягнувся, і через п'ять хвилин ми з Доментієм уже спускались по Варазісхеві.
— Не маєш ти бога в животі! Людині йти на екзамен, а ти її тягнеш до міліції! — дорікнув я.
— Це я не маю бога в животі? — образився Доментій.
— А хто ж, як не ти?
— А ти хіба маєш? Живеш без прописки... Ось перевірять — і я пропав! Скажуть: у Доментія є непрописаний, Доментій не оформляє його тому, що... А ти мені що-небудь дав? Ну, скажи, чи дав ти мені хоч копійку?
— Ні!
— Отож-бо й воно! А то: Доментій хабарник, Доментій обманює державу, грабує її, шматує, обдирає... А насправді хто це робить?
— А хто?
— Скільки ти платиш за квартиру? — спитав раптом Доментій.
— Двісті п'ятдесят карбованців на місяць,— відповів я.
— Де ти береш стільки грошей?
— Бабуся присилає.
— А в бабусі звідки гроші?
— Позичає в Іларіона.
— А Іларіон де бере?
— Коли буває добрий урожай, то продає вино, а як ні — позичає в Іліко.
— А хто дає гроші Іліко?
— Та чого ти до мене присікався? А тобі самому хто їх дає?
— Мені не дає ніхто. Тому й веду тебе в міліцію.
— Кажи напрямки: чого ти від мене хочеш?
— А чого мені від тебе хотіти? Відведу в міліцію, здам урядові й доповім... Яка в тебе професія?
— Поки що ніякої.
— Отак і доповім: ось вам, батоно, особа без певної професії, непрописаний, зрізався на екзамені... Ти на якому предметі зрізався?
— На політекономії.
— Тим гірше для тебе! Політично непідкований, віриш у бога... Ти ж молився сьогодні?
— Молився...
— Ну й хай тобі бог помагає! Здам тебе урядові і... Ти у в'язниці сидів?
— Ні...
— То чого ж ти, синку, сам себе губиш? За два дні я так пропишу тебе, що вже ніхто не випише! — сказав Доментій і зупинився перед закусочною, що на вулиці Мелікішвілі, ліворуч.— Зрозумів?
— Ні...
— Та де тобі, молокососе, втямити, коли ти навіть не знаєш, що таке прописка і що таке дім! Ну, чого тут стояти? Давай зайдемо до Ріголетто та перекусимо трохи...
Правду мовити, я був дуже голодний. Я подивився на Доментія вдячними очима, ніжно всміхнувся й пішов за ним у підвал.
Ми сіли до столика в кутку закусочної. Доментій закотив скатертину, щоб не забруднитися, накрив тарілку з мухомором перевернутою тарілкою, повісив капелюха на коліно, затиснув портфель між спинкою стільця та власною спиною, витер рукою жовтого лоба й турботливо спитав:
— Що ти їстимеш?
— Усе! — відповів я.
— А питимеш?
— За твій рахунок хоч і гас,— пожартував я.
Доментій усміхнувся і вдарив по столу рукою:
— Ріголетто!
З-за прилавка вийшов кривий буфетник і застиг на одній нозі біля нашого столика.
— Аджан41!
— Моє шанування, Ріголетто!.. Це свій хлопець, знайомся. Сьогодні розпоряджається він! Не бійся, будеш ним задоволений! — сказав Доментій, поплескуючи мене по плечу.
Я встав, міцно, по-тбіліському, потиснув руку Ріголетто і назвав своє ім'я.
— Сагол42, видно, здоровий хлопець! — сказав Ріголетто і так подивився на мене, наче такої жалюгідної людини ще не зустрічав. Потім спитав Доментія: — Що вам подати?
— Два пива, два сири, дві зелені, редиску не забудь, два хліба й пляшку горілки! Ікра є?
Ріголетто божевільно всміхнувся. Незабаром стіл був накритий.
Доментій наповнив свою склянку, потім мою, цокнувся зі мною, випив і так скривився, що мене мало не занудило. Другу склянку ми випили за наше знайомство. Потім Доментій виголосив тост:
— Я, Доментій Хачапурідзе, маленька людина. Але Наполеон теж був маленький, а мій батько ще менший за нього, проте гори перевертав. Я керуючий будинками, і серце в мене лагідне. Від мене залежить: житиме людина в будинку чи на вулиці. Ти жив коли-небудь на вулиці?
