— Мені так шкода цих бідолах.
Містер Уїмбуш заперечливо похитав головою.
— Для мене велика втіха, — мовив він, — бачити чотирнадцять свиней там, де раніше була лиш одна. Видовище такої грубої життєвої сили збадьорює.
— Я радий почути це від вас, — втрутився Гомбо. — Якомога більше життя — ось що нам потрібно. Мені подобається розплодження; все повинно зростати й множитися скільки сили.
Гомбо удався до лірики. У всіх мають бути діти: у Анни, у Мері — десятки й десятки дітей. Він підкреслював свою точку зору, постукуючи ціпком по бичачих боках. Містер Скоган повинен передати свою вченість маленьким Скоганам, а Деніс — маленьким Денісам. Бугай повернув голову поглянути, що там коїться; кілька секунд він споглядав, як барабанить по його боках палиця, і знову одвернувся, очевидно, вважаючи, що нічого особливого не трапилось. Безплідність огидна, неприродна, це гріх перед життям. Життя, життя і ще раз життя. Ребра незворушного бугая лунко вторували словам Гомбо.
Деніс стояв трохи осторонь, спершися на водоколонку, і споглядав усю групу. Пристрасний і збуджений Гомбо був її центром. Інші стояли навколо нього і слухали: спокійний і чемний Генрі Уїмбуш у своєму сірому котелку; Мері з напіврозкритим ротом та очима, що горіли обуренням переконаної прихильниці контролю над дітородінням. Анна дивилася, примруживши очі, й усміхалася, а поруч із нею стояв прямий, як цвях, містер Скоган — його залізна твердість дивно контрастувала з її ефірною грацією.
Гомбо замовк, і Мері, розчервоніла й обурена, розкрила була рота, щоб дати йому відсіч, але не встигла, бо її випередив містер Скоган, що вже промовляв своїм тонким голосом вступні фрази лекції. Не було жодного шансу втулити хоча б слово, і Мері хоч–не–хоч довелося відступити.
— Навіть вашого красномовства, мій дорогий Гомбо, — говорив містер Скоган, — недосить, щоб навернути світ до віри в радощі простого розмноження. Разом з патефоном, кіно, автоматичним пістолетом богиня на ім'я Прикладна Наука піднесла світові ще й інший дар, набагато коштовніший, — засоби, що дають можливість відокремлювати любов від розмноження. Тепер Ерос став абсолютно вільним богом для тих, хто цього хоче. Його гідний осуду зв'язок із Люциною, якщо треба, може бути розірваний. І протягом наступних століть — хто знає? — світ може побачити ще повніший розкол. Я чекаю на це з оптимізмом. Там, де великий Еразм Дарвін та міс Анна С'юард, Лічфільдський Лебідь, експериментували й зазнали поразки, незважаючи на весь свій учений запал, наші нащадки експериментуватимуть з успіхом. На місце огидної системи, створеної Природою, прийде система знеосібленого розмноження. На гігантських інкубаторах стоятимуть довгі ряди вагітних колб, які постачатимуть світові потрібне йому населення. Інститут сім'ї зникне. Підірване в своїй основі, суспільство буде змушене шукати нові принципи існування, а Ерос, прекрасний у своїй безвідповідальній свободі, веселим метеликом пурхатиме з квітки на квітку по осяяному сонцем світові.
— Звучить чудово, — зауважила Анна.
— З далеким майбутнім завжди так.
Блакитні порцелянові очі Мері, ще серйозніші і здивованіші, ніж завжди, нерухомо дивилися на містера Скогана.
— Колби? — перепитала вона. — Ви справді думаєте, що це буде? Колби…
Містер Барбік'ю-Сміт прибув у суботу опівдні, якраз до чаю. Це був низенький черевань з дуже великою головою і зовсім без шиї. Замолоду його гнітило, що в нього немає шиї, однак він заспокоївся, коли прочитав у Бальзака в "Луї Ламбері", що всі великі люди відзначалися такою ж особливістю, і пояснення цьому просте й очевидне: велич полягає саме в гармонійному функціонуванні голови й серця; чим коротша шия, тим ближче один до одного ці два органи; аг§ а 1 (отже)… Це було переконливо.
