Усі вороги Христові будуть убиті мечем того, хто сидить на коні, "і всі птахи живитимуться їхніми трупами". Це Вечеря Великого Бога.
"Це може статися скоро або й не скоро, бо для людей час тягнеться довго; та рано чи пізно Г осподь неминуче прийде й порятує світ від його теперішніх тривог. І горе тим, хто буде покликаний не до Вечері Ягняти, а до Вечері Великого Бога. Вони зрозуміють тоді, але запізно, що Бог — це бог Гніву так само, як і бог Прощення. Г осподь, який послав ведмедиць, щоб вони розірвали тих, хто глузував з Єлисея! Господь, який покарав єгиптян, що погрузли в гріху, безперечно, покарає і їх, якщо вони зволікатимуть і не покаються. Але, можливо, вже й пізно. Хто знає, може, навіть завтра, а може, й за мить Христос з'явиться серед нас нежданий, як тать? Може, зовсім скоро — хто знає? — ангел, який стоїть на сонці, скличе круків та стерв'ятників із їхніх щілин у скелях і нагодує їх смердючими трупами мільйонів нечестивих, що їх покарав гнів Господній. А тому будьте готові; пришестя Господа близько. Хай це сповнює вас надією, а не страхом і трепетом".
Містер Бодихем закрив брошуру і відкинувся на бильце крісла. Докази були обгрунтовані й абсолютно невідпорні, а проте ось уже чотири роки, як він виголосив цю проповідь, а в Англії досі мир, сяє сонце, люди в Кромі такі ж непутящі й байдужі, як завжди — і навіть ще більше, якщо тільки це можливо. От якби з неба йому було подано хоч якийсь знак! Але його прохання лишались без відповіді. Сидячи у своєму коричневому, лакованому кріслі біля готичного вікна, він мало не застогнав уголос. Учепився в бильця крісла і стискав, стискав їх, щоб заспокоїтись. Нігті його побіліли. Він ще й закусив губу і через кілька секунд міг уже розслабитись. Потім став дорікати собі за свою гріховну нетерплячку.
Зрештою, що таке чотири роки, міркував він. Щоб дійшло до Армагедона, потрібний тривалий час. Війна 1914 року була тільки першим знаком. А те що війна закінчилася, то, зрозуміло, це не більш як ілюзія. Вона ще ятриться в Сілезії, Ірландії, Анатолії; заворушення в Єгипті та в Індії, можливо, ще призведуть до поголовної різанини між язичниками. Китайський бойкот Японії та суперництво Японії з Америкою на Тихому океані можуть спричинитися до нової великої війни на Сході. Перспективи, переконував себе містер Бодихем, не безнадійні; справжній, істинний Армагеддон може незабаром початися, і тоді, яко тать у ноші… А проте містер Бодихем і далі почував себе нещасним, невдоволеним. Чотири роки тому божі наміри здавалися йому такими зрозумілими! А тепер?
Тепер йому залишалося тільки злоститися. Більше того, тепер він страждав. Місіс Бодихем з'явилася несподівано й мовчки, мов привид, і безшелесно попливла по кімнаті. Над чорною сукнею якось тьмяно біліло її безкровне обличчя, очі були білясті, ніби вода у склянці, а солом'яне волосся — майже безбарвне. У руці вона тримала великий конверт.
— Це прийшло поштою, — мовила вона тихо.
Конверт був уже розпечатаний. Містер Бодихем механічно розгорнув його. В ньому була брошура, трохи товстіша, ніж його проповідь, і привабливіша на вигляд. "Торговий дім Шіні. Одяг для духовних осіб. Бірмінгем". Він почав гортати сторінки. Каталог було видрукувано зі смаком, шрифтом антиква з готичними заголовними літерами — точнісінько як релігійні видання. На кожній сторінці текст облямовували червоні рамки з гострими кутами. Замість крапок стояли червоні хрестики. Містер Бодихем перегорнув кілька сторінок.
"Сутани чорні з найкращої вовни. Готові до носіння; будь–яких розмірів.