— Як це на вулиці? Хіба я безпритульний? — образився я.
— А от я можу викинути тебе на вулицю, бо ти непрописаний!
— Навіщо ж так? Краще візьми й пропиши мене!
— Я-то візьму, та ти хіба даєш?
— Що? — не зрозумів я.
— Випий! — сказав Доментій і наповнив мою склянку.
Я випив, а за мною і Доментій, і очі в нього почали косувати.
— Ти знаєш, що таке дім? — спитав він.
— Чого б же, чоловіче добрий, я цього не знав?
— Ану скажи!
— Ну, це кімнати, перекриті черепицею чи дранкою. Що ж іще інакше?
Доментій захихикав, знову налив і почав:
— Дім — це насамперед сім'я. Ти маєш сім'ю?
— Не маю!
— Який-бо ти дурень! У твої роки я мав уже другу жінку. Тепер знову живу з першою... Сім'я і дім невіддільні одне від одного. Якщо не маєш дому, не зможеш одружитись, а якщо не одружишся — не зможеш дружину привести в дім. А чи знаєш ти, як з'явився дім?
— Знаю!
— Ану скажи!
— З цегли, дощок, вапна, каменю, черепиці...
— Тю на твою дурну голову!.. До того, як винайшли цеглу, людина жила на дереві...
— В печері,— поправив я.
— Хто жив на дереві, хто — в печері... Потім людині набридло сидіти на дереві, і вона злізла на землю... А знаєш, що потім з нею сталося?
— Походила вона, походила та й знову вилізла на дерево.
— Ні, коли ходила, їй стало холодно. І що ж вона зробила?
— Одягла пальто й зігрілася.
— Дурень ти несосвітенний! Де ж тоді було пальто? Взяла кресало й трут, розпалила вогнище та й сіла біля нього. Але ж ти знаєш, природа сувора. Повіяв вітер зі сходу. Щоб захистити вогонь, взяла людина й поставила стіну з того боку. Повіяв потім західний вітер, і звела людина другу стіну — із заходу. Минуло не так багато часу, і засвистів протяг, з півночі на південь. Тоді людина поставила стіну і з північної сторони. Невдовзі повіяло з півдня, і виросла четверта стіна. Було це восени, а хто ж не знає, що таке осінь! Ні з того ні з сього пішов дощ. Вогонь почав гаснути, і додумалась людина перекрити стіни соломою.
— А потім?
— Потім знову лихо: завалував у кімнаті дим, їсть людині очі. Вона сюди, вона туди — що ж його робити? Не ламати ж стіни? Нарешті сяйнула їй думка, бо вона все ж таки людина була, а ми, люди, тим і відрізняємося від тварин, що маємо розум і говорити вміємо... Пам'ятаєш, дорогий мій Зуріко: "Ти — тварюка безсловесна..."43
— Сам ти тварюка, Серапіона ти! — сказав я і схопився за пляшку.
— Постав пляшку, дурню! Руставелі не читав, чи що?.. На чому ти мене зупинив?
— На тому, що людина в диму задихалася!
— Ага, мало не задихнулась, бідолашна. А тоді взяла й пробила дірку в стелі, дим вийшов, і зітхнула вона вільно. Просиділа людина до вечора, а потім поцікавилась, чи не перестав дощ. Та як довідатися?
— Треба було висунути руку!
— Куди?
— Як це куди? У вікно!
— А де ж те вікно? От людина взяла і прорубала в стіні вікно. Виглянула, а дощу вже нема... А потім захотілося їй надвір... Сам розумієш, ми ж люди... Та як це зробити?.. Ріголетто! Два по сто! — Доментій гикнув і вів далі: — Прорубала людина двері — і вже готовий дім.
— Дід мій не так будував хату,— сказав я.