Містер Барбік'ю-Сміт належав до когорти газетярів старої школи. Він гордовито носив свою лев'ячу голову з широким низьким чолом і гривою напрочуд бридкого чорного з сивиною волосся, що зачісувалося назад. І чомусь він завжди здавався брудним — правда, тільки трішечки. Замолоду він весело іменував себе представником богеми. Тепер містер Барбік'ю-Сміт таких слів не вживав. Тепер він був Учитель, щось на зразок пророка. Деякі з його книжок про Розраду Духу й Духовну Настанову вже було видано тиражами, що сягали ста двадцяти тисяч.
Вітаючи гостя, Прісілла обдарувала його всіма належними знаками поваги. Він ще не бував у Кромі, й вона провела його по всьому будинку. Містер Барбік'ю-Сміт був у захваті.
— Як незвичайно, яка старовина, — безперестанку твердив він. У нього був звучний, якийсь масний голос.
Прісілла похвалила його останню книгу у своїй звичній, великодушній та веселій манері.
— Розкішно! Я вважаю, вона просто чарівна.
— Я щасливий почути, що вам сподобалось, — відповів містер Барбік'ю-Сміт.
— О, страшенно! А оте місце про Озеро Лотоса мені здалося просто чудовим…
— Я знав, що це вам сподобається. Розумієте, воно прийшло до мене іззовні, — і він підніс руку, вказуючи на астральний світ.
Вони вийшли в сад до чаю, і містер Барбік'ю-Сміт був належним чином відрекомендований товариству.
— Містер Стоун також письменник, — сказала Прісілла, представляючи Деніса.
— Он як? — милостиво всміхнувся містер Барбік'ю-Сміт і подивився на Деніса знизу вгору з олімпійською поблажливістю. — І що ж ви пишете?
Деніса охопила лють, і водночас — це було найгірше — він відчув, що паленіє від сорому. Невже Прісіллі невідоме почуття міри? Вона відносить їх до одного гатунку — Барбік'ю-Сміта і його. Вони обидва письменники, обидва користуються пером і чорнилом… На запитання містера Барбік'ю-Сміта він відповів:
— О, нічого особливого, просто так, — і одвернувся.
— Містер Стоун — один із наших молодих поетів. — Це був голос Анни. Деніс кинув на неї сердитий погляд і зустрів зухвалу посмішку.
— Чудово, чудово, промовив містер Барбік'ю-Сміт і заохотливо потис Денісові руку. — Бути бардом — благородне покликання.
Одразу після чаю містер Барбік'ю-Сміт попросив дозволу піти: йому треба було до обіду дещо написати. Прісілла виявила повне розуміння. Пророк подався до своєї кімнати…
Містер Барбік'ю-Сміт повернувся до вітальні за десять хвилин до восьмої. Він був у доброму гуморі і, спускаючись сходами, усміхався сам до себе та потирав свої великі білі руки. У вітальні хтось тихо й безладно награвав на фортепіано. "Хто б то міг бути?" — подумав містер Барбік'ю-Сміт. Певно, котрась із дівчат. Ба ні, то був Деніс, який, тільки–но філософ зайшов до кімнати, мерщій схопився на ноги, трохи збентежений.
— Будь ласка, продовжуйте, будь ласка, продовжуйте, — проказав містер Барбік'ю-Сміт. — Я дуже люблю музику.
— У такому разі я не повинен продовжувати, — озвався Деніс. — Я здатний лише робити шум.
Запала мовчанка. Містер Барбік'ю-Сміт стояв спиною до каміна і грівся згадкою про те, як той палав узимку. Він не міг стримати внутрішнього задоволення і все ще усміхався сам до себе. Врешті звернувся до Деніса:
— Отже, ви пишете?
— Та як вам сказати… Трохи…
— І скільки слів, на вашу думку, ви здатні написати за годину?
