Він обливався потом, а зняти башлика не додумався.
— Ану спробуй! Вилетиш слідом за ним! — пригрозив гладкий чоловік з веснянкуватим, мов індиче яйце, обличчям.— Цього чемодана чекають у Тбілісі четверо лобурів з роззявленими ротами.
— Не знаю, хто там чекає, а ця намуляна нога не позичена! Знайди місце своєму чемоданові, а то викину у вікно! — повторив погрозу "сокира".
Злякавшись, "індиче яйце" взяв чемодана й глянув угору.
— Ей, бічо, як тебе звати? — гукнув він мені.
— Зуріко.
— Ану, зараз же злазь! Розлігся там, мов князь Багратіон Мухранський, і мружиш очі! То місце для чемоданів!
— А чим я гірший за вашого чемодана?
— У цьому чемодані на триста червінців провізії, а в твоїй голові що?!
— Чому ти, дядьку, ображаєш мене?
— Прошу вибачення!.. А тепер злазь, щоб я поставив чемодан. А то так тобі дістанеться від мене, як і російському барабанові не діставалось. Ти чуєш?
— Не злізу! У мене вдома теж був чемодан, але ж я його з собою не потяг! Нема чого чемоданові кататися в поїзді! Йому місце під тахтою!
— Та як ти смієш так зі мною розмовляти? У мене сини старші за тебе! — вигукнув "індиче яйце".
— А тобі було б приємно, якби твого сина зганяли з місця?— спитав "сокира".
— Ну, тоді я поставлю чемодан на твоїй мозолі. Мені наплювати! — сказав "індиче яйце" й сів.
— Ану, злазь, бічо, поки я тобі носа не розквасив! — тепер уже напав на мене "сокира".
— Не злізу! — сказав я і думав далі свою думу.
— Праваднік! — зарепетував "індиче яйце".
Провідниця просунула в купе спершу ліхтар, потім ніс і попросила приготувати квитки. Та одразу ж сама засміялася з своєї дурості й наказала приготувати гроші.
В нашому купе провідниця зібрала тисячу карбованців, і серед них була й моя сотня. Іронічно подивившись на двох пасажирів, які мали квитки,— коли, мовляв, немає грошей, то краще сидіти вдома,— вона вийшла.
Запало мовчання, кожен думав про щось своє. Я знов поринув у дрімоту... Коли дрімаєш і бачиш сон, то він здається дійсністю. Я теж наче наяву бачу журавель Іларіонового колодязя, що немовби намірився злетіти в небо, і Іларіона, що прив'язує його ланцюгом... Ось заходить на подвір'я Іліко. На плечах у нього батман кукурудзи. Він кладе клунок під мушмулою, сам сідає тут-таки, на траві, й димить цигаркою.
— Іліко, дай закурити! — прошу я.
Іліко не відповідає, він дивиться кудись у далечінь.
— Дядьку Іліко, генацвале, ну дай же закурити! Це я, дядьку, Зурікела, невже не впізнаєш мене? Чи вже не любиш?
Іліко встає і зникає в тумані.
— Іліко-о! — кричу я і йду затуманеним косогором.
— Зуріко, Зуріко! — відповідає чийсь голос.
— Хто там?
"Іларіоне, Іларіоне, Іларіоне!" — вистукують колеса, і раптом:
— Агу-у-у, Зурікело, куди ти?! — гукає бабуся.
Я здригнувся, мов ужалений, і перехилився вниз. Пасажири дрімали, позвішувавши голови. Я подивився з вікна. Заливний дощ ретельно мив шибки. Мокрі дерева переганяли одне одного, немов боялися змокнути ще більше й поспішали сховатися кудись... Я знову ліг горілиць, і раптом на лоба мені впала велика крапля, за нею друга, а потім краплі забарабанили по моєму лобу, наче по дну мідного таза, підставленого під ринву. Я відсунувся. На полиці набігла калюжка. Я проклав їй пальцем дорогу, і вода потекла вниз, на чиюсь голову.
— Що там з тобою, нещасний? — гримнув потерпілий, підозріливо нюхаючи мокру долоню, якою витер лоба.
— Зі мною нічого. Це дощ,— відповів я і показав очима на вікно.
Протікало і в інших місцях. Купе знов ожило.