Сюртуки для пасторів. Ціни від дев'яти гіней. Елегантний одяг, пошитий нашими досвідченими церковними кравцями".
З ілюстрацій, виконаних у півтонах, дивилися молоді священики. Одні — ошатно вдягнені; інші, атлетично збудовані, виглядали, як регбісти перед виходом на поле; ще інші, з обличчями аскетів та великими сповненими екстазу очима, були вбрані в жакети, сюртуки, стихарі, пасторські вечірні ряси.
"Великий вибір риз.
Мотузяні пояси.
Особливі спідниці — замінники сутан. Шнурком обв'язуються навколо талії… Рекомендуються для літа і для країн з жарким кліматом".
Рухом, сповненим жаху й огиди, містер Бодихем жбурнув каталог у кошик для сміття. Місіс Бодихем подивилася на нього; в її білястих, затуманених очах не промайнуло ніякого виразу.
— Це село, — мовила вона своїм кволим голосом, — стає з кожним днем гірше й гірше.
— Що там іще скоїлось? — спитав містер Бодихем, який відчув раптом крайню втому.
— Я розповім тобі. — Вона підсунула коричневий, лакований стілець і сіла.
— Здається, в селі Кром відродилися Содом і Г оморра.
Деніс не танцював, та коли з піаноли струмками патоки й гарячих пахощів, цівками бенгальських вогнів полилися рвані ритми, все в ньому затанцювало. Маленькі негретята червонокрівців пішли в танок і забарабанили в його артеріях. Він перетворився на вмістилище ритму, на ходячий palais de danse (палац танцю). Це було дуже неприємно, неначе перші симптоми якоїсь хвороби. Він сів на підвіконня й насупився, вдаючи, ніби читає.
Біля піаноли сидів Г енрі Уїмбуш; він палив через бурштиновий мундштук довгу сигару і терпляче видавлював з інструмента деренчливі танцювальні ритми. Притулившись одне до одного, Гомбо й Анна рухалися так узгоджено й синхронно, що здавалися однією істотою з двома головами й чотирма ногами. Містер Скоган з блазенською поважністю човгав по паркету разом із Мері. Дженні сиділа в напівтемряві за піанолою і, здається, щось писала у великому червоному блокноті. Влаштувавшись у фотелях біля каміна, Прісілла та містер Барбік'ю-Сміт обговорювали високі матерії, і їх, очевидно, не обходив шум на Нижчому Рівні.
— Оптимізм, — незаперечним тоном говорив містер Барбік'ю-Сміт, намагаючись перекричати ритми "Шалених, шалених жінок", — оптимізм — це розкриття душі до світла; це поривання назустріч Богові і всередину Бога, це духовне саморозчинення в Нескінченному.
— Як це вірно! — зітхнула Прісілла, киваючи зловісно–пишною копицею зачіски.
— Песимізм же, — це втеча душі назустріч темряві. Це концентрація особистості на якійсь точці Нижчого Рівня; це духовне раболіпство перед простими фактами, перед грубими фізичними явищами.
"Вони шаленця зроблять і з мене", — гримів приспів у Денісових вухах. Таки зроблять, хай їм чорт! Шаленця, але недосить шаленого, в тім–то все лихо. Шаленого і знавіснілого всередині, — так, "знавіснілий" саме те слово, — знавіснілого від пристрастей. Але зовні він був безнадійно смирний.
Та ось знову перед ним Анна й Гомбо, рухаються наче одна гнучка істота. "Звір із двома спинами". І він забився в куток, удаючи, ніби читає, ніби не хоче танцювати і ніби взагалі зневажає танці. Навіщо?
Чому він народився не з таким обличчям, як у Гомбо? Бронзовим обличчям, схожим на мідний таран, якими в старовину довбали фортечні мури, доки вони впадуть. Він народився з іншим обличчям — пухнастим.