— Не пригадую, щоб я коли–небудь підраховував.
— От і даремно, от і даремно. Це надзвичайно важливо.
Деніс напружив пам'ять.
— Коли я в гарній формі, — мовив він, — то, здається, пишу огляд на тисячу двісті слів приблизно за чотири години. Проте інколи це потребує набагато більше часу.
Містер Барбік'ю-Сміт кивнув.
— Отже, триста слів на годину щонайбільше. — Він вийшов на середину кімнати, обкрутився на підборах і знову повернувся до Деніса. — Вгадайте, скільки слів я написав за сьогоднішній вечір з п'ятої до пів на восьму?
— Не можу собі уявити.
— Ні, ви мусите вгадати. З п'ятої до пів на восьму, тобто за дві з половиною години.
— Тисячу двісті слів, — кинув Деніс навмання.
— Ні, ні, ні, — широке обличчя містера Барбік'ю-Сміта сяяло радістю. — Спробуйте ще раз.
— Тисячу п'ятсот.
— Ні.
— Здаюся, — сказав Деніс. Він не відчував особливого інтересу до писанини містера Барбік'ю-Сміта.
— Г аразд, я скажу вам. Три тисячі вісімсот.
Деніс широко розкрив очі.
— Певно, ви багато встигаєте за день, — сказав він.
Раптом на обличчі містера Барбік'ю-Сміта з'явився надзвичайно довірчий вираз. Він підсунув стільця до Денісового крісла, сів і заговорив стиха і швидко.
— Послухайте–но, — мовив він, взявши Деніса за рукав. — Ви хочете пером заробляти собі на хліб; ви молодий, ви недосвідчений. Дозвольте дати вам маленьку корисну пораду.
Що цей суб'єкт збирається запропонувати йому? Деніс спробував угадати: дасть йому рекомендаційного листа до редактора "Лондонського щотижневика" чи повідомить, де він зможе продати свою писанину за сім гіней? Містер Барбік'ю-Сміт погладив його по руці раз і вдруге, потім провадив:
— Секрет письменництва, — він видихав слова просто у юнакове вухо, — секрет письменництва у Натхненні.
Деніс подивився на нього з подивом.
— У Натхненні… — повторив містер Барбік'ю-Сміт.
— Ви маєте на увазі "голос душі"?
Містер Барбік'ю-Сміт кивнув.
— О, в такому разі я з вами абсолютно згодний, — сказав Деніс. — Але що робити, як натхнення не приходить?
— Саме такого запитання я й чекав, — зауважив містер Барбік'ю-Сміт. — Вас цікавить: що робити, коли Натхнення не приходить? Відповідаю: ви маєте в собі Натхнення; Натхнення має кожен. Його лиш треба розбудити.
Годинник пробив восьму. Ніщо не свідчило про присутність у замку решти гостей. У ^омі всі завжди запізнювалися. Містер Барбік'ю-Сміт провадив:
— У цьому й полягає мій секрет. Віддаю його вам задарма. — Тут Деніс пробурмотів для годиться якісь вдячні слова і зробив відповідну гримасу. — Я допоможу вам розбудити ваше Натхнення, бо мені прикро бачити, як такий гарний, серйозний юнак марнує кращі роки життя на виснажливу розумову працю, якої можна було б уникнути за допомогою Натхнення. Зі мною було те саме, тому я знаю, що це таке. До тридцяти восьми років я був таким самим письменником, як і ви, — письменником без Натхнення. Все, що писав, я вичавлював із себе тяжкою працею. Та що казати, в ті часи я ніколи не був здатний написати більше, як шістсот п'ятдесят слів на годину, і часто не міг продати навіть того, що написав. — Він зітхнув і додав, ніби між іншим: — Нас, митців, людей мислячих, не дуже цінують в Англії.
Деніс розмірковував, чи не знайдеться спосіб, доречний і, ясна річ, чемний, у який він міг би вилучити себе з цього "нас" містера Барбік'ю-Сміта.