— Еге, та цей додатковий вагон якийсь увесь дірявий!
— Хіба ж настачиш вагонів, коли півсвіту хоче приїхати, до Тбілісі в один день?
— Закінчили б перекривати, а тоді вже й чіпляли б його, клятого! — вилаявся "індиче яйце".
— Придумай там що-небудь, бічо! — попросив "сокира".
— А що я можу придумати? Вилізти та черепицю поправити? — відповів я "сокирі".
— Не мели язиком, сучий сину! Хіба важко затулити дірку?
Я підвівся й затулив дірку долонею. Вода потекла по руці, обігнула живіт і почала збиратися в пазусі. Другою рукою я попустив пояс і дав їй дорогу. Невдовзі обидва мої чоботи до половини наповнилися водою. Тоді я прийняв від дірки руку, і вода повернулася в своє старе русло.
— Нічого не виходить! — сказав я "сокирі" й почав спускатися вниз.
— За що з нас гроші луплять? — обурився пасажир з квитком.
— А тобі який клопіт? Їдеш же безплатно! — огризнувся безбілетний.
Я скочив на підлогу, і вода з моїх робіт бризнула на всі боки.
— Роззуйся, бічо, а то застудишся,— порадив мені "сокира".— Простягни ноги, я допоможу.
— Не турбуйтеся, батоно! — Я взявся за полиці, підтягнувся на руках — і чоботи лишились на підлозі.
— Чого так мучиш себе, синку? Не міг пошити більші? — сказав "індиче яйце".
Кругом засміялись. Я насилу втиснувся поруч із "сокирою". Дощ перестав, і всі полегшено зітхнули. Боки в мене зігрілися
— Забери хоч тепер свій чемодан, а то, їй-богу, викину! — почав знову "сокира".
"Індиче яйце" поставив чемодан на моє місце й мовчки сів. Знову запало мовчання. І раптом хтось боязко чхнув.
— На здоров'я! — відгукнулося все купе.
Потім чхнув ще хтось. А через півгодини всі тільки те й робили, що бажали один одному здоров'я, і якби хто заглянув сюди, то подумав би, що це зустрілися близькі родичі, які давно не бачились.
— Ну, це нікуди не годиться! — раптом заявив "сокира".— Поки ми всі не схопили запалення легень і на цьому вагоні не поставили червоний хрест, давайте щось придумаємо.
— Еге, я гадав, він телепень, а в нього розуму повна голова!— сказав "індиче яйце" і витяг звідкись пляшку горілки.
— Я маю цілий пуд вина. Он там, на третій полиці, стоїть барильце... Давайте знімемо! — обізвався раптом білявий молодик, якого досі ніхто не помічав.
— Ні, зараз від вина розідме живіт. Випийте спершу горілки!— сказав "сокира", задоволено потираючи руки.
— Воля ваша, батоно,— чемно відповів молодик.
— Ти, бічо, вийми чіп з барила, а то лопне й пообливає всіх нас! — попередив чисто одягнений пасажир з квитком білявого молодика.
Молодик мовчки виконав наказ і знову сів.
Усі почали діставати що в кого було з їжі. Хтось пожертвував ще пляшку горілки, "сокира" додав до них дві і сам перебрав на себе обов'язки тамади.
— Товариші! Серед вас немає жодного, хто був би моїм товаришем, але ж ви знаєте, як буває в поїзді. Поїзд здружує людей. Хто ми? Звідки нас нечистий несе?
— Я з відрядження повертаюся, батоно,— сказав пасажир з квитком.
— Хіба ж це не дивно? — вів далі тамада.— А це що за пройда? — І "сокира" показав рукою на "індиче яйце".
— Чого ти лаєшся, нещасний?! — аж підскочив "індиче яйце".— Ану прикуси язика, а то провалю тобі голову!
— Дай сказати тост, кацо! Чого сказився? Ніхто тебе не боїться... Про що ж я говорив? Ага! Чи знаю я вас? Ні, не знаю. А ви мене? Теж не знаєте. В інший час я поскручував би вам в'язи, але в тому-то й сила поїзда! Він з'єднав, зблизив і побратав нас. А тому — хай живе поїзд! — закінчив він, перекинув у рот склянку й обвів нас таким поглядом, наче кращої лайки ніхто з нас не знав.