— А мій зовсім не будував, прийшов у чужу... Потім людина привела з лісу собаку, прив'язала його на подвір'ї і доручила йому стерегти дім, а сама пішла. Привела дружину, доручила їй поратися коло господарства і знову пішла. Принесла дичину. "Автанділ вернувся з ловів..."44 Посідали й попоїли чоловік з жінкою... А потім пішли у них діти, онуки, правнуки, і виникло село, потім район, потім місто і нарешті столиця... Столиця Грузії Тбілісі... Ось як нелегко була вона збудована! А ти своєї праці доклав сюди? Ні! То яке ж ти маєш право жити в Тбілісі без прописки?! Але ти мені подобаєшся, хлопець ти славний... Як звати тебе?
— Зуріко!
— Зуріко... З Мартою я поговорю окремо, а тепер домовимося з тобою... З тебе всього-на-всього двісті карбованців. Тільки ж ти анітелень! Як тебе звати?
— Зуріко!
— Ага, Зуріко! — Доментій підморгнув мені та так і лишився з заплющеним оком.
Тоді він підморгнув другим оком і теж не зміг розплющити. Так і заснув.
Я налив у склянку горілки, що зосталася в пляшці, і покликав Ріголетто.
— Аджан! — підбіг буфетник і знов застиг на одній нозі.
— Пий! — сказав я, подаючи йому склянку.
— Я за прилавком, не можу! — відповів Ріголетто й поставив склянку на стіл.
Тоді взяв склянку я, другою рукою, щоб не впасти, обійняв буфетника й спитав:
— Ти знаєш, що таке політекономія?
— І політику знаю, і економію! — відповів Ріголетто.
— Тоді скажи мені: що таке товар?
— Який товар, безфактурний?
— Ні, фактурний!
— Усе, що на вітрині,— це товар. Маю ще товар на складі,— відповів Ріголетто.
— Правильно,— поплескав я його по плечу.— А цього мерця бачиш? — спитав я, показуючи на Доментія.
— Спить,— усміхнувся Ріголетто.
— Це теж товар, Серапіона.
— Не Серапіона, а Доментій.
— Кажу тобі: Серапіона! — сказав я, потім вихилив склянку, і підвал поволі закрутився. Раптом підлога стала стіною, я, Ріголетто і стіл опинилися на стіні, і мені було дивно, що ми не падаємо вниз. Побачивши, що стіна вже замінила стелю, я заплющив очі й сів, а коли їх розплющив, усе було в порядку.— Ти мене не знаєш? Я Зурікела, Вашаломідзе. А ти політекономію знаєш? — спитав я знову.
— Ва, сказав же, знаю! Принести рахунок?
— Неси!
Ріголетто пішов, приніс рахівницю й почав кидати на ній.
— Два шашлики — сорок карбованців, два хліба — шість карбованців, горілка, сир... разом із зеленню триста карбованців.
— Триста — це багато... Мені на таксі вистачить і п'яти червінців.
— Що?!
— Дай мені п'ять червінців! Пішки ж я додому не піду?
— Зараз же викладай гроші, а то...— прошипів Ріголетто і взяв з прилавка аршинний ніж.
— Ти що, хочеш мене вбити? — спитав я.
— Поки не зробив з тебе одбивної, викладай гроші!
— Якщо знайдеш у мене хоч карбованець, ставлю два літри горілки! — запропонував я Ріголетто піти в заклад.
У Ріголетто перекривилося обличчя, і він схопив мене за барки.
— Дядьку Доментію! Товаришу Доментію! Доментію! Вставай, окаянний! Бачиш же, вбивають! — зарепетував я.
Доментій звів на мене каламутні очі, якийсь час дивився, потім махнув рукою і переклав голову з однієї тарілки на другу.
— В заставу оцього чоловіка залишаю! — спробував я заспокоїти Ріголетто.
— Навіщо мені це стерво? З його тельбухів нічого не зготуєш... Викладай гроші!
— І на хаші45 не годиться?
— Кажу тобі — викладай гроші, поки не розмалював тебе. Жартуватимеш потім!
— Відпусти мене, зараз дістану...— попросив я.
Ріголетто розтиснув пальці. Я витяг з-під Доментієвої спини портфель, перевернув його над столом і потрусив. Портфель був порожній. Тоді я вивернув кишені його куртки.