Музика стихла. Єдина гармонічна істота розпалася на дві. Анна, розчервоніла і трохи захекана, проколихалася через усю кімнату до піаноли й поклала руку містеру Уїмбушу на плече.
— Тепер, будь ласка, вальс, дядю Генрі, — сказала вона.
— Нехай буде вальс, — сказав він і повернувся до ящика, де лежали ролики. Він зняв старий ролик і поставив новий — мов слухняний мірошників наймит. "Рам–там, рам–ті–ті, там–ті–ті…" Мелодія поповзла важко, немов корабель, що вибирається на маслянисту хвилю. Чотиринога істота, ще граційніша й гармонічніша у своїх рухах, попливла по підлозі. О, чому він народився не з таким обличчям?
— Що ви читаєте?
Здригнувшись, він підвів голову. То була Мері. Їй пощастило вирватися з чіпких обіймів містера Скогана, який тепер заволодів новою жертвою — Дженні.
— Що ви читаєте?
— Сам не знаю, — чесно зізнався Деніс. Він подивився на титульну сторінку: книжка називається "Кишеньковий довідник скотаря".
— По–моєму, ви робите дуже розумно, що сидите й спокійно читаєте, — мовила Мері, спрямовуючи на нього свої порцелянові очі. — Не розумію, що людям подобається в тих танцях. Це така нудота.
Деніс не відповідав; вона його дратувала. З фотеля біля каміна до нього долинув звучний голос Прісілли.
— Скажіть–но мені, містере Барбік'ю-Сміт, я знаю, ви добре розумієтеся в науці… — 3 крісла містера Барбік'ю-Сміта долинуло зневажливе гмукання — Ця теорія Ейнштейна. Схоже, що вона перевертає весь зоряний всесвіт. Це дуже непокоїть мене через мої гороскопи. Розумієте…
Мері розпочала нову атаку.
— Хто із сучасних поетів подобається вам найбільше? — спитала вона. Деніса охопила лють. Чом ця занудна дівуля не дасть йому спокою? Він хотів слухати цю жахливу музику, дивитися, як вони танцюють (о, з якою легкістю, неначе створені одне для одного!), упиватися своїм стражданням. А тут з'являється ця і влаштовує йому ідіотський іспит! Точнісінько, як у "Питаннях Мангольда": "Які три хвороби пшениці ви знаєте?" — "Хто із сучасних поетів подобається вам найбільше?".
— Блайт, Мілд'ю і Смат, — відповів він лаконічно, як людина, абсолютно переконана в своїй правоті.
Минуло ще кілька годин, перш ніж Денісові пощастило піти до себе. Невиразні, але люті муки опанували його уяву. І не лише Анна примушувала його страждати, він оплакував самого себе, майбутнє, життя, весь світ. "Ця молодість, — знов і знов переконував він себе, — страшенно стомлює". Але правильний діагноз не міг вилікувати його недугу.
Скинувши з постелі простирадла й ковдри, він підвівся і став шукати полегшення в творчості, йому закортіло ув'язнити свою невимовну тугу в словах. За годину поміж чорнильних клякс та закреслень з'явилися дев'ять більш–менш завершених рядків:
Не знаю я, чого бажаю У літні ночі — тихі, темні.
Різноголосий хор вщухає Вітрів між густолистих крон,
Сум обляга чуття даремні:
Життя нестерпне, як полон — Повільна безпросвітна течія.
Не знаю я, чого бажаю.
Не знаю я.
Він прочитав це вголос, потім кинув почерканий аркуш у кошик для сміття і знову ліг у постіль. За кілька хвилин він уже міцно спав.
Містер Барбік'ю-Сміт поїхав. Авто понесло його на залізничну станцію, залишивши по собі слабкий запах спаленого бензину. Проводжати його виходив на подвір'я чималий загін; тепер вони поверталися назад, обходячи будинок в напрямку тераси й саду, йшли мовчки; ніхто не наважувався сказати щось про гостя, який поїхав.
— Ну, як він? — нарешті мовила Анна, повертаючись до Деніса і запитливо піднімаючи брови.