— За поїзд!
— Хай живе поїзд!
— Це справді-таки дивно... Хай живе! — промовив чисто одягнений пасажир з квитком і передав склянку мені.
— Я, товариші, вперше їду в поїзді,— почав я.
— Щаслива ти людина! — сказав "індиче яйце".
— Перед від'їздом Іліко й Іларіон попереджали мене, що в поїзді повно злодіїв та всякої шушвалі і треба їх остерігатися. Тепер я бачу, що це неправда. От хоч би й цей чоловік... Як вас, дядьку, звати? — звернувся я до "сокири".
— Амбако!
— Ага, Амбако. Коли я вперше побачив його, то подумав: "Що воно таке і куди його несе нечистий?" А вас як звати, дядьку?— спитав я "індиче яйце".
— Мене звуть Антіпо, а тобі годі базікати! Випий і сідай!
— Ну, а про Антіпо я подумав був, що він несповна розуму.
— А тепер?
— Тепер що, тепер поїзд нас подружив! Отож хай живе поїзд!— сказав я і випив.
Коли склянка обійшла коло, Амбако знову налив і хотів підвестися, щоб проголосити тост навстоячки, але, вдарившись головою об полицю, одразу ж сів і почав:
— Коли на землі з'явилося життя, коли мавпи заговорили і бог назвав їх людьми й навчив тиснути руки, то першим словом, яке вони сказали одне одному, було "здрастуй". Потім вирубали ліс, спорудили будинки, проклали залізницю, пустили по ній поїзд, і ось ми в нього сіли, сказали одне одному "здрастуй", і...
— Я нікому не казав "здрастуй"!
— Ну, це справа чемності!
— Отож, випиймо за те, щоб бог ніколи не позбавив нас теплого вітання! — закінчив Амбако.
— Їй-богу, гарний тост!.. Ну що, здавалося б, вітання? А ось дехто шкодує його для людини! У мене є товариш, разом в університеті вчилися...
— Ви з якого села, батоно?
— З Нігоїті.
— Гарне село. А який цього року врожай?
— Дякую, непоганий... Отож я й кажу...
— Товаришу, ти ж бачиш, що в нас лише одна склянка! А що той тип з тобою не вітається, це ми знаємо. Пий уже швидше!
Ось склянку знов передали мені. Я тримав її в руці, дивився на цю давно знайому мені рідину, що сповнює тіло приємним теплом та любов'ю, і мені хотілось говорити й говорити, хотілося розповісти цим чужим людям про мою бабусю, про Іліко й Іларіона, про Мері, а потім співати, співати й галасувати. Але я соромився, соромився так, як соромиться кожен сільський хлопець своїх подертих штанів та зношеного взуття, з якого виглядає палець. Соромивсь і сердився за це на себе.
— Будьте здорові, люди! — промовив я, пустивши сльозу, і сів.
— Ну ось, примусив козака плакати... Скільки ж градусів?— спитав "сокира" у "яйця".
— Вісімдесят!— відповів "яйце".
— Двадцять, присягаюся богом! — сказав я, втираючи сльози.— І плачу я не від горілки, просто в око щось упало!
— Товариші! — почав знову "сокира".— Щойно я сказав, що нас створив бог, але це брехня... Більшість з нас створені батьками! Якби не постаралися батьки наші, то ця провідниця не зібрала б стільки грошей. І якби не батьки, то й цієї горілки ми б не пили. А якби не вигнали нам горілки, ми не змогли б випити за здоров'я батьків. Я просто не уявляю собі п'яної людини, яка не згадала б своїх батьків!
— Коли я напиваюся, то вже нічого не пам'ятаю,— сказав білявий молодик.
— Ще добре, що ти хоч про це пам'ятаєш! — сказав "індиче яйце".
Після тосту за батьків ми підняли білявого молодика й поклали на третю полицю, поряд з його барильцем.
— Поверни його, бічо, обличчям до стіни, щось він підозріливо гикає! — звернувся до мене "сокира", але було вже пізно — білявого молодика прорвало, немов вулкан, і не встигли ми опам'ятатись, як вагон став такий загиджений, наче він щойно вийшов з халтурного ремонту.